Люди, тебе не чують, ніхто не чує
В одному тихому дворі жила родина, у якій ріс хлопчик на ім’я Тьома. Він не розмовляв. З самого дитинства його доглядала прабабуся, адже батьки багато працювали. Сім’я не мала дачі, тому влітку Тьома проводив час у затишному палісаднику під вікнами.
Хлопчик не говорив, але вмів читати та писати. Він із задоволенням занурювався у світ книг, шукаючи в них відповіді на свої питання. Одного літа у двір завітала 11-річна дівчинка Леся з черепашкою та котом.
Тьома з цікавістю спостерігав за нею, а потім тихо підійшов і обережно погладив норовливого кота.
— Його звуть Барсик. Він з характером, — сказала я, посміхнувшись — а мене — Леся. Чітко, всередині своєї голови я почула голос хлопчика: «Мене звуть Тьома».
Так розпочалося їхнє незвичайне спілкування. Леся говорила, а Тьома мовчав, але вони прекрасно розуміли один одного. Їхні мовчазні діалоги були сповнені щирості та глибоких думок. Тьома з легкістю знаходив спільну мову з тваринами, навчаючи їх командам без жодного слова.
Одного разу на їхніх очах розгорнулася сумна сцена: злий чоловік лупцював маленьку собачку гілкою. Тьома мовчки кричав від болю за тварину, а Леся не стрималася і вигукнула: «Перестаньте!».
Але чоловік продовжував ображати собаку. Мама Лесі вибігла з під’їзду. Чоловік кинув повідок на землю і лаячись пішов. Збентежений песик навіть не став бігти за таким господарем. Мама подивилась нас, розтріпаних і заплаканих, і сказала серйозно Тьомі: — Вони, люди, тебе не чують, ніхто не чує. Говори вголос.
— Як, не чують? — почула я голос Тьоми в моїй голові. — Просто не чують і все. Треба говорити вголос: гучно. Ти хочеш допомогти цьому песику? Тоді йди до своїх батьків і скажи голосно: «Я хочу цю собаку, я буду за нею доглядати».
Цей випадок став переломним моментом для Тьоми. 6-річний хлопчик взяв на руки крихітну болонку і поніс до під’їзду. З вікна другого поверху визирнув його батько — Іван.
— Тату, — сказав Тьома, — давай візьмемо собаку, її покинули. Іван упустив чашку і вибіг на вулицю.
— Тату, — повторив Тьома, — давай візьмемо собаку. Іван заплакав.
З того дня Тьома почав говорити безперервно, наче наздоганяючи втрачений час. З часом його мова стала чіткою та зрозумілою.
Минуло багато років. Леся вже виросла, мала сина. Одного разу, гуляючи з ним, вона раптом почула знайомий голос у своїй голові: «Мамо, поглянь, який котик!».
Леся не здивувалася. Подивилася на великого рудого кота і покликала: «киць-киць-киць». А потім з теплотою в голосі, але серйозно сказала синові: «Говори вголос, інакше тебе не почують».
Маленький Тьома навчив її слухати не лише вухами, а й серцем.
