Свора

Він ішов повільно, тримаючись ближче до парканів, і намагався не потрапляти нікому на очі. Виходило погано.

— А ти куди зібрався? — пролунало за спиною, і Павлик стиснувся, наче від холоду.

— Ну чого мовчиш, коли до тебе звертаються? Язика проковтнув? — і слідом дружний регіт.

Він стиснув кулаки. Розумів, що сам проти цієї свори не встоїть. Але все одно розвернувся й зробив крок уперед.

Нова школа, старі проблеми

Так уже склалося, що в новій школі спільної мови з однокласниками він не знайшов.

— Ти якийсь у мене м’якотілий, сину. У житті треба вміти за себе постояти, — казала мати.

Вона була сином незадоволена. Виховувала його сама, часу вічно бракувало, а Павлик наче жив у якомусь іншому світі. Постійно витав у хмарах, читав усе підряд і не міг спокійно пройти повз жодну бездомну тварину.

Після переїзду друзів у нього не лишилося взагалі. Хоча їх і раніше було небагато. Він звик, що однолітки кепкують з нього — через зовнішність, через окуляри, через тиху вдачу.

Спершу він намагався давати відсіч, як учила мама. Але тих, хто чіплявся, ставало дедалі більше, а тих, хто хотів би з ним дружити, майже не лишилося.

А потім вони переїхали до іншого міста. Мати знайшла роботу з перспективою, вся світилася і повторювала Павликові, як їм пощастило:

— Ось тепер заживемо! А за школу не хвилюйся. Влаштую тебе в найкращу. Знайдеш нових друзів. Ти вже п’ятикласник, зовсім інше життя почнеться, — оптимістично заявляла жінка.

Павлик у це не вірив, але й засмучувати матір не хотів. Їй і так клопоту вистачало. Тому він зобразив на обличчі щось схоже на радість і почав готуватися до найгіршого.

Найгірше не забарилося.

Перший день

Першого ж дня хлопці висміяли його вигляд і замкнули в шкільному туалеті. Павлик пручався, але проти цілої свори не витягнув.

— А окуляри де? Невже розбив? — ахнула мати, повернувшись увечері з роботи.

— Загубив, — буркнув він, намагаючись прикрити чубчиком синець на лобі.

Мама, звісно, все помітила.

— І коли ти вже навчишся за себе стояти? Ну це вже ні в які ворота! Тепер ще й окуляри нові купувати. Ти хоч розумієш, скільки вони коштують? — злилася жінка.

Павлик усе розумів. Він попросив вибачення й пообіцяв, що навчиться захищатися.

Мати недовірливо зітхнула:

— І в кого ти такий вдався? Мабуть, у батька свого. Той теж нічого в житті не досяг, і ти туди ж, — пробурчала вона й пішла на кухню.

Павликові стало прикро за батька. Вони давно не бачилися. Востаннє тато сказав, що їде на заробітки. Хлопчик телефонував. Батько відповідав холодно: зайнятий, буде нескоро.

Павлик сумував. Він любив тата, їхні розмови, їхні плани. Вони колись мріяли завести собаку і сперечалися, хто з нею гулятиме.

Мати, звісно, була проти. Але батько обіцяв щось придумати.

Тепер треба було звикати жити без нього. І про собаку теж варто було забути. Але Павлик усе одно не міг пройти повз жодну дворнягу.

Знайомство на пустирі

От і сьогодні за школою, там, де починався пустир і виднілася закинута будівля, він помітив цуценя. Те весело ганяло по землі стару бляшанку.

Павлик усміхнувся, спостерігаючи за світло-рудим вухатим малюком. Цуценя невдовзі теж помітило хлопчика і, виляючи хвостом, підбігло.

— Який же ти чудовий! Хороший пес! — казав Павлик, узявши малюка на руки.

Він гладив його по голові, а той повискував від задоволення. Павлик дістав бутерброд, який не встиг з’їсти в школі, і пригостив нового друга.

— Апетит що треба! — розсміявся він, дивлячись, як цуценя миттю ковтає ковбасу.

Раптом удалині з’явилася велика чорна собака. Насторожено подивилася на Павлика. Хлопчик завмер, а цуценя щодуху кинулося до неї. За мить обидва зникли за парканом будівництва.

— Мабуть, це його мама, — вирішив Павлик і побрів додому, намагаючись не зустріти однокласників.

З голови не йшло смішне незграбне цуценя. Ех, був би зараз поруч тато. Може, разом вони б умовили маму. А тепер…

Хлопчик зітхнув і сів за уроки. Але робити нічого не хотілося. Так і просидів над підручниками до вечора. А потім із роботи повернулася мати.

— Мам, можна мені цуценя? — обережно почав він.

Жінка подивилася на нього втомленим поглядом:

— Павлику, ну куди нам ще цуценя? Сам усе розумієш. Уже не маленький, — сказала вона й насупилася.

Він знав цей погляд. Нічого не вийшло. Та він іншої відповіді й не чекав.

Дружок

І все ж тепер Павлик щодня навідувався до цуценяти. Назвав його Дружок. І, схоже, це був його єдиний друг у цьому величезному світі.

Однокласники його так і не прийняли, а мати була надто зайнята.

Спершу велика чорна собака дивилася на хлопчика насторожено. Але потім зрозуміла, що небезпеки від нього чекати не варто, і стала підходити ближче, придивляючись, як той грається з її малим.

— Я не скривджу твого сина! — казав їй Павлик, лишаючи частування.

Собака дивилася на нього розумними очима і з вдячністю брала їжу.

Павлик старався, щоб однокласники не помітили, куди він ходить після уроків. Часто хлопці чатували на нього за школою, і тоді доводилося міняти маршрут.

— Дивись, не ходи на будівництво. Там дід живе зі зграєю злих собак — сміялися йому вслід.

Павлик був обережний. Але одного разу, коли він годував собаку та її цуценя, до нього несподівано вийшов старий із важким поглядом.

Хлопчик завмер, не знаючи, як бути. Невідомо, чого чекати від цього діда. А от чорна собака одразу завиляла хвостом і застрибала біля його ніг. Дружок теж підбіг, весело гавкаючи.

— Ну тихо, Жучко! З ніг зіб’єш, — промовив літній чоловік трохи хрипким голосом, і очі його одразу подобрішали.

Павлик теж усміхнувся, дивлячись на цю сцену.

— А ти чого тут робиш, шибенику? Я думав, вас усіх уже прогнав. Ти найсміливіший, чи що? — сердито прохрипів старий.

— Вибачте, дядечку, я до Дружка зайшов. Погодувати хотів і погратися… трошки. Ви не подумайте нічого поганого, — прошепотів, затинаючись, Павлик.

Старий пильно подивився на нього. Дружок тим часом знову підбіг до хлопчика й почав лизати йому ногу.

— Наче не брешеш… Та й собаки тебе люблять. Але дивись мені. А то вчащають тут одні. Ціла свора пацанів. Мабуть, зі школи. Жучку камінням мало не закидали. А другого пса врятувати не вдалося…

Ось тепер удвох із Бобиком тут і бідуємо. А я тут наче сторож. Ілля Кузьмич мене звати, — пояснив дід, простягаючи Павликові руку.

Вагончик, у якому було тепліше, ніж удома

Так вони й познайомилися. Павлик тепер пропадав у Іллі Кузьмича у вагончику на будівництві. Грався з Жучкою і Дружком, якого старий уперто називав Бобиком.

Літній чоловік розповідав хлопчикові про своє життя. Він був самотній і чомусь пройнявся до цього тихого хлопця.

Іноді він дивився на Павлика й згадував, як мріяв про онуків. Не склалося. Єдиний син пішов із життя молодим. Ілля тоді не знав, як пережити це горе. Усе відтоді здавалося йому порожнім і непотрібним.

Павлик ділився своїми успіхами в школі. А одного разу й зовсім відкрив душу. Сліз тоді стримати не вдалося.

Він розповів про розлучення батьків, про те, як йому бракує тата, що друзів у нього немає і що він радий, бо зустрів Дружка, Жучку і… Іллю Кузьмича.

— Ох… Так ось воно що, — зітхав старий, обіймаючи хлопчика. Поруч крутилися Жучка й Дружок, хвилюючись за Павлика.

— Ви тільки нікому не кажіть, що я плакав. Мама каже, чоловіки не плачуть, — швидко промовив Павлик, витираючи сльози.

— Та кому я скажу, дружочку мій? Я ж, вважай, такий самий самотній, як і ти, — сказав старий і теж змахнув сльозу.

День, коли все змінилося

Того дня Павлик біг до Іллі Кузьмича в чудовому настрої. Уроки скінчилися раніше. А за контрольну з історії він отримав дванадцять.

Йому не терпілося розповісти старому, як його хвалили при всьому класі. Мабуть, тому хлопчик і не помітив, що за ним стежать.

На пустирі вже чекав Дружок.

— Привіт, друже! А я тобі щось смачненьке приніс! — радісно гукнув Павлик і кинувся до цуценяти.

Той радісно повискував і виляв хвостом. Павлик нахилився, щоб дістати бутерброд, коли почув знайомі голоси:

— Дивіться, а цей на будівництво зібрався. Безстрашний! Скільки разів йому казали, що там собаки дикі водяться, а він не слухається. Треба б його провчити!

Павлик обернувся. Просто на нього сунула свора однокласників. Хлопці весело реготали й перемовлялися.

— Тікаймо, Дружок! — крикнув Павлик і кинувся навтьоки. Він сподівався, що встигне добігти до паркана.

— Ну куди ж ти? Давай відзначимо твою дванадцятку з історії! — неслося йому вслід.

Павлик майже добіг до огорожі, коли почув писк Дружка.

— Дивіться, який песик. Це ти загубив? — пролунало зовсім поруч.

Павлик завмер і обернувся. Просто до нього наближався Вітька Костиленко. У руках у нього борсався Дружок.

— Відпусти цуценя, бо… — почав Павлик і стиснув кулаки.

— Бо що? — перебив його здоровань.

Договорити він не встиг. Бо з-за паркана раптом вилетіла Жучка і ще кілька собак. Павлик не раз помічав, що вони інколи приходять на будівництво, але його обходять стороною.

На хвилину однокласники завмерли. Вітька впустив Дружка, і той помчав геть.

— Тікаймо, хлопці! Вони ж скажені! — крикнув Костиленко, озираючись.

Двічі повторювати не довелося. І вся свора кинулася врозтіч.

Однак собаки виявилися прудкішими. І дехто все ж не встиг утекти від їхніх зубів. За кілька хвилин на шум прибіг Ілля Кузьмич:

— Жучко! Ви що робите?! А ну геть! — гукнув він.

— Я все батькам розкажу! Собаки скажені! Покусали! — горлав Вітька, накульгуючи.

Павлик стояв переляканий.

— Що сталося? — підбіг до нього Ілля Кузьмич. І, вислухавши плутану розповідь хлопчика, зітхнув.

— Що ж тепер буде? — з жахом спитав Павлик.

— Нічого доброго. Але будемо сподіватися, що обійдеться, — відповів старий.

Не обійшлося.

«Вони ні в чому не винні»

Наступного дня класна керівничка повідомила дітям, що ходити на пустир заборонено:

— На будівництві завелася свора бездомних собак. Кілька хлопців із нашого класу вже постраждали. Сьогодні там працює служба відлову, — схвильовано говорила жінка.

Павлик ледве дочекався кінця уроків і помчав на пустир.

— Ти куди, хлопчику? Не бачиш, тут фахівці працюють? — прикрикнув на нього чоловік у формі.

Павлик з жахом дивився вдалину і ледве стримував сльози.

— Мені дуже треба… Розумієте, вони не винні, — почав він.

— Іди звідси. Ми якось без тебе розберемося, — поплескав його по плечу чоловік.

Того вечора Павлик довго розмовляв із матір’ю. І цього разу вона слухала дуже уважно.

— Собаки ні в чому не винні, мамо! Повір, вони спокійні. А от Костиленко і його друзі — оце справжня свора, — казав хлопчик, і мати згідно кивала.

Уночі в Павлика піднялася температура, і він потрапив до лікарні. Лише за тиждень хлопчик повернувся додому.

Дзвінок у двері

Мати була загадково мовчазна і поглядала на годинник. Невдовзі у двері подзвонили.

— Павлику, це до тебе! Вийдеш? — гукнула жінка.

Хлопчик нікого не хотів бачити. Та й хто міг до нього прийти? Але все ж неохоче підвівся і вийшов із кімнати.

— А ось і він! Ну, привіт, дружочку! — лагідно прохрипів Ілля Кузьмич.

Він стояв на порозі й усміхався. Біля його ніг повискував Дружок.

— Скучили, розумієш… Я Жучку й Дружка того ж вечора до себе забрав. І, як виявилося, недарма. Не міг я допустити такої несправедливості.

А потім мене твоя мати знайшла і все розповіла. Ну ми й вирішили тебе сьогодні провідати з Дружком, та й від Жучки привіт передати, — казав Ілля Кузьмич.

Дружок стрибав навколо Павлика, намагаючись видертися до нього на руки. Хлопчик не вірив своїм очам.

Ілля Кузьмич того дня довго був у них у гостях. Він ще не раз навідувався до Павлика.

А мати таки дозволила лишити Дружка.

— Важко Іллі Кузьмичу з двома собаками в квартирі. Та й Дружок такий прудкий. А ти, я впевнена, впораєшся, — усміхнулася вона синові.

Павлик радісно кивав, не вірячи своєму щастю.

Що було потім

Відтоді на пустирі бездомних собак більше не бачили. А от свора однокласників на чолі з Вітькою Костиленком почала обходити Павлика десятою дорогою.

Бо, як виявилося, найгучніше гавкають ті, хто найпершим тікає.