Пережити втрату…

Мурка пішла на світанку. Тихо, без стогону, ніби просто заснула глибше, ніж завжди.

Степан Іванович сидів біля неї на підлозі й не міг підвестися. Ноги затерпли, спина боліла, а він усе сидів і дивився на маленьке тіло, вкрите старим вовняним пледом.

— Кращої за тебе не було, — сказав він уголос. — І не буде.

За вікном піднімалося сонце. Перші промені пробилися крізь немите скло й лягли смугою на підлогу — якраз туди, де Мурка любила грітися. Життя, паскудне діло, продовжувалося.

Степанові Івановичу було шістдесят два. Мурка прожила з ним одинадцять років.

Начебто й не так багато. Але він прикипів до неї так, що зараз стояв посеред власної квартири й не розумів, куди подіти руки. І тоді ж собі пообіцяв: більше ніколи. Ніколи він не приведе в цей дім жодної тварини.

Як вони познайомилися

Вони зустрілися біля продуктового на розі. Маленьке чорно-біле кошеня металося між ногами перехожих і кричало так, ніби його різали.

Степан Іванович тоді щойно поховав дружину. Ходив по місту, як мішком прибитий, і чуже горе його не обходило — своє б перетравити.

Кошеня підбігло й до нього. Він глянув байдуже. Пішов далі.

А позаду загигикали хлопчаки:

— Дивись, яке! Давай з даху запустимо, полетить чи ні?

Степан Іванович зупинився. Ніби хтось водою в обличчя плеснув.

Обернувся. Двоє, років по тринадцять. Один уже тягнеться до кошеняти.

— Не соромно? — спитав він так, що самому стало моторошно від власного голосу.

— А вам що, дядьку? Ваше воно, чи що?

— Уяви собі, моє. А ви йдіть звідси, поки я поліцію не викликав.

І щоб не залишалося сумнівів, нахилився й узяв кошеня на руки. Воно було тепле, худе й тремтіло всім тільцем.

Хлопці ще похихотіли для порядку, але зрозуміли, що дядько не жартує, і зникли.

А Степан Іванович так і стояв з кошеням у руках.

— Правильно зробили, що забрали, — озвалася бабуся, яка торгувала жоржинами з відра. — Другий день тут крутиться, бідака. І ногами її штовхали, і собаки ганяли. Видно, серце у вас добре.

Степан Іванович добряком себе не вважав. Але слова чомусь лягли на душу.

— Ну що… ходімо, — шепнув він кошеняті.

Назвав Муркою. Просто так, без вигадок — так звали кішку в його дитинстві, ще в селі у баби.

Одинадцять років

Мурка освоїлася за три дні. І одразу дала зрозуміти, хто тут насправді господар.

Степан Іванович купував їй іграшки, дряпанки, м’які лежанки. Витрачав на неї пенсію більше, ніж на себе. І якось непомітно для себе почав знову жити.

Вранці вона обережно терлася об його щоку, а потім поважно йшла на кухню — чекати. Він бурчав, що вона не дає доспати, а сам усміхався в подушку.

Тепер він повертався додому й знав, що його чекають.

Донька телефонувала зі столиці раз на два тижні. Приїжджала рідко — робота, діти, все як у людей. Він розповідав їй про Муркині витівки, і донька сміялася в трубку так само дзвінко, як у п’ять років.

А тепер усе.

Степан Іванович обвів поглядом речі Мурки. Лежанку. Дряпанку. Пакет корму в шафі. Постояв. І зібрав усе в торбу.

Пішов до сміттєвих баків.

Вона

Вона ніколи не була чиєюсь.

Одного разу, дуже давно, малі діти принесли її з вулиці додому. Погралися три дні й винесли назад.

Звичайна кішка. Коричнева, з темними плямками на боках. Худа. Вухо надірване. І очі — пронизливо-зелені, які дивилися на світ із недовірою.

За п’ять років на вулиці вона вивчила тутешні закони назубок. І головний з них: людям вірити не можна. З собаками все зрозуміло — гавкають, женуть, іноді кусають. З дворовими котами теж усе ясно. А людина?

Людина сьогодні гладить, а завтра ногою.

Кішка тинялася вулицями й забрела в якийсь двір. Тихо. Спокійно. Двоє старих котів пошипіли для годиться й пішли своєю дорогою. Пара ворон покричала біля баків, позначаючи володіння.

Кішка гордо роззирнулася. Двір їй сподобався. Вирішила перебути тут літо. А далі — як складеться. Надовго вона ніколи не загадувала.

Дивний подарунок

Вона грілася на сонці, коли помітила його.

Літній чоловік ішов через двір, опустивши голову й волочачи важку торбу.

Кішка відбігла й причаїлася за баками. Щось із цим було не так. Вона придивилася — і зрозуміла: від нього тягнуло порожнечею. Так пахне, коли всередині вже нічого не залишилося.

Чоловік поставив торбу біля бака, ковзнув по кішці порожнім поглядом і поплентався геть.

А потім повернувся.

Кішка вже вийшла на двір і вмивалася біля підвалу. Він зупинився. Подивився на неї очима, повними сліз, і поставив поруч якийсь м’який кошик.

— На. Може, згодиться. Мурка її любила, — сказав зривистим голосом і швидко пішов.

Кішка залишилася сидіти біля дивної штуковини.

Їй ніколи нічого не дарували. За п’ять років — жодного разу.

Вона принюхалася. Пахло чужою кішкою. І ще чимось — теплим, незрозумілим. Напевно, так пахне дім, де тебе люблять.

Здоровенна нахабна ворона теж зацікавилася подарунком і рушила до кошика впевненим кроком.

Кілька кроків — і кішка кинулася на неї з таким шипінням, що ворона аж підстрибнула. Обурено каркнула й забралася на дерево.

Кішка залізла в кошик і згорнулася всередині.

Це була чарівна річ. М’яка. Тепла. Вона примружилася й раптом для себе самої замуркотіла.

Відтоді вона почала за ним стежити. Швидко з’ясувала, що живе він на другому поверсі. Іноді виходив на балкон і довго дивився кудись удалину.

Кішка все не могла зрозуміти — що він там виглядає? Може, за воронами наглядає? Та ні, навряд.

— Мусю шукаєте?

— Мусю шукаєте? — гукнула сусідка.

Степан Іванович стояв біля підвалу з пакетом корму й розгублено обернувся.

— Кого?

— Ну Мусю. Коричнева така, з плямками. Недавно у нас з’явилася. Ви ж їй кошика виносили. Вона його тепер стереже й нікого близько не підпускає, — усміхнулася жінка.

Степан Іванович знизав плечима. Йому було байдуже. Просто знайшов у шафі Муркин корм, викидати рука не піднялася — от і вирішив віддати місцевим.

Так, пригадував якусь коричневу кішку, перед якою поставив лежанку. Звичайнісінька кішка. Таких по дворах сотні.

Він зітхнув і озирнувся — де ті коти.

І зустрівся з нею поглядом.

Знайомство

Кішка помітила його одразу й слухала, нашорошивши вуха. Сусідка, яка годувала дворових, звала її Мусею. І зараз кішка знову почула це ім’я.

Виходить, дивний чоловік її шукав.

Усередині щось тьохнуло. Вона навіть вуса розправила.

А потім згадала: людям вірити не можна. І, уважно розглядаючи чоловіка, вийшла з укриття.

Він дивився пильно. Що він там хотів побачити?

Вона була звичайною кішкою. Нічого особливого. Але від цього погляду чомусь випросталася й, поважно задерши облізлий хвіст, пройшла вперед.

Робила вигляд, що їй до цих людей діла нема. Просто йшла повз, у своїх кошачих справах, а тут вони.

— О, красуня наша. Іди сюди, Мусю, — заворкотіла сусідка.

Степан Іванович присів навпочіпки, насипав корму в миску й підсунув ближче.

— Пригощайся, — сказав тихо.

Кішка вигнула спину й зашипіла.

«Ач чого вигадав. Не підходь».

— Муся у нас нікого до себе не підпускає. Мабуть, скривдили сильно, — зітхнула сусідка.

Степан Іванович кивнув. Підвівся, обтрусив коліна й пішов. З чого вона взяла, що йому цікава ця кішка?

Хлопці з рогаткою

Наступного дня він вийшов на балкон. Унизу помітив кішку. Як її сусідка називала? Здається, Муся.

Він уже хотів іти в квартиру, коли побачив двох хлопчаків. Ішли до кішки впевнено. Один дістав рогатку й почав цілитися.

— Гей! А ну геть звідси!

Голос у нього був такий, що по двору покотилася луна.

Хлопці зникли за секунду.

Кішка почула цей грізний голос, обернулася й поспішила в підвал.

Довго ще міркувала над тим, що сталося.

Виявляється, люди вміють не тільки робити боляче. Виявляється, вони ще вміють рятувати.

Тиха дружба

Так і почалася їхня дружба. Дивна, тиха, на відстані витягнутої руки.

Кішка, як і раніше, не підпускала Степана Івановича близько. Але він і не рвався. Просто виносив їй попоїсти й вітався вранці.

— Ну що, королево? — казав він, ставлячи миску.

Кішка мружилася й прихильно приймала їжу.

«Королева». Їй подобалося. Королева звучало значно приємніше, ніж якась там Муся.

Вона вивчила його графік. Знала, о котрій він виходить щоранку. Знала, що у вихідні затримується.

Іноді спеціально сідала біля під’їзду. А почувши його кроки — робила вигляд, що просто йшла повз.

З глузду з’їхати! Вона вже розрізняла його кроки серед інших.

І запах. Тепер, вмостившись у кошику, вона відчувала запах цього чоловіка. Слабенький, ледь уловимий. Але свій.

Тиша

А одного дня сталося дивне.

Чоловік не вийшов із під’їзду о звичній порі.

Кішка, звісно, не хвилювалася. Не в її правилах було перейматися за якихось там людей. Але все ж таки…

Вона сіла навпроти під’їзду й довго прислухалася.

Нарешті пролунав страшний гул. Кішка стрибнула на дерево й зайняла спостережний пост.

У двір влетіла машина з блималкою. Звідти вибігли люди в дивному одязі й кинулися в під’їзд. Кішка вже бачила цю галасливу компанію. Здається, їх називали швидкою.

Вона вже хотіла піти у своїх справах, як раптом побачила: з під’їзду викочують дивний візок. А на візку лежить…

Він.

Кішка не повірила очам. Придивилася. Сумнівів не було — той самий. Тільки чомусь лежить із заплющеними очима.

Знайшов час спати.

Вона довго намагалася зрозуміти, що сталося. І навіть злилася. Вигадав кудись їхати на цьому візку, замість того щоб приділити їй увагу.

Весь день ходила сама не своя й шипіла на всіх підряд.

Наступного ранку чоловіка знову не було. Марно вона сиділа навпроти балкона й виглядала.

Не було його ввечері. Не було через три дні. Не було й через тиждень.

— Та що він про себе думає? Куди подівся? — думала кішка, сидячи в кошику й принюхуючись до ледь уловимого запаху.

Цей запах зазвичай її заспокоював.

Але не сьогодні.

Сон

Степан Іванович розплющив очі.

Де він?

У пам’яті — каша. Здається, стало зле. Здається, встиг набрати номер. А далі туман.

Він роззирнувся. Біла стеля. Крапельниця. Лікарняна палата.

Цікаво, скільки він тут пролежав?

А щойно йому снилася Мурка. Сиділа поруч і дивилася тим своїм пронизливим поглядом. Ніби хотіла щось сказати.

— Мурочко, ти по мене прийшла? — спитав він.

Мурка мотнула головою й трохи відступила. І тоді він побачив, що поруч із нею сидить та сама вулична кішка. Королева.

Мурка легенько підштовхнула її до нього. Кішка невпевнено ступила крок.

Мурка задоволено нявкнула, розвернулася — і зникла.

— Ну куди ж ти, Мурочко? Не кидай мене саменького!

Він озирнувся. Поруч стояла Королева й обережно терлася об його ногу.

— Я все зрозумів, Мурочко, — тихо сказав він.

І розплющив очі.

Повернення

Кішка вже втратила будь-яку надію.

Просто тинялася двором, без діла й без сенсу. Кошик уже майже не пахнув ним.

І раптом удалині вона помітила знайомий силует.

«Не може бути».

І пішла назустріч. Швидко. Забувши про всі правила обережності.

Плювати вона хотіла на правила. Бо це точно був він.

Степан Іванович ішов до будинку повільно, спираючись на палицю. Але, побачивши кішку, теж прискорив крок.

Вона завмерла поруч. І, не в силах стримати радість, обережно потерлася об його ногу.

— Значить, чекала мене, Королево? Ходімо додому. Я теж скучив, — сказав він тихо.

Кішка глянула на нього величезними зеленими очима.

Вона була найзвичайнісінькою кішкою і не вірила людям. А він обіцяв собі, що більше ніколи не приведе в дім жодної тварини.

Але цієї миті кожен із них точно знав, як учинить далі.

Степан Іванович відчинив двері. І кішка впевнено переступила поріг.