Покинутий Малий

— Так, горщики взяли, одяг склали. Нічого не забули? — говорила жінка, виїжджаючи з дачі. А Малий, втомлений до краю, біг слідом. Він був маленьким, пухнастим, схожим на ведмежа. Лапки товстенькі, вії великі.

Взяли цього цуценя на травневі свята і одразу привезли на дачу, де господарі жили все літо. Господарі — це Ганна Вікторівна та її цивільний чоловік Василь. З останнім вони зійшлися зовсім недавно, взимку. Він був її третім супутником життя (попередні чоловіки покинули цей світ).

Василь був добрим, майстровитим чоловіком, до цього жив із мамою. Мами не стало, а Василю вже майже 50 років. У гостях випадково познайомився з Ганною. Ефектна темноволоса жінка з темними очима вразила його наповал. Василь закохався, стільки нерозтраченої любові в ньому було! Від мами йому дісталася трикімнатна квартира.

Ганна жила в однокімнатній. Тому планувала, щоб майбутній чоловік переїхав до неї, а його квартиру зайняла її дочка Лена з чоловіком та онукою Катею (ті поки що жили на орендованій). Василь не заперечував. Навіщо йому стільки зайвих метрів? А тут, хоч і однокімнатна, але з просторою кухнею, та й кохана жінка поруч. Переїздом вирішили зайнятися восени. Тоді ж і весілля зіграти, щоб усе через РАГС, за законом.

А поки насолоджувалися життям на дачі. Василь будував баню. Все перекопав, сам посадив. Ганна тільки подругам розповідала, наскільки рада, що тепер може відпочити, а вже роботою є кому займатися!

— Я дачу люблю. Свіже повітря, ягідки та зелень своя. Ось тільки напружувало грядки копати! І не садила особливо нічого! Так, набігами. Я ж жінка! Мені не можна надриватися. Але тепер усе по-іншому! Василь працьовитий чоловік, у нього все кипить. Не сад, а цукерочка буде! — хвалилася Ганна.

Онука Катя з ними за містом жила. І попросила у бабусі подарунок на день народження — цуценя. І Ганна Вікторівна поклопоталася, якраз оголошення побачила. Приїхали з Василем. Забрали. Просто так віддавали, що добре, подумала Ганна. Цуценя пахло молочком. Заліз Василю під серце, коли той його в куртку поклав, за пазуху. Потім виповз і лизнув. І чоловік розтанув. Він, ніколи не тримаючи тварин, прив’язався до собачки. Годував його, гуляв. Грався з ним разом із Катею.

— Малий, Малий! Рідненький! — кричав Василь, і щеня бігло до нього щодуху.

— Ти б його хоч на чужих учив гавкати. Безтолковий пес який, непотрібний! Думала, його на зиму тут залишити, та куди там! Лизун такий! З таким охоронцем можна все майно винести, він ще злодіїв розцілує за це! — зітхала Ганна.

Але Василь її не слухав. Здоровий, з великими руками, крупними рисами обличчя, він просто танув, коли мокрий носик тицькався йому в щоку. Коли лапки цокали по підлозі. Коли довірливе тепле створіння безтурботно засинало поруч. Сезон минув. Зарядили дощі. Катя вже давно була вдома, з батьками.

— Ти по Малому-то не сумуєш, дитино? — запитав Василь дівчинку.

— Ні. Баба сказала, що від нього толку немає. Вона мені котика купить, як по телевізору показували. Смугастого! Я з ним гратиму — і Катя побігла грати.

— Ганно! Ти чого дитині-то кажеш? Чому вчиш? З чого це Малий непотрібний? Він же розумниця! Ласкавий такий! — пробував поговорити Василь із дамою серця.

— Ну все, Васю. Не вчи мене! Ім’я йому дав дурне. Як корабель назовеш, так він і попливе. Назвав би Бурий! А то Малий. Ось він і розмазня. Тільки ластиться та лижеться, — казала Ганна.

У вересні-жовтні вони ще жили на дачі. Сад готували до наступного сезону. Василь усе щось пиляє, копає, а Малий безтурботно бігав за ним, перевалюючись. Потім вирішили збиратися. І тут у Василя з’явилося термінове замовлення. Він умів ставити печі в будинках. Виїхав на кілька днів.

— Ти не поспішай. Мені зять допоможе все вивезти. Займайся там своїми справами! — казала Ганна. З зятем і приїхали пакувати речі додому.

— Так, горщики взяли, одяг склали. Нічого не забули? — говорила жінка, виїжджаючи з дачі. А Малий із останніх сил біг слідом…

Він не міг зрозуміти, чому ця залізна штука, що зветься машиною, їде без нього. Але сил не було, і Малий відстав. Зітхнув. Було холодно. І він пішов тихенько назад, до дому. Його ж треба охороняти! І чекати на господаря. Він скоро приїде. І похвалить, який Малий молодець.

— Мати! Може, собаку хоча б до міста треба було довезти? Куди він там? — запитав зять Ганну Вікторівну дорогою.

— Та нащо він потрібен! Сам дійде, якщо захоче. Там, може, хтось підібере. Або нагодує. Кате ми котика купили. А цього куди? Я собак не люблю. Василю скажу, що вам віддала. А там викрутись як-небудь. Якщо Катенька захоче наступного року на дачі з собакою погратися, нового щеня візьмемо. Їх повно віддають усюди. Та й на вулицях скільки живе. Що тепер, усіх додому брати?

— Ганна Вікторівна перебирала горщики, думаючи, для яких квітів їх пристосувати. Василь повернувся. Довго шелестів пакетами в передпокої. Потім став кликати щеня. Не з порожніми руками приїхав — телятинки йому привіз, добрі люди дали. Але вдома стояла тиша.

— Ганночко, а Малий-то де? — здивовано запитав він дружину. — Кате віддала. Зять забрав. Вона це… сумувала за ним. Що тобі, шкода? Дружину б краще обійняв! — з’явилася в передпокої у квітчастому шовковому халаті та з зачіскою Ганна Вікторівна.

— Ось як воно що… Ти, мабуть, говорила, котеня хочуть. Може… Та мені не шкода, тільки давай, сходимо до них, а? Я ж люблю його! І нехай він на два будинки живе! — на очах Василя з’явилися сльози.

— Тобі щеня дорожче за дружину! Не сумував зовсім! Кажу тобі, Катенька з ним грається! М’ясо передам їм. І не ходи поки що до них, нехай собака звикне. А то він побачить тебе і почне переживати, — Ганна Вікторівна почала обіймати чоловіка.
А Василь стояв сумний такий…

— Все, Васю! Закрили питання! Нам ще до свята готуватися, справ повно! — посміхнулася Ганна Вікторівна. Вранці вона унеслася на зачіску. А Василь не витримав. Поїхав до її дочки та зятя.

Що ж вони, здалеку на Малого подивитися не дадуть? У двір до гойдалок якраз вийшла Катя. — Катюша! Золотце! Здрастуй! А Малий удома, так? Ти б мені його хоч із вікна показала. Я ж сумую. Або, може, погуляти з ним разом сходимо? — запитав Василь.
Навколо кружляли сніжинки.

— Привіт! Я можу тобі котеня показати з вікна. Хочеш? — посміхнулася Катя. — Ні, котеня не треба. Ти краще мені Малого покажи, а? — просив Василь.

— Малого немає у нас. Тільки котик, — відповіла Катя. Всередині одразу стало холодно. Василь, закусивши губу, став безпорадно озиратися довкола. І тут із під’їзду вийшов зять Ганни Вікторівни.

— Де моя собака? Де? Кажи, що ви з нею зробили? — чоловік підбіг і схопив його за комір.

— Дядь Вась, ти чого? Та кому вона потрібна, твоя собака? Мати сказала, залишити на дачі. Та він, подивись, вже кудись пішов. Ну ти чого, дядь Вась? Пішли, твій приїзд відзначимо! — відбивався той.

Але Василь його вже не чув. Тремтячими руками він вставив ключ і поїхав. — Успіти б. Скільки днів минуло? Сніг. Як же так… — думав він дорогою, витираючи обличчя рукавом. Так він плакав, коли не стало матері. Щось рідне, дороге йшло знову. Відчинивши хвіртку, Василь вбіг усередину.

Серце підскочило вгору і немов застигло. Він побачив запорошений снігом маленький пухнастий клубок біля ганку.

— Не встиг… Не встиг, дурень. Не вберіг! — Василь упав на коліна і заплакав навзрид. Прийшов до тями від того, що щось ворушилося у ніг. Підняв очі. Малий. Його трясло від холоду, шерсть була в інеї, але з очей лилася та сама любов.
Підняв на руки, зняв куртку, загорнув. Сам залишився у футболці, не помічаючи снігу та вітру.

— Нічого, брате! Зараз, виплутаємося. Я там тобі м’яса приніс. Смачного, як ти любиш. Зігрієшся. Молочка з медом можна. Мене мама в дитинстві так відпоювала. Потерпи. Прости мене. Рідний, прости, — шепотів Василь, а щеня все облизувало йому щоку.
Ганна Вікторівна спочатку вигадувала, що щеня саме загубилося і таке інше. Тільки Василь її слухати не став. Вони розійшлися.

— Ти і мене потім так само… Як Малого. Викинула б або забула, — тільки й сказав Василь жінці на прощання. Малий сильно застудився, але його вдалося врятувати. Так вони і гуляють тепер. Здоровий, похмурий на вигляд чоловік із золотим серцем та пухнастий добряк-пес, схожий на ведмежа. Василь і Малий.