Одна лелека, троє малих і жінка

Лелека стояла посеред двору за три кроки від неї й дивилася просто в очі.

Олена завмерла з відром біля криниці. Птаха не втікала. Переступила з ноги на ногу, підняла дзьоба й тихо застукотіла — так, ніби хтось швидко-швидко б’є паличкою по порожньому цебру. Потім опустила голову й знову подивилася. І Олена раптом зрозуміла, що ця істота, яка боїться людини все своє життя, зараз стоїть у її дворі й чогось просить.

— Ти голодна, чи що? — сказала вона вголос і сама злякалася свого голосу.

Лелека не ворухнулася.

* * *

Колесо від воза прибив на стовп Микола. Дев’ять років тому, у серпні, приволік його з-за клуні, обтесав, приладнав дротом до бетонного стовпа біля воріт і сказав:

— Прилетять. Вони люблять, коли для них уже готове.

Не прилетіли. Ні того року, ні наступного. Колесо посіріло, поросло по краю сухим бур’яном, і Олена вже давно перестала на нього дивитися. А потім не стало й Миколи — тихо, зимою, за тиждень до Нового року.

Три роки після того злиплися в одну довгу сіру смугу. Вставала о шостій, бо звикла. Ставила чайник. Виходила у двір, дивилася на грядки, які вже нікому було полоти в таких кількостях, і поверталася в хату. Телевізор говорив сам до себе від полудня до вечора. Син дзвонив у неділю — п’ять хвилин, іноді сім.

— Мам, ти як?

— Та як. Живу.

— Може, до нас усе-таки? Хата ж однаково простоює. Продали б — і жила б по-людськи.

— Андрійку, а город хто?

— Мамо, ну який город у шістдесят п’ять.

Вона нічого не відповідала. Клала слухавку на стіл, сідала на ослінчик біля печі й сиділа так хвилин десять, доки не починало гудіти в скронях. Правда була в тому, що город їй теж не дуже був потрібен. Просто без нього не було зовсім нічого.

* * *

А в квітні вони прилетіли.

Олена якраз вимітала з веранди зимове сміття, коли почула той звук над головою. Вийшла, задерла голову — і побачила на Миколиному колесі двох птахів. Вони поралися там, як молодята в новій квартирі: перекладали гілки, тупцювали, скидали донизу все, що їм не подобалося.

Вона стояла з віником у руках і плакала. Сама не розуміла чому.

Того тижня вона вимила вікна. Обидва, з обох боків, як не мила вже давно. Бо з кухонного вікна колесо було видно найкраще, і крізь брудне скло дивитися було просто якось незручно.

Валя, сусідка через дорогу, прийшла подивитися й довго стояла, задерши голову.

— Оце тобі щастя, Оленко. Кажуть, до доброї хати сідають.

— Кажуть, — погодилася Олена. — Ти краще скажи: вони до осені будуть?

— До кінця серпня десь. А тоді збираються й гайда.

До кінця серпня. Олена подумки полічила: чотири з половиною місяці. Уперше за три роки вона рахувала вперед, а не назад.

* * *

Вона навчилася їх розрізняти вже за тиждень. Він був більший, різкіший, весь час кудись поспішав. Вона — обережніша, з якимось нерівним пером на лівому крилі, яке трохи стирчало вбік і не лягало на місце, скільки вона його не чепурила.

У травні над краєм гнізда почали з’являтися голови. Спочатку одна, потім друга, потім третя — сірі, кудлаті, з такими дзьобами, наче їх приклеїли від іншої птахи, більшої.

Троє.

Олена винесла в двір ослінчик і почала пити чай надворі. Просто щоб бачити.

А наприкінці червня він не повернувся.

Вона помітила не одразу. Спершу здалося, що просто розминулися — один прилетів, другий вилетів. Але надвечір лелечиха стояла в гнізді сама й дивилася кудись за посадку. І наступного ранку сама. І через день.

Олена дістала з-під клейонки календар, у якого був відірваний ріжок, і поставила олівцем маленьку крапку біля двадцять сьомого числа. Потім біля двадцять восьмого. Потім перестала.

* * *

Далі почалося найважче — і для птахи, і для неї.

Лелечиха металася. Вилітала на поле за посадку, поверталася за півгодини, кидала малим щось дрібне й знову зривалася. Але надовго відлетіти не могла: троє голодних ротів у відкритому гнізді, спека, а по околиці цілими днями кружляли ворони. Варто було відійти далі — і гніздо лишалося без нікого. Вона стала літати все ближче й ближче до двору. Робила коло над городом, сідала на стовп, знову зривалася.

А потім спустилася в двір.

Того першого разу Олена не знала, що робити. Кинулася в хату, обвела очима кухню — і зрозуміла, що птасі нічого з цього не годиться. Ні хліб, ні каша, ні картопля.

Вона взяла торбину й пішла в магазин.

— Валю, риба є яка-небудь?

— Мойва морожена. Кому це ти?

— Треба.

— Оленко. — Валя поставила лікті на прилавок. — Ти при своєму розумі? Ти рибу птиці купувати будеш? З якої пенсії?

— З тієї, що є, — сказала Олена. — Давай два.

Валин онук потім по телефону подивився, чим тих птахів годують і чого їм не можна. Виявилося, що солоне не можна категорично. Ні консерви, ні оселедець, ні що завгодно посолене. Тільки прісне — риба, дощові черв’яки, жабки, дрібні мишенята з поля.

Олена слухала й кивала, а сама вже прикидала, де в неї стоїть та капронова сітка від тюлі, з якої можна зробити сачок.

* * *

Далі в неї з’явився режим.

О шостій — на город, з відром і лопатою, копати під старою купою перегною. Черв’яки там були товсті, рожеві, і Олена, яка колись верещала від них у дитинстві, тепер вибирала їх пальцями й складала в баночку з-під сметани.

О восьмій — риба. Розморожувала, різала ножицями на шматки, ополіскувала холодною водою, вивалювала на кришку від старого бідона.

Раз на два дні — до ставка, у гумових чоботях, із сачком на дротяному обручі. Жабки вискакували з-під ніг, вона ловила незграбно, промахувалася, лаяла себе вголос, але за годину набирала півбанки.

А потім виходила на середину двору, ставила покришку на землю, відходила на десять кроків і сідала на ослінчик.

— Ну що, сусідко. Іди вже.

Перші дні лелечиха спускалася довго. Робила два кола, сідала на стовп, дивилася. Потім падала вниз, хапала все, що встигала, і одразу зривалася вгору — на своє колесо, до трьох роззявлених дзьобів.

Через тиждень вона вже сідала одразу.

Через два — стояла й чекала, поки Олена винесе покришку, і не відходила ні на крок.

Олена розмовляла з нею весь час. Про погоду, про Миколу, про Андрія, про те, що дах над верандою треба перекривати, бо шифер потріскався, а майстри правлять таке, що краще не питати. Птаха дивилася на неї збоку одним оком і мовчала. Але не йшла.

Найменше пташеня Олена звала Мізинчиком. Воно було помітно дрібніше за двох інших, його весь час відпихали від їжі, і перші два тижні вона щовечора виходила подивитися, чи всі три голови ще над краєм гнізда. Було три. Мізинчик підріс до середини липня і став таким же нахабним, як брати.

* * *

У серпні вони почали літати.

Спершу просто підстрибували в гнізді й били крилами так, що з колеса летіла труха. Потім перебиралися на край. Одного ранку Олена вийшла з відром — і побачила, що на стовпі поруч із гніздом сидить не мати, а хтось із малих, зовсім розгублений, і не знає, як тепер повертатися назад.

— Отак-от, — сказала вона. — Полетів — тепер сам думай.

Через тиждень усі четверо кружляли над городом. Мати попереду, троє позаду, розтягнувшись нерівним ланцюжком. Вони вчилися ловити висхідне повітря над розпеченим полем, і Олена, задерши голову, сама не помічала, що всміхається.

Годувати вона не перестала. Просто тепер біля кришки товклися четверо, штовхалися й наступали одне одному на ноги.

Валя приходила дивитися й приносила рибу зі свого магазину — казала, що це та, у якої термін кінчається, хоча Олена бачила, що термін нормальний.

* * *

Наприкінці серпня над селом почало збиратися.

Птахи сходилися на скошене поле за посадкою — по двадцять, по тридцять, ходили там, як люди на зборах, здіймалися й сідали знову. Той стукіт стояв цілими днями. Олена виходила за ворота й дивилася туди, і всередині в неї щось стискалося, бо вона знала, що це означає.

Вони полетіли двадцять восьмого.

Того ранку було холодно й дуже ясно, трава посивіла від роси. Олена винесла їжу в останній раз — насипала риби більше, ніж треба, майже все, що було в морозилці.

Малі зчепилися над їжею, як завжди. А лелечиха не поспішала. Вона спустилася останньою, підійшла і зупинилася зовсім близько — ближче, ніж будь-коли за це літо. Так близько, що Олена бачила жовті цятки в її оці й те нерівне перо, яке так і не лягло на місце.

Птаха постояла. Потім тихо, зовсім не голосно, застукотіла дзьобом.

— Знаю, — сказала Олена. — Знаю, дівчинко. Летіть.

Голос сів на середині, і вона витерла обличчя рукавом кофти.

Лелечиха відступила, розвела крила й пішла вгору важко, з розгону. Троє знялися за нею. Вони зробили одне коло над двором, потім друге, вище, і Олена стояла посеред двору, задерши голову, і крутилася на місці, щоб не випустити їх з очей.

На третьому колі вони потягнули на південь.

Вона дивилася, доки чотири крапки не розчинилися над посадкою. Потім ще трохи дивилася на порожнє небо.

* * *

У хаті було тихо.

Олена помила кришку, витерла її насухо й поставила в сінях на полицю, а не викинула. Потім сіла до столу й довго сиділа, склавши руки на клейонці.

Дивно, але тієї сірої порожнечі, якої вона боялася весь останній тиждень, не було. Було сумно — так, як буває, коли діти виїжджають з дому. Але не безнадійно.

У неділю подзвонив Андрій.

— Мам, ну ти подумала? Щодо хати.

— Подумала, — сказала вона. — Не продаю. Мені навесні гості будуть.

— Які гості?

— Побачиш. Приїдь у травні — покажу.

У вересні вона домовилася з чоловіками про шифер над верандою — хай уже роблять до дощів. А ще придбала маленьку морозильну скриню, стару, вживану, за півціни, у людей із сусіднього села. Валя тільки головою похитала:

— Ну от навіщо тобі?

— Рибу морозити, — спокійно відповіла Олена. — Восени вона дешевша. Наберу потроху за зиму, а в квітні буде чим зустрічати.

Колесо на стовпі так і стоїть. Порожнє, з обвислим набік краєм гнізда, обшарпане вітром.

Олена дивиться на нього щоранку, коли виходить із чайником у двір. І щоранку думає одне й те саме: до квітня лишилося менше, ніж було вчора.