Светр з оленем

Коробка була легка, але Алла Семенівна несла її обома руками, притиснувши до грудей. Так звикли руки. Три роки вона пакувала такі коробки у відділенні пошти, обмотувала скотчем і підписувала рівним почерком, яким колись заповнювала накладні на хлібозаводі: «Київ, Коваленку Марку». Тепер ця сама коробка повернулася до неї з білою наклейкою збоку. «Відмова від отримання».

Стояв листопад, той черкаський листопад, коли від Дніпра тягне сирим вітром, а калюжі зранку беруться тонкою кригою. Алла Семенівна дійшла до сміттєвих баків за гаражами й зупинилася. Кришку синього бака хтось відкинув. Лишалося тільки підняти руки.

Не змогла. Поставила коробку на бордюр і сіла на лавку, де влітку сиділи вантажники з продуктового.

У коробці лежали шапка з вушками, жилетка кольору гірчиці, дві пари шкарпеток і светр. Червоний, з білим оленем на грудях. Над оленем вона сиділа три тижні, бо двічі розпускала роги. Роги не виходили. Вийшли з третього разу.

* * *

Гена народився, коли їй було тридцять два. Батько дитини пішов своєю дорогою ще до пологів, і відтоді Алла Семенівна жила так, ніби в неї немає права на жодну зайву грuвню для себе.

Зранку — зміна на хлібозаводі. Ввечері — під’їзди, які вона мила у двох будинках на Митниці. Одне пальто вона проносила одинадцять років. А Гена ходив у тих самих кросівках, що й діти лікарів, бо хлопчику не можна бути гіршим за інших. Так вона собі казала.

Син ріс слухняним. Скаже мати вдягти шапку — вдягне. Скаже сісти за уроки — сяде. Але допомагати не поспішав.

— Гено, спустися, допоможи сумки донести, я з ринку тягну, — кричала вона знизу, задерши голову до вікна.

— Мам, я задачу розв’язую! — долинало згори.

І вона тягла сама. Картоплю, буряк, пляшки з олією. Потім витирала піт хусткою й думала: нехай вчиться, йому треба.

Єдине, що Алла Семенівна дозволяла собі, — в’язання. Бамбукові спиці їй лишилися від мами, клубки вона тримала в жерстяній коробці з-під печива. Вечорами, коли Гена засинав, вона вмикала телевізор без звуку й в’язала. Шарфи, светри, пухнасті шкарпетки, ажурні серветки на стіл. Руки працювали, а голова відпочивала.

Сусідка з третього поверху, Ірина Василівна, одного разу побачила в неї кардиган і ахнула:

— Аллочко, та ти ж це на базарі продавала б! З руками б відрuвали. Ну що ти ховаєш таке добро в шафу?

— Та коли, Ніно? — Алла Семенівна махнула рукою. — Мені б Гену на ноги поставити. Потім. Колись потім.

Це «потім» так і не настало.

* * *

Гена вступив до столичного університету. На контракт, бо на бюджет не дотягнув кілька балів. Алла Семенівна сиділа на кухні над папірцем із цифрами дві ночі поспіль, а на третій ранок подзвонила ріелторці.

Та приїхала, пройшлася кімнатами, поклацала вимикачами.

— Алло Семенівно, я вам чесно скажу, — сказала вона, сідаючи до столу. — Продати трикімнатну на Митниці — не проблема. Але ви розумієте, що різниця піде на навчання, а таку квартиру ви собі вже не купите? Ціни на нерухомість тільки ростуть.

— Розумію.

— Може, ще подумаєте?

— Він у мене один, — сказала Алла Семенівна. І більше до цього не поверталася.

Вона перебралася в однокімнатну на п’ятому поверсі без ліфта. Спершу рахувала сходинки, потім перестала. Коли вийшла на пенсію, влаштувалася сторожем на склад будматеріалів. Ніч через дві. У будці стояв масляний обігрівач і табуретка, і вона брала з собою спиці. Під ранок у неї мерзли пальці, але шарф ріс.

Гена дзвонив нечасто. І розмови були однакові.

— Мам, привіт. Слухай, я на хвилинку. Можеш трохи перекинути? У нас здача проєктів, а ноутбук гальмує, треба новий.

— Скільки, синку?

— Ну, тисяч п’ять. Якщо можеш — вісім.

— Зараз перекину. А ти як? Їси нормально? Шапку носиш?

— Мам, усе, мене кличуть. Цілую.

Гроші він отримував охоче. Посилки теж: сало, домашні вареники в морозильних пакетах, банки з лечо, шкарпетки з козячої вовни. Дзвонив сказати, що дійшло. Інколи — навіть не дзвонив.

* * *

Про Ренату Алла Семенівна дізналася, коли син уже запросив її на весілля. Дівчина була з Києва, з родини, де ніхто не рахує грoші до зарплати. Її батько, Ігор Вікторович, тримав мережу автомийок. Мати, Лариса Павлівна, займалася ремонтом і дизайном квартир для знайомих.

На весілля Алла Семенівна купила на ринку нову блузку, а в подарунок зв’язала молодим ажурний плед кольору топленого молока. В’язала два місяці, по ночах, на складі.

Гена зустрів її біля входу до ресторану під Києвом. Поцілував у щоку швидко, наче між іншим.

— Мам, ти сядь отам, біля Ренатиної тітки, добре? Там тобі буде зручніше.

«Отам» виявилося крайнім столиком біля дверей на кухню. Щоразу, коли офіціанти виносили таці, її обдавало жаром і запахом смаженого.

Плед Рената взяла, сказала «дякую» і передала комусь за спину, навіть не розгорнувши.

А Гену Алла Семенівна не впізнавала. Він сміявся з кожного жарту тестя, підливав йому, щось захоплено розповідав, нахилившись до самого вуха. Лариса Павлівна поправила йому краватку, і він не відсахнувся, як відсахувався колись від материних рук.

А потім вона почула, як син назвав Ларису Павлівну мамою. Легко, наче давно звик.

Її саму він за весь вечір так назвав один раз. Коли з мікрофоном у руці дякував «нашим дорогим батькам» і дивився в інший кінець зали.

Вона поїхала раніше, ніж винесли торт. Сказала, що автобус. Ніхто не затримував.

* * *

Марк народився через рік. Про онука Алла Семенівна дізналася з фотографії, яку Гена надіслав у месенджер через тиждень після пологів. Маленьке зморщене личко в білій шапочці. Вона роздрукувала те фото у фотоательє біля ринку й почепила на холодильник.

Минув рік, потім другий. Її не кликали. Самі не приїздили. Влітку на сторінці Ренати в соцмережах з’являлися фото з моря: Марк у панамці, Ігор Вікторович із онуком на плечах, Лариса Павлівна з кошиком полуниці. Алла Семенівна розглядала ці фото довго, збільшувала пальцями, щоб роздивитися, чи на кого з них хлопчик схожий.

Гена приїхав тільки раз. Мав справи в Черкасах, заскочив на дві години. Сидів на її тісній кухні, пив чай і дивився в телефон. На підвіконні стояв тoнометр і лежала пачка таблеток від тuску. Він їх не помітив.

— Мам, ти тільки не ображайся, — сказав він, відставивши чашку. — Рената… вона в мене така. Їй треба, щоб усе було по-її. І теща в нас постійно. Тобі краще поки що не приїжджати. Ну нащо тобі ці нерви?

Алла Семенівна мовчала.

— А посилки передавай, будь ласка, — швидко додав він. — Я ж не проти.

— А Марка мені хоч покажеш?

— Покажу. Скину фото.

Фото він так і не скинув.

Того вечора Алла Семенівна дістала з шафи жерстяну коробку з клубками. І почала в’язати для онука. Шапку з вушками. Шкарпетки з помпонами. Жилетку. Светр з оленем. Кожного місяця — посилка до Києва. Кожного місяця вона уявляла, як Марк розриває папір, як витягає светр, як Рената каже: «Дивись, це від бабусі».

Гена одного разу написав: «Дякую, дійшло». Більше нічого.

А потім посилка повернулася. Алла Семенівна набрала сина. Трубку взяла Рената.

— Алло Семенівно, давайте чесно, — сказала невістка рівним, трохи втомленим голосом. — Не треба більше цих посилок. Марк носить нормальні речі, брендові. Ваші светри колються, він їх не вдягає. А мені потім думати, куди це все подіти. Просто не витрачайте грoші на пошту.

— Ренато, я ж від душі…

— Я розумію. Але не треба. Все, мені незручно говорити.

Гена того вечора не передзвонив. Наступного теж.

* * *

Вітер з-за гаражів гнав по асфальту сухе листя. Алла Семенівна сиділа на лавці вже хвилин двадцять і відчувала, як холод пробирається під пальто.

Від сусіднього будинку до баків ішла молода жінка з пакетом сміття. Поруч дріботів хлопчик років чотирьох. На ньому була осіння куртка, з якої він явно виріс: рукави закінчувалися трохи вище зап’ясть, і там, між рукавом і рукавичкою, червоніла змерзла шкіра. Тонка шапочка, в’язана машиною, сповзала на одне око.

Хлопчик побачив відкриту коробку на бордюрі й завмер.

— Мамо, дивись. Там олень.

— Cинку, не чіпай. Це чуже.

— Та нехай подивиться, — обізвалася Алла Семенівна. — Бери, синочку, не бійся.

Але Максимко раптом засоромився. Сховався за маму, вчепився в її куртку і визирав звідти одним оком.

— Вибачте, — жінка усміхнулася ніяково. — Він у нас усе хоче роздивитися.

— Я це викидати несла, — сказала Алла Семенівна. І сама здивувалася, як спокійно це прозвучало. — Воно вам, може, згодиться? Сама в’язала. Чисте, ніхто не носив.

Жінка похитала головою:

— Та ні, що ви. Незручно якось.

— Незручно — це коли дитина в листопаді в тонкій шапочці, — вирвалося в Алли Семенівни. Вона одразу схаменулася. — Вибачте. Я не з докором, чесне слово.

Жінка помовчала, опустила очі.

— Та я знаю, що тонка. Зимову купимо з зарплати. У мене двадцятого.

Максимко тим часом виглянув з-за маминої спини й прошепотів:

— А він теплий?

— Дуже, — Алла Семенівна дістала светр і розгорнула його. Олень дивився на хлопчика білими очима-вузликами. — Він з вовни. Може, трохи кусючий, але під нього футболочку — і нічого не відчуєш.

— Можна поміряти? — Тимко підвів очі на маму.

Мама зітхнула й кивнула. Светр одягли просто поверх курточки, бо знімати на вітрі ніхто не наважився. Він був трохи завеликий, рукави довелося підвернути двічі.

— На виріст, — сказала Алла Семенівна. — Так навіть краще.

Максимко погладив оленя долонькою, наче живого. І всміхнувся так, що в Алли Семенівни защеміло під ребрами.

* * *

Жінку звали Уляна. Вони з Максимкою жили у двох кварталах, в гуртожитку на Смілянській, винаймали кімнату. Уляна працювала на кухні в дитячому садку.

— Ми вдвох, — сказала вона коротко, і Алла Семенівна не стала розпитувати. Вона добре знала, що таке «ми вдвох».

Шапку з вушками Максимко натягнув сам. Жилетку й шкарпетки Уляна склала в пакет обережно, як складають святковий посуд.

— Скільки я вам винна? — спитала вона.

— Нічого.

— Ну так не можна.

— Можна, — Алла Семенівна підвелася з лавки. — Хоча знаєте що? Приходьте в неділю на чай. У мене варення з аґрусу стоїть, його ніхто не їсть.

Максимко смикнув її за рукав.

— Бабусю… А з собакою можна светр? Як Бровко в прадідуся в селі?

— Можна, — серйозно сказала Алла Семенівна. — Зв’яжу тобі светр із собакою. Синій, з коричневим Бровком. Домовились?

Максимко простягнув їй руку, як дорослий. Вона потиснула маленькі холодні пальці.

Порожню коробку Алла Семенівна понесла додому. Уже не притискаючи до грудей. Під пахвою.

* * *

Светр із собакою вона зв’язала за дев’ять вечорів. Цього разу нічого не розпускала: Бровко вийшов з першого разу, з одним вухом догори, а другим донизу, як у справжнього дворового пса.

У неділю Максимко вдягнув його просто в коридорі, біля порога, і відмовився знімати навіть за столом. Їв варення з аґрусу, капав на рукав і терпляче витирав Бровка серветкою.

А в середу Уляна прийшла сама.

— Алло Семенівно, у нас у садочку всі питають, де я такий светр узяла, — сказала вона з порога. — Наша кухарка хоче шапку онукові. А вихователька просить кардиган для себе, каже, заплатить, скільки скажете. Візьметеся?

Алла Семенівна подивилася на жерстяну коробку з клубками. На спиці, які лишилися від мами. На свої руки, які сорок років робили все для когось і майже нічого для себе.

— Візьмуся, — сказала вона.

За першу оплачену шапку вона купила пряжу. Не найдешевшу, як завжди, а ту, що давно собі хотіла: м’яку, мериносову, кольору морської хвилі. Ірина Василівна, почувши новини, прийшла з коробкою цукерок і сказала, що вона ж говорила, ще тоді, двадцять років тому.

Фотографія Марка досі висить на холодильнику. Алла Семенівна не зняла її і, мабуть, не зніме. Вона не знає, чи подзвонить колись Гена. Але тепер вона не сидить біля телефону.

По неділях, о третій, у двері стукає маленький кулачок. А коробка з-під повернутої посилки стоїть на шафі. У ній лежать клубки.