Помаранчевий брелок

Номер на брелоку зішкрібали не одним махом. Видно було, що людина сиділа й шкребла кілька разів, заходила то з одного боку, то з другого, аж поки на помаранчевому пластику не лишилися самі білі риски, як від граблів на піску. Я крутив той брелок у пальцях уже потім, у кабіні, і ніяк не міг уявити собі цю картину: сидить хтось на лавці, собака поруч, хвостом метляє, а він її номер ножиком вишкрібає.

Але почалося все з води.

* * *

Того липня в нашій Калинівці згоріла помпа на сільській свердловині. Крани у дворах тільки сичали повітрям, криниці на краю села давно пересохли, а спека трималася під сорок уже другий тиждень. Кури ходили подвір’ями з роззявленими дзьобами, собаки лежали під хатами пластом, навіть горобці кудись поділися.

Селищна рада знайшла водовозку, стару цистерну на три тонни з перемотаним шлангом, а за кермо посадили мене, Олексія. Більше не було кого: хто міг, той на заробітках, а хто лишився, той або старий, або без прав. У напарники мені дали Василя Петровича, сусіда через дорогу. Йому сімдесят два, але вдома він, за словами дружини, «без діла дуріє», тож рвався допомагати так, ніби його на рибалку кликали.

Возили ми двічі на день. Зранку Садова й Шкільна, по обіді хутір за балкою. Люди чекали біля воріт із відрами, бідонами, пластиковими бочками з-під огірків. Галина Петрівна з Садової щоразу виносила дитячу ванночку, в якій колись купала онуків, і казала, що в неї «найбільша тара на вулиці, тож наливай, Олексію, не скупися».

Отакий був у нас порядок. Аж до того дня.

* * *

Між Садовою і Шкільною дорога йде понад соняшниковим полем. Асфальт там старий, латаний, і в спеку він м’якне так, що під колесами чути, як липне. Я саме подумав, що треба б колеса глянути, коли Василь Петрович ухопився за панель:

— Стій! Стій, кажу!

Я натиснув на гальма. Цистерна за спиною хлюпнула, машину хитнуло. Просто перед капотом, за кілька метрів, стояла собака. Руда з чорною спиною, худа так, що ребра можна було порахувати. Живіт у неї обвис, і навіть я, людина від собак далека, зрозумів: годує.

Вона не гавкала. Просто стояла посеред дороги й дивилася на нас, переступаючи з лапи на лапу, наче асфальт під нею був розпеченою сковорідкою. Так воно, власне, й було.

— Пити хоче, — сказав Петрович. — Дай миску.

У кабіні в мене завжди лежала пом’ята алюмінієва миска, руки мити після шланга. Я набрав із крана на цистерні, виліз і поставив на узбіччя. Собака підійшла, торкнулася води носом, раз, другий. І побігла вперед, до поля.

— Ну й добре, — сказав я, забираючи миску. — Поїхали.

Метрів за сто вона знову стояла на дорозі. Знову миска, знову ніс у воду, і знову бігом до поля. Утретє я вже почав закипати.

— Петровичу, в мене пів села з відрами біля воріт стоїть. Галина Петрівна зараз свою ванночку на сонці розплавить.

— Постоять, — відповів він і вже відчиняв дверцята. — Ти подивися, куди вона бігає.

Я подивився. За полем, у бур’янах по пояс, сіріла стара насосна будка. Ще з колгоспних часів там качали воду на поливи, а потім усе закинули, і будка стояла пустою років двадцять. Собака добігла до неї, обернулася й сіла. Чекала.

— Я сам схожу, — сказав Петрович. — А ти як хочеш.

Я вилаявся собі під ніс, заглушив мотор і пішов за ним.

* * *

Бур’ян був сухий і колючий, пахло пилом і гарячим бетоном. Собака йшла попереду, раз у раз озираючись, чи ми не відстали. Тепер я бачив її лапи зблизька: подушечки чорні, потріскані, наче обпалені. Скільки разів вона бігала туди-сюди по тому асфальту, я навіть рахувати не хотів.

За будкою, з північного боку, стіна кидала вузьку смужку тіні. Сантиметрів сорок, не більше. І в цій смужці стояв пластиковий ящик із-під яблук, тріснутий на розі, застелений брудною ганчіркою. Зверху його хтось накрив шматком старого брезенту.

Собака підійшла до ящика й завмерла поруч. Не лягла, не заскавучала. Просто стала й подивилася на Петровича. І він зрозумів її раніше, ніж я.

Він присів, повільно відігнув край брезенту.

Усередині лежали четверо щенят. Зовсім малі, мабуть, тижневі. Двоє темних, одне світле, як вершки, одне пісочне. Троє ворушилися, тицялися носами одне в одного. А четверте, світле, лежало осторонь і не рухалося.

— Олексію, — тихо сказав Петрович. — Воду неси.

Я побіг до машини так, як не бігав, мабуть, ще зі школи. Приніс миску, повну до країв, половину розхлюпав по дорозі. Петрович уже тримав світле щеня в долонях і тер йому спинку великим пальцем, повільно, по колу.

— Дихає? — спитав я.

— Ледь-ледь. Намочи пальці.

Я вмочив пальці в миску і підніс до крихітної мордочки. Крапля скотилася по губі. Друга. На третій щеня ворухнуло язиком. Ледве помітно, але ворухнуло. Петрович дихнув на нього теплим, розтер ще, і воно раптом тоненько, по-мишачому пискнуло.

Я не соромлюся сказати, що в мене тоді щось стиснулося в горлі.

І тільки тоді собака підійшла до миски. Вона пила довго, жадібно, захлинаючись, а я доливав з пляшки, яку прихопив з кабіни, і думав про те, що вона ж могла напитися ще на дорозі, тричі могла. Але не пила. Спершу треба було, щоб хтось пішов за нею.

* * *

Отоді я й побачив брелок. Помаранчевий, пластиковий, на потертому ремінці. З лицьового боку номер телефону вишкрябаний до білого. Я перевернув його, сам не знаю навіщо.

На звороті, фломастером, кривими дитячими літерами було виведено: «ЖУЛЯ». І поруч сердечко, вже вицвіле від сонця.

— Номер зішкріб, — сказав Петрович, глянувши через моє плече, — а сюди не заглянув.

— Жуля, — сказав я собаці.

Вона підняла голову від миски і вперше махнула хвостом.

Ящик ми поставили в кабіну, Петровичу на коліна. Жуля застрибнула сама, без запрошення, і вмостилася в ногах. Так ми й поїхали розвозити воду далі: я за кермом, Петрович з ящиком, а внизу собака, яка не зводила очей зі своїх дітей.

* * *

На Шкільній нас чекала черга. Я вже вибачався направо й наліво за запізнення, розмотував шланг, коли почув дитячий крик:

— Жуля! Жулечко!

До машини бігла дівчинка років дев’яти, у панамці, з маленьким бідончиком у руці. Бідончик вона кинула просто в пилюку. Жуля в кабіні заскавчала так, що Петрович ледве втримав ящик, і почала шкребтися лапами у скло.

Я відчинив дверцята. Собака вискочила, і дівчинка впала з нею на коліна посеред дороги, обхопила за шию, а та лизала їй щоки, вуха, панамку.

— Діду! — дівчинка обернулася. — Діду, ти ж казав, що вона втекла!

Біля воріт з двома відрами стояв Анатолій Степанович. Я його трохи знав: колишній механізатор, мовчун, жив із онукою, поки дочка працювала десь під Вроцлавом. Він поставив відра на землю і довго не піднімав очей.

— Казав, — нарешті відповів він.

У черзі стало тихо. Навіть Галина Петрівна, яка приїхала зі своєю ванночкою на тачці аж сюди, бо боялася, що на Садову ми вже не повернемося, мовчала.

Я підійшов до нього.

— Анатолію Степановичу, то ваша собака?

— Була, — він потер долонею шию. — Злата її ще малою притягла. А воно бачиш як… Приплід. Куди мені п’ятеро ротів? Пенсія, сам знаєш яка. Думав, у полі хтось підбере. Номер той… щоб назад не привезли. Бо привезли б.

Я не знав, що йому сказати. Злитися хотілося, а злості чомусь не було. Стояв переді мною старий чоловік з потрісканими руками, якому було так соромно, що він дивився на свої чоботи.

— Щенят ми розберемо, — сказав я. — Одного візьму я, того, світлого. Він сьогодні ледь не пішов від нас, тож тепер мій.

— Одного я, — озвався з кабіни Петрович. — Бабі скажу, що сам прибився.

— А мені пісочного дайте, — несподівано сказала Галина Петрівна. — У мене в сараї миші вже зовсім знахабніли.

— Собаки мишей не ловлять, — засміявся хтось у черзі.

— Мої ловитимуть, — відрізала вона.

Люди засміялися, і напруга трохи спала.

— А четвертий хай лишається з мамою, — сказав я. — І Жуля хай вдома буде. Мішок корму я вам завезу, мені не важко.

Анатолій Степанович довго дивився на онуку, яка сиділа в пилюці, обнявши собаку, і не збиралася вставати.

— Та хай уже, — махнув він рукою. — Бачу, без неї мені в хату не заходити.

Злата підскочила й повисла в діда на шиї. А він стояв, опустивши руки, і кліпав часто-часто. Я вдав, що дивлюся на шланг.

* * *

Помпу на свердловині полагодили аж наприкінці серпня. Водовозку повернули в раду, і я знову став просто Олексієм з Лугової, а не «тим, що воду возить».

Світлого щеня я назвав Ковтком. За ту першу краплю з моїх пальців. Зараз він уже гризе мені капці й ганяє курей, а дружина каже, що він єдиний у хаті, хто мене слухається, та й то не завжди.

Щонеділі Злата приводить Жулю в гості. Собака обнюхує Ковтка з голови до хвоста, перевіряє, чи все з ним гаразд, а потім лягає в тіні під горіхом і дивиться, як він носиться подвір’ям.

На ній тепер новий брелок, зелений. Номер Анатолій Степанович вивів на ньому сам, великими цифрами, двічі обвівши кожну. А на звороті Злата, звісно, знову намалювала сердечко.

Старий помаранчевий я залишив собі. Він лежить у машині за сонцезахисним козирком, поруч із квитанціями і запасною лампочкою. Інколи, коли стою на світлофорі, дістаю його і перевертаю на зворотний бік.

Бо саме там, на звороті, і була вся правда про цю собаку. Треба було тільки не полінуватися й глянути.