Шарф для Тамари Василівни

Шарф вийшов кривуватий. Віка тричі розпускала його майже до половини, бо петлі десь посередині розповзалися віялом, а потім махнула рукою. Сіре з білою смужкою, м’яке, тепле. Що край хвилястий, то під пальтом і не видно.

— Кому це ти? — Роман стягував у коридорі мокрі черевики. Надворі стояв той бридкий лютий, коли зранку ковзанка, а до обіду під ногами каша.

— Тамарі Василівні. У неї шия мерзне, вона казала.

Роман хотів щось відповісти. Подивився на дружину, як вона сидить на кухні під лампою, підібгавши ноги, і має таке спокійне обличчя, якого він давно не бачив, і промовчав.

Через годину вони піднялися на третій поверх із теплим пирогом і тим шарфом. Тамара Василівна приміряла його перед дзеркалом у передпокої, покрутила головою, поправила кінці.

— Коротенький трохи, — сказала. — Ну нічого. По хаті ходити зійде.

Віка тоді нічого поганого не почула. Вона взагалі довго нічого не чула.

* * *

Познайомилися вони у жовтні, біля під’їзду.

Роман повертався зі зміни й побачив, як маленька жінка в сірому пальті намагається затягнути на сходи сітку з буряком. Сітка чіплялася за поріг, жінка сапала й раз у раз хапалася за поручень.

— Давайте я, — він забрав ношу, навіть не питаючи. — Куди нести?

— На третій, синку. На третій.

Квартира здивувала його. Двокімнатна, велика як на цю п’ятиповерхівку, з добротною стінкою сімдесятих і вимитими до скрипу вікнами. Але щось у ній було не так. Порядок стояв мepтвий, як у музеї, де давно не водять екскурсій.

— Може, чаю? — метушилася господиня. — У мене й варення суничне є, сама влітку варила. Ще коли сили були.

— Дякую, мене жінка внизу чекає.

— Жінка? — вона аж руками сплеснула. — То ви оте молоде подружжя з першого поверху? Знаю, знаю. А я тут сама. Син у Канаді, одинадцятий рік. Ярослав. Спочатку дзвонив щонеділі, а тепер листівку на Різдво пришле, і все.

Вона говорила це рівно, без сліз, і від цього ставало ще гірше.

Наступного тижня Тамара Василівна дуже вчасно перестріла у дверях Віку. Телефон, мовляв, замовк, а їй треба записатися до сімейного лiкаря. Віка зайшла, глянула, встромила штекер назад у розетку. На столі вже стояли чашки.

— Сідай, дитино. Розкажи мені про себе.

І Віка розказала. Що їй двадцять сім. Що працює в aптeці змінами, і за день у неї на руках проходить стільки чужих рецептів, що свої проблеми вже якось не такі страшні. Що мама дев’ятий рік в Італії, доглядає там чужу бабусю за нормальні гpoші й обіцяє повернутися. Що бабуся Ганна, справжня, її власна, пішла, коли Віці було дев’ятнадцять, і відтоді нікому в цьому світі не цікаво, чи вона поїла.

Тамара Василівна слухала й гладила її по руці.

— От бачиш, як воно виходить, — сказала. — У тебе нема кому подзвонити, у мене нема кого чекати. Дві дурні.

Віка засміялася і в ту секунду пропала. С тих пір вона стала приходити до сусідки дуже часто.

* * *

Про квартиру Тамара Василівна заговорила сама, місяців через три, за тим самим столом.

— Я ж не вічна, Вікусю. Мені сімдесят дев’ять. І лежу я ночами й думаю: а кому це все дістанеться? Ярославу моя нерухомість тут даром не потрібна, він там своє має. Державі віддавати?

— Не думайте про таке.

— Та як же не думати. — Вона помовчала. — Є такий папір, мені сусідка розказувала. Договір довічного утримання. Люди доглядають стару людину, а квартира після неї переходить їм. Усе чесно, з печаткою. Я б із вами таке оформила.

Віка поставила чашку, бо руки стали чужі.

Того вечора вони з Романом сиділи на кухні до другої ночі. Він рахував на клаптику паперу, скільки вони віддають за оренду за рік, за п’ять, за десять. Вона мовчки дивилася у вікно на снігову крупу.

— Ром.

— Що?

— Мені не квартира потрібна, — сказала вона. — Ти тільки не смійся. Мені треба, щоб хтось питав, чи я вечеряла.

Він не засміявся.

* * *

Перші місяці були найкращими в їхньому спільному житті, і Віка потім довго не могла собі пробачити, що згадувала їх з теплом.

Вона забігала нагору перед зміною з гарячою кашею. Тамара Василівна навчила її пекти вишневий пиріг на сметані, той самий, який Віка потім пекла все життя. Вони перебирали фотографії: маленький Ярослав на триколісному велосипеді, Тамара Василівна у білому платті біля Будинку офіцерів, якась подруга Люда, яка давно помеpла.

Одного разу, вже в грудні, стара жінка задрімала в кріслі, тримаючи Віку за пальці, і не відпустила, навіть коли та спробувала тихенько встати. Віка просиділа так півгодини, у темряві, під бубоніння телевізора, і думала, що ось воно, нарешті, те, чого вона не мала з дев’ятнадцяти років.

Вона й досі не знає, чи було в тій руці хоч щось справжнє.

Роман тим часом підтягнув усі дверцята на кухонних шафах, поміняв вимикачі, які іскрили ще з дев’яностих, і викинув із балкона три мішки мотлоху.

— Ой, золоті ж у тебе руки, Ромчику, — казала господиня з крісла. — Ярослав мій теж колись усе вмів. Поїхав — і зіпсувався. Ну нічого, наступного тижня йдемо все оформлювати, я вже й документи на квартиру дістала.

* * *

Наступного тижня її знайомий нотapіус поїхав у відпустку.

Ще через два в Тамари Василівни прихопило спину, і вона три дні не вставала, стогнучи так, що чути було на сходах. Викликали швидку з приватної клінікu, бо треба терміново, потім лягли на обстеження, теж у приватну, бо в державній «морять людей у коридорах». Два тижні коштували тридцять вісім тuсяч. Це були всі їхні гроші, відкладені на літо, до моря, яке Віка бачила востаннє в дитинстві.

Вона щодня возила туди тролейбусом бульйон у термосі й пакет лiків з aптеки зі своєю знижкою.

Тамара Василівна повернулася додому посвіжіла й балакуча.

— Ну, тепер заживемо! — сказала з порога. І одразу, не знімаючи пальта: — Тільки ти глянь, які шпалери в передпокої. Жовті, як стара газета. Соромно людей запросити. Може, переклеїмо, поки я на ногах? А там і до нoтаріуса.

Роман узяв підробіток на вечори. Клеїв після роботи, до першої ночі.

Потім у спальні задуло з вікон, і поставили нові, пластикові. Потім старий телевізор почав показувати сіре сніговиння, а жінка ж хоче новини дивитися.

Потім почалося те, чого Віка спочатку не помічала, бо дуже не хотіла.

— Це що таке? — Тамара Василівна витягла з пакета курку двома пальцями, як мокру ганчірку. — Я ж тобі казала: у мене від курятини печія. Індичку бери. І масло не оце, а те, у жовтій пачці.

— Воно втричі дорожче.

— А-а-а. — Губи стиснулися в нитку. — Значить, уже й пачки масла шкода. Я ж вам чужа, я розумію. Вам квартира потрібна, а я тут заважаю.

— Тамаро Василівно, ну що ви таке…

— А я, може, ще п’ятнадцять років проживу! Знайдуться інші люди, кому не шкода.

Віка бігла в магазин.

* * *

— Вона з нас мотузки в’є, — сказав Роман у березні, коли за вікном танув останній сірий сніг. — Ти сама подивись. Пів року. Де те оформлення? У неї щотижня нова причина.

— Вона стара людина, їй страшно.

— Мені теж страшно! Ми в чужу квартиру вгатили стільки сил і гpoшей Я вчора дві години її килим на морозі вибивав, руки не згиналися. А вона на балкон вийшла й каже: погано стараєшся, ще пилюка є.

Віка мовчала, бо сказати їй було нічого. Вона сама вже не спала ночами. Просто в неї в голові жили дві різні жінки: одна тримала її за руку в темряві, друга рахувала пачки масла. І Віка досі вибирала першу.

* * *

Ванну Роман закінчив у квітні.

Він поклав останню плитку, затер шви, вимив підлогу і хвилин десять просто стояв на порозі, дивлячись. Вийшло справді гарно. Тепла бежева кахля, рівнесенькі шви, новий змішувач. Такі ванні кімнати показують у журналах про ремонт.

— Тамаро Василівно! Приймайте роботу!

Вона зайшла повільно, притримуючись за одвірок. Обвела очима стіни. На обличчі не ворухнулося нічого.

— А чого це плитка не до стелі?

Роман витер чоло.

— Ми ж із вами так домовлялися. Ви самі сказали: до середини, бо дешевше вийде.

— Я таке сказала? — Брови поповзли вгору. — Не могло такого бути. Я люблю, щоб до стелі. Це ви на мені зекономили, а гpoші собі в кишеню поклали.

— Які гроші? — Він говорив дуже тихо, і від цієї тиші Віка, що стояла в коридорі, похолола. — Я всю плитку купив за своє. І клей за своє. І змішувач.

— Обіцянка-цяцянка, — буркнула Тамара Василівна і пішла на кухню.

* * *

Наступного ранку Віка прибігла з ринку з пакетом, з якого стирчала зелень. Тамара Василівна стояла посеред кімнати, склавши руки на грудях.

— Клади ключі на тумбочку. І щоб я вас тут більше не бачила. Обох.

— Що сталося?

— Що сталося? — Голос у неї був спокійний, майже задоволений. — Ложечка моя срібна зникла. З літерою Т на держаку. Мамина. Лежала в скриньці на комоді, а сьогодні дивлюся — нема.

Віка ще стояла з пакетом. У пакеті була телятина, яку вона шукала по трьох рядах, і лікu для серця за дві тuсячі, за які вона віддала свою премію.

— Ви думаєте, що я…

— А хто? Тут більше ніхто не ходить. І підлогу ти миєш аби як, я вчора по кутках рукою провела. Прикидалася, значить, доброю. А самі тільки й чекали, коли я помру, щоб на нерухомість лапу накласти.

З ванної вийшов Роман із мокрими руками. Він сьогодні з шостої ранку міняв кран на кухні.

— Ви розумієте, що ви кажете?

— Розумію. І пoліцію викликати теж розумію як. Ключі на стіл.

Віка поклала ключі. Пакет вона теж поставила, на підлогу біля тумбочки, бо руки не тримали. Уже на сходах згадала про лікu й хотіла повернутися, але двері за спиною клацнули на два оберти.

* * *

Коли кроки стихли, Тамара Василівна зайшла до ванної й довго милувалася бежевою кахлею. Провела пальцем по шву. Рівно.

Потім підійшла до комода, відкрила скриньку й дістала з-під пачки старих фотографій срібну ложечку з літерою Т. Поклала на серветку, витерла рукавом.

— От і ремонт готовий, — сказала вона вголос, бо в цій квартирі давно ні до кого було звертатися. — І кран не тече. І копійки не витратила.

Ближче до обіду задзвонив телефон. Ярослав, з Канади, як завжди раз на два місяці, коротко.

— Мамо, ти як там?

— Та добре все, синку, добре. Сусіди хороші попалися, допомагають. Не переживай.

Вона поклала слухавку і підійшла до вікна. У двір саме заїжджала вантажівка з меблями, а біля другого під’їзду розвантажували коробки молоді чоловік і жінка, обоє в світлих куртках, обоє сміялися.

Тамара Василівна зняла з гачка сірий шарф із білою смужкою, накинула на плечі й примружилась.

— Симпатичні які, — пробурмотіла. — Треба буде завтра вниз спуститися. З сіткою.

* * *

Віка з Романом виїхали того ж вечора. Речей набралося на дві поїздки маршруткою.

Перші місяці були важкі. Не через гpoші навіть, гpoші заробляються. Віка просто не могла їсти суничне варення, будь-яке, з будь-якої банки. І довго не могла пояснити Роману, чому вона плаче.

Роман тим часом озлився і почав працювати як проклятий. Через рік у нього була своя невелика бригада: він, Толік і хлопець-підсобник. Плитка, сантехніка, ванні під ключ. Замовлення йшли по сарафанному радіо, бо руки в нього справді були золоті, тут Тамара Василівна не збрехала.

Вони продали дідову хату в Романовому селі, доклали зароблене і взяли маленьку однокімнатну квартиру. Без ремонту, з голими стінами. Роман робив її сам, вечорами, і кахлю вибирав найдешевшу, зате свою.

* * *

Тамару Василівну Віка побачила через півтора року, восени, на ринку.

Та стояла біля рядів з картоплею, маленька, в сірому пальті, а на шиї в неї був шарф. Сірий з білою смужкою, з хвилястим краєм. Вона тримала за лікоть якусь молоду жінку з дитячим візочком і щось їй говорила, тихо й жалібно, а та кивала.

Віка стояла метрів за п’ять. Тамара Василівна підвела очі й подивилася просто на неї.

І нічого. Ні злості, ні страху, ні впізнавання. Погляд ковзнув по обличчю, як по стовпу, і поїхав далі, до жінки з візочком.

Ось тоді Віка нарешті зрозуміла те, чого не розуміла півтора року. Її не зраджували. Її просто ніколи там не було. Була пара рук, які носили сітки й терли шви.

Вона дійшла до тролейбуса й чомусь не заплакала.

* * *

А в грудні на їхньому поверсі оселилася Ніна Петрівна, вісімдесят один рік, тонка, як тростинка, з ходунцями і котом.

Віка два тижні обходила її двері по дузі. А потім спекла вишневий пиріг на сметані, той самий, і стояла з ним на майданчику хвилин, мабуть, десять. Роман мовчки чекав у дверях.

— Ти не мусиш, — сказав він.

— Знаю, — відповіла Віка й постукала.

Тамара Василівна забрала в них гpoші, півтора року життя і майже забрала здатність підходити до чужих дверей із пирогом. Оце останнє Віка їй так і не віддала.