Повні кишені

Кишені в неї ніколи не були порожні. Не гроші — ґудзик, гумка для волосся, огризок синього олівця, каштан, папірець від цукерки, згорнутий у кораблик. Діти знали правило: якщо стало сумно, треба підійти й мовчки постояти поруч. Рука сама залізе в кишеню й щось звідти дістане.

Ірина Серафимівна Гаєвська відпрацювала в садочку тридцять вісім років. Спочатку ясла, потім середня група, останні дванадцять років — «Бджілки». Колись давно дівчинка Оленка не подужала довге «Се-ра-фи-мів-на» і видала своє: «Фимівна». Прилипло намертво. Тепер уже й батьки тих дітей приводили сюди власних малих і теж казали «Фимівна» — ніяково й тепло, як у дитинстві.

Своїх дітей у неї не було. Так склалося: спочатку не було з ким, потім не було коли, а потім уже не було чого й починати. Вона про це не говорила. Мала сто дев’яносто чужих за всі ці роки і знала кожного на ім’я.

* * *

Нового завідувача звали Вадим Ігорович. Молодий, років тридцяти п’яти, у светрі поверх сорочки. На столі стояла чашка з написом «Найкращий керівник» — мабуть, подарували на попередній роботі.

— Ірино Серафимівно, сідайте.

Вона сіла. Він переклав папери з одного краю столу на інший, потім назад.

— Розумієте, у нас зараз перегляд штатного розпису. Оптимізація. Вимоги до атестації змінилися, ви ж знаєте.

— Знаю.

— І є потреба в молодих фахівцях, які володіють сучасними методиками. Це не моє рішення особисто, це загальна політика.

Фимівна дивилася на чашку. У ній лишалося трохи чаю, і на поверхні плавала розкисла пелюстка м’яти.

— Вадиме Ігоровичу, скажіть прямо.

Він нарешті підвів очі.

— З кінця місяця вас звільняють. Два тижні відпрацюєте.

— Мені шістдесят три.

— Справа не у віці, — сказав він занадто швидко.

Обоє помовчали. Обоє все зрозуміли.

— А хто буде з «Бджілками»? У Тимофійка алергія на молочне, про це ніде не записано, мати мені на словах казала. І Дарина без своєї подушки не засинає, її з дому носять.

— Ми все передамо, — сказав Вадим Ігорович і знову взявся за папери.

* * *

Подруга Ніна кипіла два вечори поспіль і врешті витягла її на юрuдичну консультацію — мовляв, є порушення, є стаж, є за що зачепитися. Молодий хлопець у маленькому офісі над aптекою слухав уважно, щось виписував, сказав, що перспектива є, але тягнутиметься довго й нервів забере більше, ніж дасть.

Фимівна подякувала й нікуди не пішла.

Судитися з садочком, до якого вона тридцять вісім років носила квіти першого вересня? З будівлею, де вона сама, своїми руками, фарбувала веранду, бо ремонт відкладали третій рік поспіль?

— Нінко, я там дітей вчила ділитися, — сказала вона в слухавку. — Як я тепер піду ділити?

* * *

Останній день випав на п’ятницю.

Діти намалювали їй листівку. Точніше, малювала переважно Дарина, а решта ставили по крапці й дуже цим пишалися. На листівці було сонце, дерево і щось синє, що мало бути Фимівною.

Вона склала в господарську сумку свої речі: бляшанку з ґудзиками, їжачка з фетру, якому щороку підшивала носа, ножиці з зеленими ручками. Тридцять вісім років — одна сумка. Не надто важка.

Уже в дверях її наздогнав Матвійко.

— Фимівно, а ви завтра прийдете?

— Ні, сонечко. Завтра субота, ти вдома будеш.

— А післязавтра?

Вона присіла — коліна давно вже цього не любили, але вона присіла.

— Післязавтра до тебе прийде інша тітонька. Гарна. Ви подружитеся.

— Я не хочу іншу.

— А ти спробуй. Знаєш, як буває? Думаєш, що не хочеш, а потім виявляється, що дуже навіть.

Він подумав секунди три і видав своє, чотирирічне:

— Ні.

Вона йшла додому пішки, всі чотири зупинки, і сумка з ґудзиками била її по нозі.

* * *

Найгірше почалося потім.

Тіло вставало о шостій сорок. Просто так, за звичкою, тридцять вісім років поспіль. Вона лежала й дивилася в стелю, де від сусідів зверху колись протекло, і думала, що чайник кип’ятити нема для кого.

Квартира виявилася оглушливо тихою. Виявилося, що вона нічого не вміє робити в тиші. Вмикала радіо — дратувало. Вимикала — ще гірше.

Через тиждень сусіди почали ремонт. Перфоратор бив об стіну з дев’ятої ранку, і Фимівна вперше в житті цьому зраділа: був привід одягнутися й піти.

Вона стала ходити в сквер за два квартали. Не до садочка — туди дорогу обходила. Просто в сквер, до берез, де стояли зелені лавки з кованими боками. Сиділа в сірій куртці, у фетровому капелюшку, який колись подарувала мама, і дивилася, як листя примерзає до землі.

Листопад того року був сухий і сірий. Трава вже вигоріла до кольору соломи, а сніг усе не йшов.

* * *

Вона побачила їх у вівторок.

Молода жінка в розстебнутій куртці намагалася натягнути шапку на хлопчика років чотирьох. Хлопчик вигинався дугою і ревів так, що з дерева знялися ворони.

— Сашко! Сашко, ми запізнюємося! Я тебе прошу!

Причина реву лежала під сусідньою лавкою: маленька жовта машинка закотилася в мокре листя, і дістати її ніхто не міг — мати в чоботях на підборах, дитина в істериці.

Фимівна не підвелася. Вона просто сказала вбік, ніби сама до себе, але достатньо голосно:

— Ти диви. А вона ж не просто так туди заїхала.

Рев на секунду затнувся.

— Вона там ночувати зібралася, — продовжила Фимівна, дивлячись на лавку. — Під листям тепло. Машинки взагалі люблять, коли тепло.

Хлопчик подивився на неї мокрими очима. Шапка з’їхала йому на одне вухо.

— Вона моя.

— Твоя, звісно. Просто вона не знає, що ти по неї прийдеш. Треба її діставати, поки не заснула. Гілочка потрібна. Довга. Знайдеш?

Він постояв ще секунду — і побіг до берез, як був, з перекошеною шапкою. Мати дивилася йому вслід і кліпала.

— Я… вибачте. Він у мене останнім часом такий.

— Нормальний він у вас, — сказала Фимівна. — Просто їм у цьому віці не «перестань» треба, а «допоможи».

Сашко приніс гілку завтовшки з руку. Гілкою машинку вигребли з третьої спроби, і це була така перемога, що про шапку вже ніхто не згадував.

* * *

Наступного дня вони зустрілися знову.

Фимівна прийшла на ту саму лавку о тій самій годині — і чомусь, збираючись, поклала в кишеню паперовий кораблик. Зробила його ще вранці, сама не знаючи навіщо. Просто руки пам’ятали.

Кораблик пішов Сашкові. Молоду жінку звали Вікторія, Віка.

Третього разу вони вже розговорилися.

Віка знімала двокімнатну на Левадах — своє житло коштувало так, що про нього вона говорила з інтонацією людини, яка давно вирішила не мріяти. Чоловік третій місяць працював під Львовом, приїжджав раз на місяць на три дні. Сама вона вела бухгалтерію двом невеликим фірмам, просто з кухні, з ноутбука.

— Ми в садочок ходили, — сказала Віка. — Два місяці. Точніше, два тижні ходили, а решту часу хворіли. А потім він почав просто ставати в дверях і не заходити. Стоїть і тримається за ручку. Я його відірвати не можу.

— Не прижився.

— Не прижився. А я вже не знаю, як працювати. Він же весь час тут, під рукою. Я цифри рахую, а він мені під столом машинками гарчить. Учора замовникові акт з помилкою відправила.

Фимівна дивилася, як Сашко возить свою жовту машинку по спинці лавки й щось їй тихо пояснює.

— Він у вас хороший. Слухати вміє, а це рідкість.

Віка помовчала. Потім сказала не своїм голосом, швидко:

— Ірино Серафимівно. Я вас хочу попросити. Тільки ви не ображайтеся, добре?

— Кажіть.

— Ви б не могли з ним… посидіти? Не просто посидіти. Погуляти, позайматися. Годин по чотири, три рази на тиждень для початку. Я заплачу, звісно, я не безкоштовно прошу.

Фимівна відчула, як у грудях щось гаряче штовхнулося і тут же злякано сіло назад.

— Вікторіє, ви ж мене зовсім не знаєте.

— Я вас бачила три рази.

— Три рази — це нічого.

— Я бачила, як він вас слухає, — сказала Віка. — Він мене так не слухає. Я на нього годину кричу, а ви одне слово сказали про машинку — і все.

— Це не слово. Це тридцять вісім років.

— Тим паче.

Фимівна довго розгладжувала складку на куртці. Розгладжувати там не було чого, куртка й так лежала рівно.

— Мене звільнили, — сказала вона нарешті. — Ви ж, мабуть, думаєте, що я на пенсії за власним бажанням. А мене звільнили. Сказали, потрібні молоді, із сучасними методиками.

Віка подивилася на неї.

— А мені не потрібні сучасні методики. Мені потрібно, щоб моя дитина не плакала.

* * *

Вона прийшла в понеділок, о дев’ятій. Стояла перед дверима й раптом злякалася так, як не лякалася на жодній атестації.

Двері відчинив Сашко. Сам, обома руками, з розгону.

— Мам! Мам, тітонька прийшла!

— Мене колись у садочку звали Фимівна, — сказала вона, розстібаючи куртку.

Він подумав секунди три — ті самі три секунди, за які чотирирічні вирішують щось назавжди.

— Фимівна, — повторив він. — Фимівно, у мене машинка зламалася. Колесо.

— Ану показуй.

Колесо вона примотала клейкою стрічкою — трималося потім до весни. Потім вони ліпили, потім читали, потім Сашко заснув на дивані просто в шкарпетках, і Фимівна сиділа поруч, боячись поворухнутися.

Віка на кухні вперше за три місяці спокійно доробила квартальний звіт. А ввечері, вже вдома, роздягаючись у коридорі, Ірина Серафимівна машинально засунула руки в кишені куртки.

Там був ґудзик. Камінчик. І половинка синього олівця.

Кишені знову були повні.