Два Пилипи баби Параски

— Пи-и-илипе! Ходи їсти!

І до порога летіли двоє. З-під грушки — сірий смугастий котяра з обгризеним вухом, від дровітні — дід у стоптаних гумовцях. Хто перший добіжить, той і молодець.

Баба Параска щоразу заходилася сміхом і щоразу вдавала, що це вийшло випадково.

Насправді нічого випадкового там не було. Скільки вона жила в цій хаті, стільки всі коти в ній звалися Пилипами. Такий у неї був жарт — довгий, років на сорок, і кидати його вона не збиралася.

Дід спершу опирався. Ходив ображений, гримав дверима, казав, що це просто ні на що не схоже. А потім змирився, бо з жінкою сперечатися — собі дорожче виходить.

— Ти пишатися маєш, — воркувала Параска, підсовуючи йому миску. — Я ж кота твоїм іменем назвала. Усе для тебе, Пилипе.

Дід у боргу не лишався. Грамотою він не хизувався, зате виписував на пошті газету і кожен вечір сидів перед телевізором, зсунувши на кінчик носа окуляри, перемотані ниткою. Світові справи його дуже цікавили. І коли жінка перечила, він знаходив найстрашніше з відомих йому порівнянь:

— Ох і шкідлива ти баба, Парасю. Чиста тобі податкова. Що не задумаю — усе супроти. Додумалася ж кота моїм іменем прозвати. А я візьму та й корову на твою честь назву. Що ти тоді скажеш?

Параска не ображалася. Корови в них зроду були Лиски, і на цьому світ тримався міцно. Вона знала, що дід говорить це не зі зла, і сміялася разом з ним.

* * *

Кота вона колись підібрала на дорозі — маленьке сіре непорозуміння, яке навесні мало не потрапило під зграю сусідських собак. Принесла за пазухою, відігріла, відпоїла з ложечки. Кіт того не забув.

Хліб свій він відробляв чесно. Миші їхню хату обходили за версту, і навіть у коморі, де стояли мішки з борошном, за всі роки не завелося жодної. За це Пилипові пробачалося багато чого.

Але не все.

— Знову огірки! — кричала Параска з городу. — Знов понадкушував! Не з’їсть же, ірод, а кожен надкусить і кине. Оце характер!

Дід у таких випадках мовчав. Бо як тут заступишся, коли й тебе Пилипом звати.

* * *

Торік сусідню хату купили містяни. Приїхали втрьох, обійшли двір, поміряли кроками город і сказали, що нерухомість у селі нині — найкраще вкладення. Родина була вчена вся до одного: батько професор, мати теж якась така, у капелюсі.

А влітку вони поїхали до міста й лишили доньку. Віолетту Аркадіївну.

Село придивлялося до Віолетти з обережною цікавістю. Була вона худенька, в окулярах, ходила рівно, як лінійка, і писала дисертацію. Що воно таке — ніхто до пуття не знав, але звучало поважно.

Світло в дачників горіло до третіх півнів. Параска пробувала занести їй молока — тричі стукала, а на четвертий Віолетта визирнула у вікно, махнула рукою й зникла. Наука не чекала.

Наука взагалі багато чого не чекала. За три дні в хаті скінчився хліб, цукор і чай, а Віолетта Аркадіївна цього навіть не помітила, бо сиділа над своїми паперами так, наче її прибили до стільця цвяхами.

* * *

А того ранку кіт прокинувся в чудовому гуморі.

Літо стояло тепле, боки на призьбі гріти можна було вже з дев’ятої, і взагалі життя складалося непогано. Псувала його одна річ: у підпіллі стояла сметана.

Сметану Пилип любив до нестями. Її шлях починався з Лиски, яку кіт поважав і завжди пропускав у ворота першою, а закінчувався в глиняних горщиках на дерев’яній полиці, куди Параска берегла її від усіх посягань, і від котячих особливо.

Досвід у Пилипа був великий. Не завжди приємний, але великий.

Тому діяти він почав тільки тоді, коли все зійшлося. Дід узяв сокиру й пішов до лісу по березові жердини — паркан з боку городу перекосило, і ремонт відкладати вже не випадало, а на нові дошки в господарстві грошей не було. Параска подоїла Лиску, вигнала її в череду й пішла за нею аж до вигону, побалакати з бабами.

Двір спорожнів.

Кіт прослизнув у хату, пірнув під піч і зник у лазі, що вів у глибокий холодний підпіл. Серце в нього гупало так, що, здавалося, чути аж на вулиці.

На полиці стояли глечики з молоком, кислим молоком, кілька мисок із сиром. А посередині — вони. Три горщики.

Пилип зіскочив на дошку й почав злизувати сметану по черзі з кожного. Потрошку. Щоб не так помітно.

Головне — не переборщити, думав він, мружачись і покрякуючи від задоволення. І їв далі. І далі. І ще трошки.

Коли він нарешті вирішив, що досить, живіт його був круглий і важкий, як кавун. Кіт зібрався стрибати вниз — і в цю мить стара дошка тріснула точно посередині.

Гуркіт стояв такий, що в сінях задзвеніли відра.

Пилип гепнувся на земляну долівку разом з усім посудом. Сметана, молоко і сир вирвалися на волю й розтеклися по підпіллю великим білим озером.

Кіт кілька секунд стояв посеред цього озера і не міг поворухнутися. Потім кинувся до лаза. З хати надвір ходу не було — двері зачинені, — і він, лишаючи по підлозі жирні білі сліди, злетів на піч.

* * *

Параска повернулася, поставила відро й завмерла.

Через усю кімнату йшли сліди. Білі, круглі, з розчепіреними пальчиками. Вели вони прямісінько на піч.

Вона спустилася в підпіл, побачила там усе, що можна було побачити, — і піднялася нагору вже з віником.

— Супостате! Розбишако! Що ж ти наробив! — гриміла Параска, дряпаючись на піч. — Мало я тобі молока даю? З чим тепер дід млинці їстиме?

Кіт зрозумів: цього разу не минеться.

Ситуація вимагала рішення нестандартного. І Пилип його ухвалив. Він міцно замружився, розкинувся на спині, розкидав у різні боки замащені лапи й виставив угору круглий живіт, у якому зрадливо булькотіли надлишки сметани.

Параска торсонула його. Лапа безвольно впала на цеглу.

— Ой… ой, лишенько…

Віник випав із рук.

— Пилипчику, сонечко моє, та як же це… Та що ж це робиться…

Котові було нестерпно жаль стару. Йому страшенно хотілося замуркотіти, потертися об її руку, сказати, що все гаразд. Але обставини були сильніші за нього, і він лежав, не подаючи ознак життя.

Параска принесла з городу лопату, поставила її біля ганку й сіла на призьбу. І заплакала.

* * *

Того ж дня голод нарешті переміг науку.

Віолетта Аркадіївна взулася в модні туфельки на шпильках, узяла маленьку сумочку й почалапала курною нерівною дорогою до сільського магазину. Дорога виявилася значно довшою, ніж здавалася з вікна.

Минаючи двір стариків, вона побачила бабу Параску, яка витирала фартухом заплакане обличчя.

— Доброго дня! Що у вас сталося?

— Ох, горе в мене, голубонько. Пилип мій помеp…

Віолетта закам’яніла. Діда Пилипа вона бачила щодня — той з ранку до вечора щось пиляв, копав, тягав, і здавався міцнішим за половину її київських знайомих.

— Як? Коли?

— Зранку. Обжерся в підпіллі сметани — і помер, сердешний.

— Але… я ж його рано вранці в городі бачила.

— Так це він, мабуть, огірки надкушував.

— Що робив?

— Надкушував, — зітхнула Параска. — Не з’їсть же, а кожен понадкушує і кине. Характер такий був…

Віолетта Аркадіївна поправила окуляри. У її картині світу цьому не було місця, але наука вчить приймати факти.

— Він же такий міцний був… бадьорий…

— Це так, бадьорий, — закивала баба. — Ходок був, гуляв ще будь здоров, особливо навесні. Як піде — пиши пропало. Тижнями блукає, очей додому не показує. А потім півсела його потомства бігає.

Окуляри в дачниці почали повільно сповзати на кінчик носа.

— А… а ви?

— А що я. Піду заберу його, обдертого, голодного, та й відгодовую знову.

— Я вам щиро співчуваю, — обережно сказала Віолетта. — А де він… зараз?

— На печі лежить, рідненький, — і Параска заревіла з новою силою.

— Тоді вам треба викликати лікарів. І поліцію.

Баба від несподіванки перестала плакати.

— Тю-у-у на тебе, мила. Он у Ївги спину скрутило, ні встати ні сісти — так фахівці аж на третій день приїхали. А на мого Пилипа їм і поготів байдуже.

— А що ж ви робитимете?

— Знамо що. Піду за город, отуди, до березок. Викопаю яму та й поховаю.

Віолетта подивилася на лопату, що стояла біля ганку.

— Але ж… для цього є спеціально відведені місця!

— Це, може, у вас там і лікарі, і поліція, і місця. А в нас з цим ділом просто. У мене під березками вже третій Пилип лежатиме.

— Третій?!

— Третій, голубонько. Вік у мене довгий. Усі троє Пилипи, усіх любила й жаліла.

* * *

Що саме сталося далі в голові Віолетти Аркадіївни, наука пояснити не змогла б.

Вона розтулила рота, щоб поставити ще одне запитання, — і не поставила. Сумочка впала в пилюку. Дачниця позадкувала, шпилька хруснула, і кандидатка в кандидати наук сіла просто на дорогу.

Говорити вона не могла. Тільки показувала пальцем.

З-за хати, з оберемком березових жердин на плечі, виходив дід Пилип.

— Піч не топлена, млинців обіцяних нема, город заростає, а вона сидить тут і язиком чеше! — почав він з порога. — Зовсім ти, Парасю, совість загубила.

— Ти б спершу спитав, що вдома скоїлося, а тоді вже…

І замовкла.

Бо з-за дідових ніг, трохи знітившись, визирав кіт.

Живий, як огірок. Тільки з білими вусами.

— Пилипчику! Сонечко моє ясне! Та як же це ти! — заголосила Параска вже зовсім іншим голосом, схопила кота на руки й почала гладити.

Кіт зрозумів, що номер удався і його пробачили, та й замуркотів на весь двір. І в цю мить у глибині його очей майнули такі хитрі вогники, що баба все зрозуміла.

— А хто це нині в підпіллі гуляв, га? Розбишако ти отакий!

Розімлілий від пестощів Пилип миттю стрепенувся, притиснув вуха, вирвався з рук і сірою ракетою полетів у город. Там він причаївся під кущем смородини й вирішив про всяк випадок перечекати. Досвід підказував, що півгодини вистачить.

Дачниця підвелася, зняла обидві туфлі й пішла додому боса, притискаючи сумочку до грудей.

Дід почухав потилицю, буркнув щось про молодь і поніс жердини до паркана.

А баба Параска постояла посеред двору — та й засміялася. Дзвінко, безтурботно, зовсім по-дівочому. Так вона сміялася років п’ятдесят тому, коли ще й гадки не мала, що в її житті буде аж чотири Пилипи.