Ми і вдвох впораємося

У дитячому будинку йому не сподобалося, тому, коли приїхала тітка, татова сестра, і сказала, що забере його до себе, Діма зрадів.

Тітку він знав погано, вона приїжджала всього кілька разів і скаржилася, що її брат занадто далеко заїхав. Але кожного разу, коли вона приїжджала, привозила Дімі багато подарунків, і коли не спілкувалася з його татом, весь час проводила з ним – читала книжки, грала в настільні ігри, навчала малювати Міккі-Мауса, який у Діми не виходив.

З цього можна було зрозуміти, що вона його любить, тому Діма здивувався, коли тітонька з опіки сказала, що ніхто з родичів не може його забрати. Пів року він провів у дитячому будинку, і кожен день чекав – ось зараз приїде тітка Зоя і забере його до себе. І вона приїхала.

Мами у Діми не було. Коли він був зовсім маленьким, тато говорив, що вона поїхала далеко-далеко. Зараз Діма вже розумів, що це означає – далеко-далеко. Це означає, що мама помеpла. Як і тато.

Тата збилa машина. Недалеко від дому. Тато побіг до магазину за молоком, тому що Діма розлив останнє, а вранці він снідав тільки шоколадними кульками з молоком, і більше нічим. Було темно і слизько, і тато просто впав. А машина їхала дуже швидко. Діма довго чекав його, притискаючись мокрими щоками до холодного вікна і вдивляючись у вечірню темряву. Він дивився на годинник і намагався зрозуміти, коли тато має повернутися. За його розрахунками, час вже давно минув, навіть якщо в магазині була черга. Навіть якщо у продавчині закінчилася здача. Навіть якщо тато зустрів сусідку тітку Любу, яка голосно сміялася над його несмішними жартами.

Коли у двері подзвонили, він так зрадів – подумав, що тато, нарешті, повернувся. Але це був не тато. Це була та сама сусідка, тітка Люба. У неї на щоках були чорні розводи, ніби вона малювала гуашшю, а потім торкалася обличчя. Очі у неї були червоні. Вона сказала, що сьогодні Діма переночує у неї. Коли Діма запитав, де тато, вона сказала, що йому терміново довелося поїхати на роботу.

Це було дивно, тому що тато у Діми був піаністом і ніяк не міг працювати вночі. Тітка Люба збрехала йому. Вона просто не змогла сказати, що тато помеp. Про це йому сказала чужа жінка з опіки, яка забрала його наступного дня.

— Не могла приїхати раніше, – виправдовувалася тітка Зоя. – Ти не сердься на мене, добре? Діма тільки знизав плечима. На що йому було сердитися? Він стільки історій наслухався за ці пів року, що міцно усвідомив – навіть найближчі люди можуть виявитися гіршими за ворогів. І те, що вона взагалі його забрала, це вже добре.

Раніше Діма ніколи не їздив на поїзді, і якби це трапилося у будь-який інший час, він би зрадів такій пригоді, але зараз йому було майже байдуже. Сівши біля віконця, він дивився на будинки і дерева, які то повільно, то швидше пропливали повз, і думав про те, що більше ніколи не побачить рідне місто. Тітка так і сказала: ненавиджу це місто, я завжди знала, що воно його погубить. Навряд чи після таких слів вона захоче сюди приїхати.

На вокзалі їх зустрів чоловік тітки Зої – невисокий, кремезний чоловік на ім’я Василь.

— Можеш називати мене дядя Вася, – сказав він, простягнувши йому руку. Дімі це сподобалося – йому ще ніхто не подавав руку як дорослому. Долоня у дяді виявилася шорсткою і твердою, зовсім не такою, як у тата. Тато був піаністом, і руки у нього були гарні та гладкі. Те, що дядя Вася йому не радий, стало зрозуміло досить скоро.

Перші дні веселим голосом дядя Вася запитував, чи не хоче Діма поїхати на риболовлю або, може, на хокей, і Діма, хоч і відчував себе ніяково, все ж говорив «ні»: його ніколи не цікавив спорт, та й тварин, навіть якщо це риба, він любив і поважав. Тітка говорила дядькові, щоб той залишив хлопчика в спокої, і йшла читати йому книжки.

З нею Дімі було добре. У нього не було мами, і він завжди трохи заздрив іншим дітям, хоча з татом йому ніколи не було сумно. А тітка виявилася такою ж веселою, як і тато – теж любила музику і книги, і теж багато жартувала і сміялася. Вона працювала з дому і завжди знаходила для Діми час: разом вони ходили в парк і в магазин, разом готували вечерю для дяді Васі, який працював водієм швидкої допомоги і повертався з роботи втомлений і голодний. Якось у магазині до них підійшла висока жінка з рудим волоссям і запитала:

— Ой, Зойка, це ти? Сто років не бачилися, правда? А це хто, твій, чи що? Мені здавалося, що у тебе немає дітей… Діма завмер, злякавшись, що зараз тітка скаже – а це і не мій. Але вона притиснула його до себе і відповіла:

— Мій, чий же ще. Всередині у Діми стало тепло, ніби він випив гарячого чаю з малиновим варенням. Життя потроху налагоджувалося, і він все рідше і рідше згадував батька, і відчував себе через це винним.

Влітку дядько взяв відпустку, і вони всі разом поїхали в село до його родичів. Там дядько знову став запрошувати Діму на риболовлю. Він би відмовився, але випадково почув, як сусід запитав у дядька Васі щось, а той відповів:

— Я завжди мріяв про сина, і раз так сталося… І всередині Діми стало тепло і трохи соромно, бо якщо він стане для дядька Васі сином, то батько може образитися, якщо дійсно дивиться на нього з небес, як каже тітка.

Вранці вони встали рано, ще до світанку, взяли вудки і пішли. Діма занудьгував ще по дорозі. Коли вони прийшли і сіли на березі, стало ще нудніше – за дві години лише один раз щось клюнуло, але він не зміг витягнути рибу, і дядько розчаровано цокнув язиком. Діма намагався вдавати, що йому цікаво, але це було найскучніше ранок в його житті, тому наступного дня він відмовився від риболовлі. Дядько повернувся з повним відром риби і сказав, що Діма даремно відмовився – такий чудовий кльов був! А Діма подивився на рибу, у якої ще тріпотіли хвости, і раптом розплакався.

— Нюня, – незадоволено сплюнув дядько, відвернувся і пішов.

За літо всі діти у дворі підросли, не лише Діма. У школі панувала весела атмосфера 1 вересня. Одного разу Діма побачив, як у школу разом з мамою однокласниці Насті прийшла та сама неприємна жінка, яка розпитувала тітку в магазині, чий він син. Діма не хотів підслуховувати, це випадково сталося – він просто сидів за кутом, а вони подумали, що він уже пішов. Та жінка сказала:

— Це ж прийомний син Зойки Фролової, так? Той хлопчик з переляканими очима.

— Ну так, її, здається. А хіба він прийомний?

— Звичайно! Я її в магазині зустріла, а вона мені наврала, що це її. А потім мама сказала, що це Сашкин син, її молодшого брата, пам’ятаєш його? Не знаю, чи то він у в’язницю сів, чи то покинув його. От, взяла на виховання. Ну а що їй ще робити?

Вона підійшла ближче до мами Насті і швидко щось заговорила, цього разу так тихо, що Діма не почув. Але слухати йому і не хотілося – руки самі собою стиснулися в кулаки, хотілося кинутися на цю жахливу жінку!

Довго гадати, що сказала та неприємна жінка, йому не довелося, бо наступного дня Настя рознесла всьому класу, що його дядько і тітка не можуть мати дітей, тому і взяли на виховання цього дурного Діму. Що вони його не люблять, просто родич краще, ніж зовсім чужа дитина, і що дядько спочатку був проти, це тітка його вмовила.

Діма одразу їй повірив. Тепер все стало на свої місця: ось чому дядько був так не радий його приїзду! Він тоді сказав, що завжди хотів сина, а Діма, дурень, просто не так його зрозумів! Не вважав він його своїм сином, змирився, що іншого у нього не буде, ось і все!

З того дня Діма став спеціально грубити дядькові. Тітка питала його, яка муха його вкусила, але Діма тільки мовчки дувся.

Одного разу, коли дядько наказав йому винести сміття, Діма огризнувся:

— Тобі треба, ти і винось!

— Не хами! – крикнув дядько.

– А то в кут поставлю!

— Своїх дітей народжуй і виховуй! – зло вигукнув Діма.

Поштoвх був різким, так що у Діми мотнулася голова. Болю він не відчув, але з подивом побачив, як на білій тканині футболки розпливаються червоні плямки. З кухні вискочила тітка.

— Що тут відбувається? – якимось тонким голосом запитала вона.

Діма думав, що дядько зараз буде його звинувачувати, розповідати тітці, що Діма сам винен. Але дядько тільки розгублено дивився на свої руки, ніби не міг їх впізнати. Тітка підбігла до нього, притиснула до себе, і Діма хотів сказати – не треба, я ж замараю сукню, а воно таке красиве… Але слова застрягли в горлі, а замість них почулися зрадницькі схлипи.

— Пішов геть, – почув він голос тітки. – Я подаю на розлучення, досить! Прийомних дітей він не хоче, племінника рідного він не хоче! Я що, винна, що не можу мати дітей? От іди і народжуй своїх, де хочеш, а нас залиш у спокої!

Дядько не промовив жодного звуку. Діма тільки почув його важкі віддаляючі кроки, а потім звук замка вхідних дверей. Він і справді пішов, ніби тільки й чекав, щоб його вигнали.

Діма думав, що тепер все буде добре. Що без дядька вони будуть жити спокійно. Але Діма помилявся. Бо тітка постійно плакала. Варто було йому зайти в кімнату, вона поспішно витирала очі, але він-то бачив, що вона плакала. Та й самому йому було невесело.

Так минуло два тижні, які здалися Дімі вічністю. Час тягнувся навіть довше, ніж тоді в дитячому будинку. У школі він хотів скоріше прийти додому, щоб переконатися, що тітка більше не сумна і стала колишньою: доброю і веселою, з лукавими ямочками на щоках. Але коли він приходив додому, тітка була сумною, з втраченим поглядом і безбарвним голосом. І тоді Діма хотів швидше в школу, щоб не бачити тітчине сумне обличчя, від якого він відчував себе винним, адже це через нього все сталося. Краще б тітка Зоя його залишила там, в дитячому будинку, від нього тільки одні суцільні проблеми!

Була ще одна річ, через яку настрій Діми з кожним днем ставало все гіршим. Він сумував за дядьком. Не вистачало його шумних розмов і гучного сміху, їх з тіткою жартів і спільного перегляду телевізора вечорами. Діма весь час прислухався до звуків у під’їзді, весь час чекав, що ось сьогодні дядько повернеться, але він не приходив. Діма навіть спробував натякнути тітці, що потрібно подзвонити дядькові і запросити назад, але тітка тільки сумно погладила його по голові і сказала:

— Все буде добре, малюк. Ми і вдвох впораємося.

Того дня в місто ніби повернулося літо – зранку світило яскраве сонце, небо безтурботно синіло над головою, навіть пожовкле листя ніби приклеїлося назад до гілок і трохи позеленіло. І Діма вирішив прогуляти школу – почекав, поки тітка піде, попросив однокласника сказати вчительці, що у нього болить живіт, тому він пішов додому, а сам пішов гуляти.

Як він впав зі сходів, Діма так і не зрозумів. Спочатку він нічого не відчув. Просто почув такий звук, ніби велика гілка зламалася, і навіть хотів встати, але не вийшло. Жінка з лавки кинулася до нього, дівчинка в рожевій сукні закричала. Діма підняв очі на чужий дорослий обличчя, і в цей момент ногу обпалило, ніби мільйон подряпин залили йодом.

— Не рухайся! – сказала жінка, підтримуючи його за плечі. – І не дивись на ногу, не дивись!

Вона була страшенно бліда, ця жінка.

— Я зараз швидку викличу, – лепетала вона. – Тобі потрібна швидка, зараз. Або краще мамі твоїй подзвонити? Мама твоя де, поруч? У тебе телефон є? Навколо вже зібрався натовп, що складався здебільшого з дітей. Діма судомно вдихнув і хрипко сказав: — Подзвоніть краще татові… Він у мене на швидкій працює…

Дядько Вася приїхав швидко, швидше, ніж швидка допомога, яку все ж хтось викликав. Він розштовхав дітей, які зібралися навколо, оглянув Діму і зупинив погляд на нозі, на яку Діма так і не подивився – не тому, що послухав незнайому жінку, а тому, що просто не міг поворухнутися: варто було йому рушити, і від болю ставало неможливо дихати.

— Маленький мій… Болить? Потерпи, я зараз, потерпи…

Жінка, яка весь цей час тримала його за руку, заговорила:

— Ви батько? Ну, нарешті! Я так злякалася, жах якийсь! Он, швидка під’їжджає – я хотіла викликати, але він каже, що краще тата…

Діму обпалило гарячим, і він зажмурився: зараз дядько скаже, що ніякий він не тато, і навіщо тільки Діма таке сказав! І тут груба дядина рука стиснула його долоню, а сам дядько промовив:

— Дякую, все нормально, це я викликав – сам на швидкій працюю, попросив, щоб швидше, – і потім додав, звертаючись вже до Діми.

– Ну, ти як?

Повільно видихнувши, Діма підняв на нього очі і ледь чутно сказав:

— Нормально.

Вже потім, коли йому зробили операцію (виявилося, що перелом складний, і без операції ніяк не обійтися), і він лежав у палаті разом ще з двома хлопцями, а тітка сиділа поруч на стільці і весь час промокала очі паперовою серветкою, дядько, який невпевнено стояв у дверях, запитав:

— Ти, може, хочеш чогось? Чого тобі принести? Книжку, може, купити? Я, правда, в них нічого не розумію, але якщо ти скажеш яку, я куплю.

Діма подивився на тітку, потім на свою загипсовану ногу і тихо сказав:

— Я хочу, щоб ти повернувся додому.

Дядько злякано і часто заморгал, а тітка притиснула обличчя до долонь і голосно засопіла.

— Так, звичайно, Дімка, я…

Дядько кивнув головою, а Діма виразно показав йому очима на тітку. Той відразу зрозумів – підійшов до неї, опустився на коліна і обійняв.

— Ну, буде тобі, – пробасив він.

– Дитина на поправку йде, все добре ж.

І іншою рукою поплескав Дімку по плечу. А Дімка зажмурився, щоб ніхто не помітив його мокрих очей, і вирішив – як тільки нога заживе, поїде з дядьком на риболовлю. Може, це не таке вже й нудне заняття…