Професорка з лопатою

— Алло, поклади лопату! Ти мені зараз усю картоплю в землю назад закопаєш!

— Валентино, я тридцять років студентів навчала! Невже ти думаєш, що з картоплею не впораюся?!

— Студентів ти навчала малювати, а тут город! Дивись, куди копаєш!

— Не заважай мені зосередитися!

— Та я вже боюся дивитися, що ти там робиш!

Сестри так захопилися суперечкою, що не помітили, як біля паркану зібралися сусіди. Дід Петро прийшов із відром, сусідка Галина — з онуком, а троє хлопчаків, які саме поверталися з магазину, вмостилися на нижній перекладині огорожі.

— А що тут у вас? — поцікавився Петро, поправляючи кашкета.

— У нас тут університет на виїзді! — вигукнула з вікна Валентина. — Професорка практичну роботу складає!

Алла випросталася, сперлася на лопату й поважно оглянула глядачів.

— Можете не розходитися. Скоро побачите, як освічена людина картоплю копає!

— Та ми вже бачимо, — усміхнувся Петро. — Тільки картоплі поки малувато!

І вся компанія дружно засміялася. А почалося все зовсім не з картоплі.

* * *

Алла приїхала до молодшої сестри на початку вересня, коли дні ще стояли по-літньому теплі, а вечорами вже приємно було накинути на плечі легку кофту.

У великому місті вона прожила майже сорок років. Викладала історію мистецтва в університеті, водила студентів на виставки, писала статті про живопис. У її квартирі стіни прикрашали картини, книжкові шафи займали всю вітальню, а на підвіконнях росли орхідеї.

Алла звикла до розміреного міського життя. Зранку кава, потім робота, зустрічі з колегами, концерти чи виставки. Навіть вийшовши на заслужений відпочинок, вона продовжувала читати лекції та допомагати молодим викладачам.

Валентина залишилася в батьківській хаті. Виростила двох дітей, проводила їх у доросле життя, а тепер господарювала сама. Чоловік працював у сусідньому районі й часто повертався лише на вихідні.

Її дні починалися рано. Треба було нагодувати курей, полити квіти, перевірити город, приготувати обід. Та Валентина зовсім не нарікала на своє життя. Любила свій дім, широке подвір’я, яблуні під вікнами й сусідок, із якими завжди знаходилося про що поговорити.

Сестри телефонували одна одній майже щотижня, але востаннє бачилися років сім тому. То в Алли були університетські справи, то Валентина не хотіла залишати господарство. Кожна обіцяла, що неодмінно приїде, але час минав.

Нарешті Алла вирішила: досить відкладати. Купила квиток, зібрала валізу й вирушила до сестри.

Валентина чекала її біля воріт. Коли з автобуса вийшла струнка жінка в елегантному костюмі, світлих туфлях і капелюшку із синьою стрічкою, господиня аж руками сплеснула.

— Аллочко! Та ти зовсім не змінилася!

— А ти, Валю, така сама! Тільки зачіску іншу зробила!

Вони обійнялися, розцілувалися й обидві мало не одночасно почали розповідати останні новини. Валентина провела гостю до хати, поставила на стіл домашній сир, помідори, пиріжки з капустою та чай.

— Їж, сестричко. З дороги, мабуть, зголодніла.

— Валю, скільки всього! Я стільки не з’їм.

— То хоч покуштуй. Пиріжки ще теплі.

Алла відкусила шматочок і задоволено усміхнулася.

— Оце я розумію! У нас біля університету є пекарня, там теж непогано готують, але твої пиріжки зовсім інші.

Валентина розквітла від похвали.

Перший вечір вони провели за розмовами. Згадували дитинство, батьків, сусідів, які колись жили на їхній вулиці. Сміялися з того, як у шкільні роки ховали одна від одної святкові сукні, а потім усе одно мінялися ними.

— Пам’ятаєш, як ти мої нові туфлі взула без дозволу? — запитала Валентина.

— А ти пам’ятаєш, як мої фарби взяла й курник розмалювала?

— Зате який гарний був курник!

— Тато потім три дні сміявся!

Сестри реготали, аж поки на годиннику не стало близько півночі. Здавалося, попереду на них чекають чудові два тижні. Але вже наступного ранку з’ясувалося, що обидві мають надто різні уявлення про порядок у домі.

* * *

Алла прокинулася пізніше за сестру. Вийшла на кухню, побачила на столі вазу з айстрами й одразу переставила її на підвіконня.

— Валю, квіти краще поставити тут. Світло падає збоку, композиція виглядає гармонійніше.

Валентина саме місила тісто.

— А мені на столі подобається.

— Але ж подивись, як тепер гарно!

— Гарно, тільки я на тому підвіконні банки ставлю, коли варення розливаю.

Алла трохи помовчала, а потім повернула вазу назад. Після сніданку сестри вийшли у двір. Алла розглядала квітник, фотографувала жоржини, милувалася трояндами.

— Валю, у тебе чудові квіти! Але я б он ті високі жоржини пересадила ближче до паркану. А тут зробила б невелику композицію з нижчих рослин.

— А я їх так посадила, бо мені подобається.

— Розумію. Але є певні закони композиції…

— Алло, квіти ростуть, цвітуть. Які ще закони їм потрібні?

Алла засміялася.

— Ти зовсім не змінилася. Нічого нового слухати не хочеш.

— А ти тільки приїхала, вже все переставити задумала!

Обидві розсміялися, і суперечка швидко забулася.

Але ввечері Алла запропонувала переставити шафу у вітальні. Наступного дня порадила повісити інші штори. Потім узялася пояснювати, як краще розташувати картини на стінах.

Валентина спочатку слухала. Потім почала коротко відповідати. А на четвертий день сказала:

— Знаєш, Алло, ти краще відпочивай. Я вже якось сама зі своєю хатою розберуся.

— Та я ж просто раджу!

— А я просто кажу, що мене все влаштовує.

Алла замовкла. Їй стало трохи прикро. Вона ж хотіла як краще, щиро захоплювалася сестриним господарством і думала, що її поради стануть у пригоді.

Та Валентина теж мала свій характер. Вона любила сестру, пишалася її освітою та роботою, але не хотіла, щоб хтось приїжджав у її дім і починав усе змінювати.

Найцікавіше почалося в суботу.

* * *

Вересневе сонце добре прогріло землю. На городі вже пожовкло картоплиння, і Валентина вирішила викопати кілька рядків картоплі.

Вона перевзулася в гумові чоботи, узяла лопату, поставила біля грядки відро. Алла сиділа на лавці під яблунею й читала книжку.

— Валю, навіщо тобі стільки картоплі? — запитала вона, спостерігаючи за сестрою. — Можна ж купити в магазині.

— Можна. Але своя смачніша.

— Та невже така велика різниця?

— Є різниця. І взагалі, я люблю на землі працювати.

Алла відклала книжку.

— Ти ж ціле літо на городі. Хоч би зараз відпочила.

— А я й відпочиваю. Для мене це задоволення.

— Дивне в тебе задоволення, Валю. Я б краще поїхала на виставку.

Валентина встромила лопату в землю й глянула на сестру.

— От ти все про виставки та книжки. А сама вже, мабуть, і забула, як лопату тримати.

Алла підвела брови.

— Чому це забула?

— Бо скільки років у місті прожила! Ти ж востаннє картоплю копала ще з татом, коли ми дівчатами були.

— І що з того? Думаєш, я не зможу?

— Та я нічого не думаю. Просто бачу, що ти більше по картинах спеціалістка.

Алла рішуче встала.

— Давай сюди лопату!

— Навіщо?

— Копати буду!

Валентина здивовано подивилася на сестрині світлі штани й акуратні туфлі.

— У цьому одязі?

— Зараз перевдягнуся!

Алла пішла до хати. За десять хвилин повернулася в темній спідниці, стареньких гумових чоботях, які знайшла в коморі, та своєму незмінному капелюшку із синьою стрічкою.

Валентина прикрила долонею усмішку.

— Алло, ти хоч капелюха зніми!

— Не зніму. Він від сонця захищає.

— Та ти в ньому як на прогулянку зібралася!

— Валентино, менше розмов! Показуй, де копати!

Валя простягнула їй лопату.

— Ось тут, із краю рядка. Тільки обережно, щоб картоплю не зачепити.

Алла взяла лопату, поставила ногу на металеву частину й натиснула.

Лопата ввійшла в землю.

— Ну от! — задоволено сказала Алла. — А ти сумнівалася!

— Та ти спочатку картоплю викопай!

Алла підняла грудку землі, перевернула її й нахилилася подивитися.

На поверхні лежали дві картоплини.

— Бачиш?! — урочисто вигукнула вона. — Уже дві!

— Вітаю! — засміялася Валентина. — Ще трохи, і на вечерю назбираєш!

Алла зробила наступний рух. Цього разу підняла тільки землю. Потім ще один. І знову нічого.

— Валю, а де картопля?

— У землі, Алло. Де ж їй бути?

— Я бачу, що в землі. Чому вона мені не трапляється?

Валентина підійшла ближче.

— Бо ти вже між рядками копаєш! Он де кущ!

— Та я знаю!

— То навіщо в інший бік пішла?

— Я перевіряю структуру ґрунту!

Валентина так розсміялася, що мусила спертися на держак другої лопати.

— Структуру вона перевіряє! Алло, ти мені ще лекцію про землю прочитай!

— Можу й прочитати! Але спочатку закінчу роботу!

Саме в цей момент біля паркану з’явився сусід Петро.

* * *

— Добридень, господині! — привітався він. — А що це у вас так весело? На другому кінці вулиці чути!

Валентина махнула рукою.

— Та ось сестра приїхала, професорка! Вирішила картоплю копати!

— Ого! — Петро зацікавлено підійшов до паркану. — І як успіхи?

— Дві картоплини за десять хвилин! — повідомила Валентина.

— Валю, не перебільшуй! — озвалася Алла. — Я тільки почала!

— А я й не перебільшую!

Петро поправив кашкета.

— Ну, якщо такими темпами, то до наступної весни впораєтеся!

Алла глянула на нього поверх окулярів.

— Петре, ви краще скажіть, скільки картоплі за годину викопуєте?

— А скільки треба?

— Приблизно.

— Та я ніколи не рахував!

— Ось бачите! А я люблю точність!

— То вам треба картоплю не копати, а наукову роботу про неї писати!

Петро засміявся. Невдовзі до нього приєдналася сусідка Галина з онуком. Вони почули голоси, коли поверталися з магазину.

— А що тут відбувається? — запитала Галина.

— Сільськогосподарська конференція! — поважно відповів Петро. — Професорка практику проходить!

— Ой, та ви тільки подивіться! — Галина усміхнулася, побачивши Аллу в капелюшку. — Яка гарна працівниця!

Алла випросталася.

— Дякую, Галино. Приємно, що хоч хтось оцінив мій вигляд!

— Алло, а ти копай, копай! — гукнула Валентина. — Бо так до вечора розмовлятимеш!

— Не хвилюйся! Робота просувається!

Галина з онуком зупинилися біля огорожі. За ними прибігли ще двоє хлопчаків.

— Бабусю, а чого всі сміються? — запитав один із них.

— Бо тітка Алла вчиться картоплю копати.

— А вона раніше не вміла?

— Уміла! — обурено вигукнула Алла. — Просто давно не практикувалася!

Хлопчик серйозно кивнув.

— То вам треба тренуватися.

Петро знову засміявся.

— Оце правильно! Молоде покоління слушно радить!

Алла повернулася до грядки й рішуче взялася до роботи. Вона нарешті зрозуміла, як краще підкопувати кущі, й почала діставати картоплю одну за одною.

— О! Уже виходить! — вигукнула Галина.

— А я що казала?! — Алла задоволено всміхнулася. — Головне — зрозуміти принцип!

— Принцип простий, — озвалася Валентина. — Менше говорити, більше копати!

Алла підняла велику картоплину.

— Подивися, Валю! Яка чудова форма! Майже ідеальний овал!

— То клади її у відро!

— Зачекай, я хочу сфотографувати!

Валентина підняла очі до неба.

— Петре, ти чуєш?! Вона картоплю фотографує!

— Та нехай! — засміявся сусід. — Може, в університеті виставку зроблять!

— Між іншим, — серйозно сказала Алла, — тема природи в мистецтві дуже цікава. Натюрморти з овочами писали видатні художники!

— От і напишеш натюрморт, — відповіла Валентина. — Тільки спочатку накопай, із чого його малювати!

Від сміху сусідка Галина аж присіла на лавку, що стояла біля паркану. А Алла, попри жарти, вперто працювала далі.

Згодом до її відра почала додаватися картопля. Рухи стали впевненішими, а Валентина вже не так часто втручалася.

Тільки час від часу вигукувала з вікна, куди відійшла поставити чайник:

— Алло, не поспішай!

— Я й не поспішаю!

— І картоплю відразу збирай!

— Збираю!

— І землю з неї обтрушуй!

— Валентино, може, ти вже вийдеш і сама покажеш?!

— Ні! Ти ж хотіла довести, що все вмієш!

Сусіди знову дружно засміялися.

* * *

За годину Алла таки викопала чималий шматок рядка. Щоправда, працювала повільніше за сестру й кілька разів поверталася перевірити, чи не залишила картоплю в землі.

Коли відро наповнилося, вона урочисто поставила його посеред грядки.

— Ось! Прошу оцінити результат!

Петро підійшов до паркану ближче.

— Ну що ж, професорко, залік можна ставити!

— На відмінно? — запитала Алла.

— На добре. До відмінно ще трохи практики треба!

— А я поставлю відмінно, — раптом сказала Валентина.

Алла здивовано повернулася.

— Справді?

— Авжеж. Ти ж уперта, як наш тато. Якщо вже взялася, то не відступиш.

Алла на мить замовкла, а тоді усміхнулася.

— А ти така сама, як мама. Поки все не перевіриш, спокою не матимеш.

Сестри подивилися одна на одну й засміялися.

— Ну все, — сказала Валентина. — Ходімо обідати. Картопля нікуди не подінеться.

— А я ще могла б копати!

— Вірю, Алло. Але спершу поїмо.

Петро попрощався й пішов додому. Галина забрала онука, а хлопчаки побігли далі вулицею, обговорюючи, як міська професорка копала картоплю.

У хаті Валентина поставила перед сестрою миску прохолодного узвару.

— Пий. Заслужила.

Алла зняла капелюшок, обережно поправила стрічку й сіла за стіл.

— Валю, а знаєш, мені сподобалося.

— Що саме?

— Картоплю копати. Хоча ти могла б менше командувати.

— А ти могла б менше сперечатися.

— Не можу. Професійна звичка.

— А в мене господарська!

Вони знову розсміялися. А потім Алла раптом стала серйозною.

— Валю, я ж не хотіла тебе образити своїми порадами.

— Знаю.

— Просто приїхала, дивлюся на все й думаю, як би зробити ще гарніше. Я ж усе життя цим займалася.

Валентина присіла навпроти.

— А я все життя тут господарюю. Мені подобається, як у мене є. Ти ж розумієш?

— Тепер розумію.

Алла провела пальцем по краю скатертини.

— Знаєш, у місті я завжди при справах. Лекції, книжки, люди. А тут приїхала й спочатку навіть не знала, куди себе подіти. Ти зранку зайнята, а я сиджу з книжкою. Хотілося хоч чимось бути корисною.

Валентина здивовано подивилася на сестру.

— То ти б так і сказала! Я думала, тобі в мене все не подобається.

— Та що ти! У тебе тут чудово. Я сьогодні зранку прокинулася від того, що яблуко з дерева впало просто під вікном. Лежала й згадувала, як ми малими бігали по саду. У місті такого немає.

Валентина помовчала, а потім усміхнулася.

— Я теж за тобою сумувала, Алло. Дуже. Тільки ми з тобою як зустрінемося, то відразу починаємо одна одній щось доводити.

— Мабуть, тому, що обидві вперті.

— Є таке.

Валентина підвелася, підійшла до шафи у вітальні й дістала з верхньої полиці велику папку.

— Ану подивися, що я зберігаю.

Алла розгорнула папку й завмерла. Усередині лежали її студентські малюнки, кілька старих фотографій із виставок, газетні вирізки зі статтями про університетські заходи.

Навіть була програмка з першої великої виставки, яку Алла організувала ще багато років тому.

— Валю… Звідки це все в тебе?

— А ти забула, скільки мені колись надсилала? Я ж нічого не викидала. А що в газетах знаходила, теж вирізала.

Алла обережно взяла пожовклий аркуш. На ньому був її малюнок батьківської хати. Той самий, який вона зробила перед вступом до університету.

— Я думала, він давно загубився…

— А я берегла.

Алла довго дивилася на малюнок. Потім підвела очі на сестру.

— Ти навіть не уявляєш, як мені приємно.

— Та чого там, — зніяковіла Валентина. — Ти ж моя сестра. Я завжди тобою пишалася.

Алла підвелася й обійняла її.

— А я тобою, Валю. Ти так гарно все тут зберегла. І хату, і сад. Я приїхала й ніби знову вдома опинилася.

Валентина легенько погладила сестру по плечу.

— То приїжджай частіше. Тільки мої штори більше не чіпай.

— Домовилися. Але вазу з айстрами я б усе-таки поставила на підвіконня.

— Алло!

І обидві знову засміялися.

* * *

Наступного ранку Валентина прокинулася й здивувалася: Алли в кімнаті не було. На кухні теж нікого.

Вона вийшла на ґанок і побачила сестру під яблунею. Алла сиділа за невеликим столиком із блокнотом та олівцями. Перед нею стояло відро вчорашньої картоплі, кілька яблук і глечик із жоржинами.

— А це що ти робиш? — поцікавилася Валентина.

— Натюрморт малюю.

— І картоплю туди поставила?

— Звісно. Вона чудово поєднується з яблуками за кольором і формою.

Валентина підійшла ближче й зазирнула в блокнот. На аркуші вже вимальовувалася гарна композиція: глечик із квітами, плетений кошик, яблука й картопля.

— Ой, Алло… Як же гарно!

— Подобається?

— Дуже. Ти завжди так уміла. Пам’ятаю, як ще малою намалювала нашу маму біля вікна. Тато тоді всім показував.

Алла усміхнулася.

— А пам’ятаєш, як ти мені фарби водою розбавила, бо хотіла сама малювати?

— Було діло!

Валентина сіла поруч. Якийсь час вони мовчки дивилися на малюнок.

Потім господиня раптом сказала:

— Алло, а намалюй мені нашу хату. Тільки теперішню. З квітами, з яблунями. Я повішу у вітальні.

Алла відклала олівець.

— Із задоволенням. Але в мене теж буде одне прохання.

— Яке?

— Навчи мене пекти свої пиріжки. Ті, з капустою.

Валентина аж засміялася.

— Та легко! Тільки там треба слухати, що я кажу.

— Буду слухати!

— І не сперечатися!

— Спробую!

— Оце вже ближче до правди!

Вони домовилися, що після обіду влаштують кулінарне заняття. А ввечері Алла покаже сестрі, як малювати аквареллю.

Так у батьківській хаті почалися незвичайні уроки. Валентина терпляче пояснювала, як замішувати тісто, скільки начинки класти в пиріжки й коли діставати їх із духовки. Алла старанно записувала все в блокнот.

— Валю, а скільки точно борошна?

— Скільки тісто візьме.

— Це не відповідь! Мені потрібна точна кількість!

— Алло, я сорок років так печу!

— А я хочу записати рецепт!

— То запиши: борошна — скільки треба!

Після цього вони ще хвилин п’ять сперечалися, але пиріжки все одно вийшли смачні. Увечері вже Алла розклала перед сестрою фарби, пензлі та папір.

— Спробуй намалювати яблуко.

Валентина старанно вивела круглу форму й почала зафарбовувати.

— Валю, треба залишити місце для світла. Подивись, як воно падає.

— Та яке світло? Яблуко червоне!

— Воно не просто червоне. Тут є і жовтий, і рожевий, і навіть трохи фіолетового.

— Алло, я це яблуко з дерева зірвала! Воно червоне!

Сестри перезирнулися й одночасно розсміялися.

— Ну от, — сказала Валентина. — Тепер я розумію, як тобі було на городі!

— А я розумію, чому ти так сердилася, коли я почала квіти переставляти!

І з того вечора вони стали значно терплячішими одна до одної.

* * *

Два тижні промайнули непомітно. Алла допомагала сестрі збирати яблука, навчилася пекти пиріжки, а одного дня навіть сама запропонувала викопати ще кілька кущів картоплі.

Валентина тільки усміхнулася.

— Копай, якщо хочеш. Але капелюх свій одягни, бо Петро без нього тебе не впізнає!

Сусіди ще довго згадували той день. Особливо Петро, який щоразу, зустрівши Аллу, запитував:

— Ну що, професорко, коли наступна практична робота?

— Наступного вересня! — відповідала вона.

— То я заздалегідь стілець приготую!

Коли настав час повертатися до міста, Валентина зібрала сестрі гостинці: кілька баночок варення, пиріжки в дорогу, яблука й невеликий мішечок картоплі.

Алла побачила картоплю й розсміялася.

— Валю, навіщо ти її даєш? Я ж у магазині куплю!

— А це особлива. Ти сама копала!

Алла взяла мішечок і вже нічого не заперечувала.

Перед від’їздом вона подарувала сестрі картину. На ній була батьківська хата у вересневому сонці, квітучі жоржини біля паркану й дві жіночі постаті на городі.

Одна стояла з лопатою в руках, у капелюшку із синьою стрічкою. Друга визирала з відчиненого вікна. А біля паркану виднілися кілька сусідів.

Валентина довго розглядала картину.

— Алло, та це ж той самий день!

— Звісно. Я вирішила, що його варто зберегти.

— А чого ти мене з вікна намалювала?

— Бо саме звідти ти найкраще керувала моєю роботою!

Валентина розсміялася, а потім обережно притулила картину до себе.

— Повішу у вітальні. На найкращому місці.

— Тільки не над шафою, Валю. Там освітлення невдале.

— Алло!

— Усе, мовчу!

Вони обійнялися на прощання.

— Приїжджай наступного року, — сказала Валентина. — Я тобі цілий рядок картоплі залишу.

— Приїду. Але за однієї умови.

— Якої?

— Ти більше не казатимеш, що я лопату тримати не вмію!

— Добре. Тепер казатиму, що вмієш, але під моїм керівництвом!

Алла засміялася й сіла в машину, яка мала відвезти її до автобусної зупинки. А Валентина ще довго стояла біля воріт, дивлячись їй услід.

Увечері вона повісила картину у вітальні. Відійшла на кілька кроків, подивилася, потім переставила вазу з айстрами на підвіконня.

Придивилася ще раз. І усміхнулася.

— А таки права була Алла. Тут справді гарніше.

Наступного дня зателефонувала сестрі.

— Алло, я вазу переставила, як ти радила.

— От бачиш! А я сьогодні твою картоплю варила. І знаєш що? Справді смачніша за магазинну!

— Ну, нарешті ми хоч у чомусь погодилися!

— Не поспішай радіти, Валю. Я ще хочу тобі дещо про штори сказати…

— Алло, навіть не починай!

І знову обидві засміялися. А наступного вересня біля Валентининого паркану дід Петро вже зранку поставив стілець.

— Що, Петровичу, відпочивати зібрався? — запитала Галина.

— Та ні, — хитро всміхнувся сусід. — Професорка сьогодні приїжджає. Не хочу найцікавішого пропустити!