Сірий змучений котик під дверима: історія, що змінила все

Перша зустріч

Уперше я побачив його на першому поверсі. Сірий кіт сидів у кутку, притулившись до холодної стіни, і тремтів так, ніби всередині в нього хтось перемикав дрібний струм. Тоді я поспішав на роботу — маршрутка не чекає — і просто проскочив повз. Але цей його погляд, злякані очі й ця вся зіщулена постать чомусь залишилися зі мною на цілий день.

Я живу на четвертому поверсі старої п’ятиповерхівки без ліфта. Кожного ранку спускаюся пішки, кожного вечора піднімаюся. І ось наступного дня, коли я вже втомлено дерся сходами додому, я знову його побачив — уже на третьому поверсі. Той самий сірий бідолаха. Того разу я зупинився.

— Ну ти диви, змучений який, — сказав я до нього. — Ти яким вітром сюди?

Від звуку мого голосу кіт затремтів ще сильніше, увібрав голову в плечі. І саме тоді я зрозумів, що просто пройти повз більше не зможу. Хоча чудово розумів, чим це може обернутися — сусіди в нас непрості, а одна взагалі гроза всього під’їзду.

Дві мисочки

Я піднявся до себе, дістав дві старі мисочки. В одну поклав трохи корму, в другу налив води. Спустився й обережно поставив перед котом.

Він сіпнувся, тихо, майже беззвучно нявкнув. Подивився на мене й заплющив очі — так, ніби йому було соромно, що він узагалі існує.

— Та нічого, нічого, — примовляв я. — Їж, пий. А з сусідами я вже якось сам розберуся.

Розбиратися довелося швидше, ніж я думав. Наступного вечора кіт якимось незбагненним чином знайшов мої двері й сидів просто під ними. Сидів терпляче, як людина, що прийшла в гості й боїться постукати.

— Оце так, — здивувався я. — Ти що, за запахом мене вирахував?

Він знову приплющив очі й жалібно нявкнув. У тому нявканні було стільки прохання, що в мене всередині все стислося. Я виніс йому ті самі мисочки, які завбачливо забрав знизу після минулого разу.

Скандал під дверима

І ось тут почалося. Не встиг я зачинити за собою двері, як сусідка зліва — жінка рішуча, гучна, з тих, що керують під’їздом,— загрюкала до мене кулаком. Ледь я відчинив, вона одразу перейшла на крик:

— Це ви тут котів під моїми дверима годуєте?! Ану не смійте! Женіть їх на вулицю! Від них блохи, таргани, мурахи розводяться!

Мабуть, треба було просто промовчати. Але щось мене смикнуло за язик, і я відповів:

— А ви квартиру давно мили? Може, у вас таргани не від котів, а від того, що підлогу треба частіше протирати?

— Що?! — очі в неї стали круглі, руки вперлися в боки.

Вона набрала в груди побільше повітря — і понеслося. Скажу так: якби вантажники на базарі почули цей майстер-клас, вони б соромливо опустили очі й пішли вчитися заново.

На шум повибігали сусіди — і згори, і знизу. Мабуть, вирішили, що тут когось ріжуть. У коридорі миттю зібрався натовп, усі з неприхованою цікавістю спостерігали за виставою.

А сусідка все не вгамовувалася. Пригадала мені й батьків, і бабусю, і, здається, дійшла аж до сьомого коліна моїх предків. Я вже не відповідав. Просто дивився на неї — на цей рот, з якого нескінченним потоком лилися образи.

Те, що привело мене до тями

А потім я випадково опустив погляд. У кутку сходової клітки сидів він — мій сірий котик. Зіщулився в такий маленький клубочок, ніби хотів зникнути, розчинитися в стіні. І при кожному крику сусідки він здригався всім тілом.

Ось це мене й привело до тями. Я повернувся до жінки й спокійно сказав:

— Знаєте, ви маєте рацію. Я давно мав забрати його додому й годувати там. Пробачте.

Після цього нахилився, підняв те тремтяче маленьке тільце, зайшов у квартиру й зачинив двері.

За ними одразу стало тихо. Я зазирнув у вічко. Сусідка, вся червона, налаштована на довгу баталію, стояла з роззявленим ротом. Такої розв’язки вона точно не чекала.

Оглянувши зборисько сусідів, вона гаркнула наостанок:

— І нічого мені тут коридори бруднити!

Після чого зникла у себе, грюкнувши дверима так, що, здається, десь на небі один янгол упав з переляку.

Тепла вода і тунець

Кота я викупав у ванній теплою водою. Він тремтів і тихенько нявкав, але не вирвався жодного разу — тільки дивився на мене тими своїми очима.

— Нічого, котику, нічого, — говорив я йому, а насправді й собі. — Тепер усе буде добре.

Я витер його рушником, поклав на диван і поставив поряд дві мисочки: воду й трохи тунця. Кіт потягнув носом повітря, глянув на мене недовірливо. Я всміхнувся — і він нарешті взявся до їжі.

І саме в цю мить знову задзвонив дзвінок у двері.

— О Господи, — зітхнув я до кота. — Це вона. Прийшла продовжити.

Дівчина з п’ятого поверху

Але на порозі стояла зовсім не сусідка. Це була дівчина з п’ятого поверху — та, що недавно винайняла там квартиру. Ми з нею й словом досі не перекинулися, тільки віталися на сходах.

Вона трохи ніяковіла, переступала з ноги на ногу, потім наважилася й, дивлячись кудись у верхній ґудзик моєї сорочки, тихо сказала:

— Я прийшла сказати, що я на вашому боці. Вона не мала права так на вас кричати. Ви ж просто нагодували голодного кота.

І злегка почервоніла.

— То ви так і будете підтримувати мене з порога, — усміхнувся я, — чи все ж таки зайдете?

Ось так, між іншим, я й познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Життя втрьох

Мої мрії про те, що ми з котиком спокійно трапезуватимемо разом на дивані, а потім і на ліжку, швидко розвіялися. Тепер кожен їсть на своєму місці, за розкладом, затвердженим дружиною.

Але спить котик тільки зі мною.

Удень він запевняє мою дружину в цілковитій відданості — усім своїм виглядом, муркотінням, ласкавими очима. Отримує від неї смаколики, а тоді одразу перебігає до мене. Дружину це щоразу веселить до сліз.

— Усі чоловіки однакові! — сміється вона, погладжуючи кота, який зручно вмостився в мене на колінах. А він муркоче й блаженно мружиться.

Несподіване зізнання

А десь через місяць після тієї історії на третьому поверсі сталася пожежа. Серед білого дня, коли господарів не було вдома.

Пожежники тільки розводили руками:

— Таке враження, ніби зайнялося одразу в кількох місцях. А причини не видно.

Після цього сусідка зліва прийшла до мене миритися. Принесла домашній торт і цілу банку соління. Морщачись, спробувала погладити котика й, заглядаючи мені в очі, улесливо сказала:

— Це ж ті мерзотники з третього і викинули вашого чудового котика з дому. Просто в коридор його виставили, негідники! Не могли навіть далі віднести… — і осіклася, зрозумівши, що бовкнула зайве. — Ви ж не тримаєте на мене зла за той випадок? Погарячкувала я тоді. Пробачте вже.

Я її пробачив.

Або… раптом?

Коли вона пішла, я жартома сказав котові:

— Слухай, ти на неї зла не тримай. Самотня вона, нікому не потрібна. Оце їй одна розвага — поскандалити.

Можете мені не вірити, але кіт подивився на мене абсолютно серйозно… і кивнув.

Хоча, напевно, мені просто здалося.

Ну справді… такого ж не буває.

Не буває.

Чи… раптом?