Собака чекала біля стовпа, бо вірила, що господар повернеться…

Спершу Богдан почув мух. Їх було забагато як на звичайний суботній ранок, і те важке гудіння тяглося звідкись із-за паркану, з боку пустиря, куди вже років п’ять ніхто не заглядав.

Він поклав напилок на верстак, витер руки старою ганчіркою. Лопата почекає. Чай у термосі давно захолов, але Богдан усе одно надпив, за звичкою обпікся об край кришки, скривився і витер губи тильним боком долоні.

У гаражі пахло солідолом і нагрітим залізом. І цей запах був такий самий суботній, як тиша порожнього будинку за спиною, як цокання годинника на кухні, яке він чув навіть звідси, крізь двоє зачинених дверей.

Три роки після розлучення. Будинок лишився йому, Оксана забрала машину і сина. Богдан не сперечався. Підписав папери на кухонному столі, і поки ручка йшла по паперу, за вікном каркала ворона. Він чомусь запам’ятав саме це. Не слова, не обличчя дружини, а ворону. Відтоді субота виглядала так: гараж, верстак, лопата, термос, тиша.

Мухи не вгавали.

Він вийшов за ворота. Кропива вигналася по пояс, жорстке листя чіплялося за рукави, дряпало зап’ястки, і він відмахувався на ходу, продираючись крізь зарості.

Гудіння мух ставало щільнішим, густішим, і до нього домішувався інший звук. Тихий, низький, на самому краю чутності. Так скавчать від болю, коли вже немає сил скавчати голосніше, і лишається тільки тягнути цей звук на одній ноті, як зламана труба, що не може замовкнути.

* * *

Собака лежала в канаві біля бетонного стовпа, вкопаного в землю ще за колгоспних часів. Велика, руда, з жмутами збитої шерсті на боках і запалим животом, на якому шкіра натягнулася так, що видно було кожне ребро і кожен горбочок хребта.

Передні лапи витягнуті, задні підібрані, і вся поза говорила про те, що лежить вона тут не першу годину. І не перший день. Навколо земля була утоптана в коло, рівно на довжину мотузки, ніби собака ходила, ходила, а потім перестала.

Богдан спинився за три кроки.

Брудна мотузка, синтетична, білизняна, колись біла, а тепер бура, була обмотана навколо шиї двома тугими витками і йшла до основи стовпа. Мотузка врізалася глибоко, так глибоко, що шерсть навколо злиплася кіркою, і мухи сиділи саме там, на цій кірці, діловито й щільно.

Собака не відганяла їх. Тільки смикала вухом, коли одна сідала на морду, і від цього руху голова ледь погойдувалася, наче в ляльки на нитці.

Він присів навпочіпки. Собака підняла голову і подивилася на нього каламутними, нездоровими очима. Ніс у тріщинах, без краплі вологи. Ребра ходили під шкірою дрібно, часто, з присвистом на видиху.

— Ну і справи, — сказав Богдан уголос, щоб заповнити простір між собою і тим, що бачив.

Простягнув руку. Собака не смикнулася, не вискалилася. Пальці лягли на загривок, на шерсть, теплу й жорстку, як старий повсть. Під мотузкою шкіра була мокра, і від неї йшов кислий, важкий запах. Богдан відсмикнув руку.

А потім він помітив нашийник. Шкіряний, коричневий, з потертою металевою пластинкою. Нашийник ховався під мотузкою, і роздивитися його вдалося, тільки коли собака повернула голову і пластинка блиснула на сонці. На ній були вибиті цифри, дрібні, стерті майже до невидимості.

Домашня. Але Богдан одразу відігнав цю думку. Мало що. Загубилася колись, бігала по селах із нашийником, потім заплуталася в чиїйсь білизняній мотузці. Буває. Простіше так думати.

Він устав, постояв. Подивився на свій будинок, на гараж, на верстак, видний крізь розчинені ворота. Подивився на собаку. І пішов назад.

* * *

Ніж він узяв звичайний, з дерев’яним держаком, який гострив минулої неділі. Ще прихопив пластиковий таз з-під раковини, старий рушник, пляшку води з холодильника і пакет, щоб усе це нести. На порозі спинився, повернувся, сунув у кишеню телефон. Сам не знав навіщо.

Собака лежала на тому самому місці. Хвіст ворухнувся по сухій землі, здійнявши легку хмарку пилу.

Богдан насамперед напоїв собаку. Потім опустився навколішки, розстелив рушник поряд, щоб було куди покласти інструмент. Руки вже не слухалися так, як за верстаком, де кожен рух звичний і точний. Пальці ковзали по держаку ножа, і він перехопив його міцніше, до побілілих кісточок.

Підвів лезо під перший виток мотузки, намагаючись не зачепити рану. Мотузка не піддавалася. Синтетична, вона пружинила під ножем, як жива. Собака заскавчала, смикнула передньою лапою по землі, лишивши борозну в пилу.

— Тихо, тихо. Зараз. Потерпи.

Перший виток піддався з вологим, неприємним звуком, від якого Богдан стиснув зуби. Другий виток різав повільніше, притримуючи мотузку лівою рукою, щоб не смикати і не завдавати зайвого болю.

Коли мотузка нарешті впала в пил, собака видихнула. Довго, зі свистом, усім тілом, ніби весь цей час не дихала по-справжньому, а тільки вдавала. Богдан хлюпнув води на рушник і приклав до шиї собаки. Собака лизнула йому зап’ясток. Язик сухий, гарячий, шорсткий, як наждак.

Обрізок мотузки лежав на землі, скручений, брудний, з бурими плямами. Богдан підняв його машинально і сунув у кишеню куртки.

* * *

До ветеринарної клініки він їхав із собакою на задньому сидінні старенької «Таврії». Вона лежала на рушнику і дихала рівніше, ніж на пустирі, але запах від неї стояв такий, що Богдан опустив усі чотири вікна. Гаряче липневе повітря било в обличчя, сушило губи. Термос із ранковим чаєм катався по пасажирському сидінню, стукаючись об дверцята на кожному повороті.

Клініка була маленька, на околиці містечка, у колишньому магазині господарчих товарів. Вивіска «Ветеринарна допомога», літера «е» блимала блідим неоном навіть удень. У коридорі пахло специфічно, гудів кондиціонер під стелею, з-за дверей кабінету долинало нявчання. Пластикові стільці вздовж стіни були всі однаково незручні, з продавленими сидіннями і подряпинами на підлокітниках.

Ірина Петрівна, ветеринарка, невисока жінка зі швидкими руками й окулярами на ланцюжку, оглянула собаку мовчки. Рукавички змінила тричі. Потім зняла окуляри, протерла скельця краєм халата і подивилася на Богдана.

— Рана глибока, до м’яза. Оброблю, накладу пов’язку. Тижнів зо два на антuбіотикaх — і загоїться. Вона міцна.

Богдан кивнув. Сидів на пластиковому стільці, згорбившись, упершись ліктями в коліна, і тер перенісся. Поруч на сусідньому стільці жінка в квітчастій хустці тримала на колінах переноску з котом, і кіт нявчав тонко, жалібно. Жінка зазирала в переноску і примовляла щось лагідне. Богдан відвернувся. Дивно було сидіти тут, у цьому коридорі, поруч із чужими людьми і чужими тваринами, і чекати новин про собаку, яку він знав півтори години.

— Де знайшли? — спитала Ірина Петрівна, набираючи у шпpuц щось прозоре.

— На пустирі. За моїм будинком. Прив’язана була до стовпа мотузкою.

Ірина Петрівна спинилася. Поклала шпрuц на лоток. Підійшла до собаки, розсунула шерсть, нахилилася ближче.

Помовчала. Потім додала тихіше:

— Нашийник на ній. Тут тавро, я проб’ю по базі. Вона домашня, точно домашня.

Вона пішла до комп’ютера за скляною перегородкою. Богдан сидів і дивився на собаку. Найда, як він дізнається за десять хвилин, лежала на металевому столі, оброблена, з білим бинтом на шиї, і дихала так спокійно, як не дихала, мабуть, уже кілька днів. Хвіст звисав зі столу і погойдувався повільно, наче маятник, який не може спинитися і не хоче.

Ірина Петрівна повернулася з аркушем паперу.

— Кличка Найда. Зареєстрована два роки тому. Господар, такий собі Віктор Дмитрович Семенюк, тридцять п’ять років. Ось телефон.

Вона простягнула аркуш і додала, дивлячись не на Богдана, а на собаку:

— Знаєте, так буває. Люди гірші за звірів. Я шістнадцять років працюю і досі не звикла.

* * *

Додому Богдан повернувся надвечір. Заніс Найду в дім на руках, хоч вона важила кілограмів тридцять, а в нього й без того нила спина після зміни за верстаком. Поклав у передпокої на старе вовняне рядно, яке дістав із верхньої полиці шафи. Поруч поставив миску з водою.

Найда пила довго, жадібно, розхлюпуючи воду на лінолеум. Потім упустила голову на лапи і заплющила очі.

Богдан пройшов на кухню. Сів за стіл. Поклав перед собою обрізок мотузки і аркуш із телефоном. Мотузка лежала на цераті, скручена, і вузол на ній було видно виразно. Подвійний, акуратний, затягнутий руками, які знали, що роблять. Не випадковий. Не білизняний. Морський.

Годинник на стіні цокав. За вікном сусідський хлопчисько ганяв м’яч, і звук ударів долинав глухо, крізь зачинені рами, наче з іншого світу, де все нормально і ніхто нікого не прив’язує до стовпа.

Богдан узяв телефон і набрав номер.

Відповіли після п’ятого гудка. Голос молодий, в’язкий, ніби людина щойно прокинулася або не хотіла прокидатися.

— Алло?

— Віктор Дмитрович?

— Ну так. А хто це?

— Я знайшов вашу собаку. Найду. На пустирі, прив’язану до стовпа.

Пауза. Богдан чув у слухавці звук телевізора і чийсь далекий сміх.

— А-а. Ну, слухайте. Я переїжджав. У нову квартиру, там не можна з тваринами, хазяйка заборонила. Я думав, підбере хтось. Вона ж велика, помітна, мимо не пройдеш.

Богдан дивився на мотузку. На вузол.

— Вона там лежала без води.

— Ну я ж не знав, що так вийде. Я прив’язав, щоб не втекла. Щоб на місці була, коли хтось знайде. Для неї ж старався.

Для неї. Богдан заплющив очі. Уявив, як цей Віктор прив’язує собаку до стовпа на пустирі, куди не ходить ніхто. Затягує вузол. Перевіряє. Іде геть. А собака дивиться йому вслід і не рветься, не гавкає, бо привчена чекати. Бо вірить, що господар повернеться.

— Не телефонуйте мені, — сказав Богдан. І натиснув відбій.

Він поклав телефон на стіл. За стіною, у передпокої, Найда зітхнула уві сні. Глибоко, протяжно, так, як зітхає собака, яка нарешті спить у теплі.

Богдан подивився на аркуш із телефоном. Узяв його, зім’яв у кулаці і кинув у відро. Опустив кришку.

* * *

Увечері Богдан сидів на ґанку. Повітря холонуло, пахло нагрітою за день землею і чимось медовим від старої яблуні, яку він щороку збирався спиляти і щороку лишав. Комарі дзвеніли над головою, і він відмахувався від них долонею. З передпокою долинав шурхіт: Найда вовтузилася на рядні, влаштовуючись, і кігті її тихо цокали по лінолеуму, коли вона переступала лапами.

Небо над дахом міняло колір. З білястого стало рожевим, потім бузковим. На сусідній ділянці грюкнули двері, жіночий голос покликав когось вечеряти, і Богдан подумав, що востаннє його кликали вечеряти три роки тому.

Він устав, зайшов у дім. Обрізок мотузки досі лежав на столі. Богдан узяв його, потримав на долоні, наче зважуючи. Потім відчинив кухонну шафку, дістав сірники і вийшов надвір. Присів біля старого металевого відра для попелу, кинув мотузку туди й підпалив. Синтетика зайнялася швидко, скрутилася, почорніла і згасла, лишивши тонку смужку їдкого диму. Богдан дивився, поки не лишилося нічого.

Найда підняла голову і подивилася на нього з передпокою. Бинт на шиї з’їхав набік, і Богдан присів, поправив його обережно, двома руками, як поправляють шарф дитині перед виходом на вулицю. Собака ткнулася носом йому в долоню, і ніс уже не був такий сухий, як на пустирі.

На кухні стояв термос із ранковим чаєм, недоторканий відтоді, як Богдан поїхав до клініки. Він пройшов повз, дістав із шафи чисту миску, налив води і виніс на ґанок. Поставив біля порога, поряд зі сходинкою.

Найда вийшла слідом. Повільно, припадаючи на передню лапу, витягуючи шию обережно, щоб не тривожити бинт. Понюхала миску, подивилася на Богдана, потім опустила голову і стала пити.

Богдан сидів на сходинці й слухав, як вона п’є. Термос із чаєм так і стояв на кухні, забутий. Лопата лежала на верстаку в гаражі, недоторкана. Субота закінчувалася. І вперше за три роки вона закінчувалася не тишею.