Пуста хата

Ганна Іванівна підійшла до вікна і поправила фіранку — звичка, вироблена за сімдесят два роки. За склом лютневий вітер гнав по вулиці сухе листя, яке ще з осені так і не вигребли з того боку паркану.

З того боку.

Вона й сама не помітила, коли почала ділити світ саме так: її бік і той бік. Її бік — це рівно підстрижені кущі смородини, побілені камінці вздовж доріжки, поштова скринька без іржі. Той бік — це колишня садиба Процьків, яка останні три роки перетворювалася на щось таке, що в книжках називають «занедбаним».

Хоча «занедбане» — це м’яко сказано.

Все почалося ще коли пішов із життя старий Михайло Процько. Його дружина Надія пережила чоловіка на рік, потім і сама зійшла.

Діти — Роман і Наталя — приїхали на похорони, побули три дні, похапцем вивезли кілька мішків та якусь шафу, і зникли у своєму Києві. Ганна Іванівна тоді ще вийшла до хвіртки, сказала:

— Може, продасте хату? Тут люди є, хотіли б купити.

Роман — він завжди був трохи зверхній, ще змалку — подивився так, наче вона просила в борг гpоші.

— Ми ще не вирішили, — сказав і сів у машину.

Вони не вирішили. Три роки не вирішували.

Першого літа Ганна Іванівна ще терпіла. Бур’яни виросли по коліно — ну, що ж, люди горюють, не до того. Другого літа бур’яни були вже по пояс, і кропива з того боку лізла через штахетини прямо на її грядки з полуницею. Вона вирвала, скільки могла дістати, і намагалась не думати про те, що буде далі.

Але далі стало гірше. На третє літо акація — здоровенний самосів, що виріс просто біля спільного паркану — почала пхати гілки під її бляшаний дах.

Вночі, коли вітер, ці гілки шкрябали по бляшині так, що Ганна Іванівна не спала до ранку. А в серпні, коли стояла суха спека і трава на покинутому подвір’ї пожовкла і хрустіла під ногою, вона вперше подумала про пожежу всерйоз.

Не просто подумала — злякалася. По-справжньому.

До сільради вона пішла в четвер, після обіду. Голова — молодий ще чоловік, Василь Петрович, прийшов на цю посаду два роки тому і досі мав вигляд людини, яка не зовсім розуміє, як тут опинилась, — вислухав її уважно, кивав, навіть записав щось у блокнот.

— Ганно Іванівно, — сказав він нарешті, — ми розуміємо ситуацію. Але це приватна власність. Ми не маємо права заходити на чужу ділянку і щось там робити.

— Я не прошу вас косити, — сказала вона спокійно, хоча спокій давався їй з трудом. — Я прошу знайти власників і зобов’язати їх.

— Ми можемо написати листа.

— Ви вже писали. Минулого року.

Василь Петрович подивився у блокнот, потім у вікно.

— Напишемо ще раз, — сказав він.

Вона вийшла на вулицю і довго стояла, дивлячись на суху канаву вздовж дороги. Лист вони напишуть. Лист приїде в Київ. Роман або проігнорує, або напише у відповідь щось про «приватну власність» і «перевищення повноважень». Вона це знала так само добре, як знала, що завтра треба поливати огірки.

Вдома зателефонувала донька — Оксана, яка жила у Полтаві.

— Мамо, і що ти хочеш зробити?

— Я хочу, щоб хтось прибрав оту помийку, — сказала Ганна Іванівна. — Або щоб вони продали. Або здали в оренду хоч комусь.

Аби живі люди були, а не ця пустка.

— Може, сама покосиш? Задля власного спокою?

Ганна Іванівна помовчала.

— Оксано, мені сімдесят два роки, — сказала вона нарешті. — Я одна. І я вже косю свій город, і квіти поливаю, і паркан фарбую. Якщо я почну ще й чужий город косити, то навіщо взагалі існують оті… — вона підбирала слово, — …власники?

Оксана зітхнула.

Перелом стався несподівано, і прийшов він не від сільради і не від листів.

Одного вечора — вже вересень стояв, повітря пахло антонівкою і першою вогкістю — до Ганни Іванівни прийшов сусід через дорогу, Дмитро Савченко. Чоловік років п’ятдесяти, небагатослівний, тримав невелике господарство.

— Я до Романа додзвонився, — сказав він з порогу.

Ганна Іванівна здивовано відступила, пропускаючи його до хати.

— Як?

— Знайшов через Фейсбук. Написав, потім він передзвонив.

Виявилось, Дмитро запропонував Роману просту річ: він косить ділянку і стежить за нею, Роман платить символічні гроші або просто дозволяє брати падалицю з яблунь. По-сусідськи, без нотаріусів і договорів.

— Він подумав два дні і погодився, — сказав Дмитро.

Ганна Іванівна довго мовчала. Потім спитала:

— І чому він з тобою погодився, а мене не чув три роки?

Дмитро знизав плечима.

— Бо я не просив. Я запропонував.

Ганна Іванівна думала про ці слова ще довго після того, як він пішов. Дивилась у темне вікно, за яким шуміла та сама акація.
Може, він мав рацію. Може, різниця — не в законах і не в сільрадах, а в тому, чи лишається між людьми бодай тонка нитка розмови. Не скарги, не вимоги — а просто розмова.

Хоча вона все одно вважала, що Роман — безвідповідальний чоловік. І ця думка її теж гріла. По-своєму. За вікном захитались гілки. Незабаром Дмитро зайде з косою, і буде тихіше. Може, навіть акацію підріжуть.