Нелюбов

Мишко й сам до пуття не зрозумів, як це сталося. Просто дивився в коробку — а через три хвилини вже стояв посеред вулиці з рудим клубочком за пазухою і порожніми кишенями.

* * *

— Дослідження підтверджують, що коти позитивно впливають на емоційний стан своїх господарів, — розповідала жінка з екрана.

Ольга Василівна тільки скривилася.

— Чого тільки не вигадають, аби прилаштувати комусь оте нявкаюче добро. Робити їм нічого, дослідження проводити, — буркнула вона й перемкнула канал.

Тварин вона не любила. Не те щоб ненавиділа — просто не бачила в них сенсу. Шерсть по всій хаті, миски, лоток, і всім цим треба перейматися. Навіть коли переїхала з Полтави в невелике селище під містом, у власний дім із садом, нікого заводити не стала. Сусіди дивувалися: будинок є, двір є, а ні собаки, ні кота.

— Бабусю, а тобі ж, мабуть, нудно самій? Без собаки, без котика? — десятирічний онук Михайлик дивився знизу вгору тим особливим поглядом, від якого важко відвертатися.

— Якось дам раду, — зітхала Ольга Василівна.

— Ну хоч черепашку. Вони, знаєш, скільки живуть? Тебе переживе!

— Обійдемося без черепашок, — усміхалася вона крізь силу.

Мишкові вдома тварину не дозволяли категорично. Мама казала — алергія, тато казав — хто за нею прибиратиме. І хлопчик переніс усю свою мрію на бабусин дім. Бо там же можна! Там двір!

* * *

— Мишко, збігаєш у магазин? Сметани купи, — попросила Ольга Василівна другого дня канікул.

— Та звісно, я ж не маленький, — гмикнув онук.

Селище він знав як свої п’ять пальців. Дійшов до супермаркету за десять хвилин, дорогою прикидаючи, на що витратити кишенькові. Морозиво? Чи оті чіпси, які мама не купує?

— Ей, пацан! Котик не треба?

Біля сходів стояли двоє хлопчаків із картонною коробкою. З коробки на Мишка глянули два зелені ока.

— Недорого віддаємо, — діловито додав старший.

Рудий клубочок тихо нявкнув. Не голосно, не жалібно — просто нявкнув, ніби привітався.

— Клас, — видихнув Мишко.

Далі все відбулося якось само. Гроші перейшли з рук у руки, коробка залишилася хлопчакам, а кошеня опинилося під курткою. «Головне, щоб бабусі сподобався», — переконував себе Мишко, крокуючи додому.

— Чого так довго? Сметану купив? — Ольга Василівна вийшла назустріч.

— Ти тільки не сварися. У мене сюрприз.

Він урочисто витяг з-під куртки щось руде.

Ольга Василівна закам’яніла. Потім чомусь запитала:

— А сметана де?

— Не встиг. Уже не до неї було. Це тобі, бабусю. Кошеня.

Вона мовчала. Всередині боролися дві жінки: одна хотіла сказати все, що думає, друга дивилася на сяючого онука й розуміла, що промовчить.

«Мабуть, від щастя мову втратила», — вирішив Мишко й простягнув їй скарб.

Кошеня нявкнуло вже в бабусиних долонях. Тепле. Легеньке. Ольга Василівна приречено зітхнула:

— А віддати назад ніяк?

— Так як же? Хлопці вже пішли. Я ж його купив… Тобі не подобається? — губи в онука затремтіли.

І от тут вона програла. Бо Мишка любила більше за все на світі й балувала так, що син із невісткою тільки руками розводили.

«Ну не засмучувати ж дитину. Старався ж. Придумаю щось із тим котом», — вирішила вона й обняла онука однією рукою. Другою тримала «чудовий» подарунок.

* * *

Кошеня виявилося кішкою. І характер у неї був такий, що Ольга Василівна швидко зрозуміла: спокійна пенсія скасовується.

— Анфісо, шоста ранку. Ти взагалі спиш колись? — бурчала вона щоранку, човгаючи на кухню.

Анфіса вже чекала біля миски з виглядом кішки, яка не їла щонайменше тиждень. Щільно поснідавши, вона йшла спати. А от сон Ольги Василівни на той момент випаровувався безслідно.

— Усе добре, Мишко. Росте потихеньку. Звісно, радію! Не знаю, що б я без неї робила, — бадьоро звітувала бабуся по телефону.

— Щастить тобі. А мені батьки досі не дозволяють. Ну нічого, на вихідних приїду, погратися з Анфісою.

Прилаштувати кішку в добрі руки Ольга Василівна могла разів десять. Сусідка Галина навіть питала — мовляв, не треба вам, то я візьму. Але щоразу перед очима вставало обличчя онука, і жінка казала: «Та ні, хай уже живе».

Так минув рік.

* * *

Анфіса виросла в справжню красуню: руда, з білою манишкою, з очима, як молодий аґрус. І Ольга Василівна раптом упіймала себе на думці, що звикла. Що ранкові підйоми стали просто ранком. Що коли кішка вмощується на колінах, вечір минає якось інакше.

Анфіса теж старалася радувати господиню. По-своєму.

Вона приносила мишей і акуратно складала їх під дверима спальні. Іноді — просто в ліжко. Коли миші закінчувалися, у хід ішли жуки. Гучні зойки господині Анфіса, вочевидь, сприймала як оплески, бо приносила ще.

— Яка у вас кішка гарна! І мишей ловить! Часто бачимо, як вона з здобиччю чимчикує, — хвалили сусіди.

Ольга Василівна гордо кивала. І не уточнювала, де саме та здобич опиняється зранку.

— Бачиш, не дарма я тобі подарунок зробив! — радів Мишко щоразу, як приїздив.

Бабуся вже й сама так вважала. Життя без Анфіси не уявлялося.

* * *

А потім Анфіса пішла гуляти й не повернулася.

Перший вечір Ольга Василівна ще заспокоювала себе: загулялася. Другий — уже не спала. Виходила на ґанок, гримала мискою, кликала в темряву.

— Другий день шукаю, — розповідала вона Галині зі сльозами.

— Та по селищу десь бігає з котами. Весна ж, — знизувала плечима сусідка.

Ольга Василівна тільки головою хитала. Ні. Її Анфіса не така. Її Анфіса не бігатиме казна-де з якимись безпритульними.

Але про всяк випадок обійшла все селище. Заглянула під кожен паркан, обійшла гаражі, дійшла аж до старої ферми. Нічого.

— Вкрали, мабуть. Занадто гарна була кішка, — схлипувала вона в телефон.

Найбільше засмутився Мишко. Приїхав, разом розклеїли оголошення на стовпах: «Зникла руда кішка. Прохання повідомити».

— Не плач, бабусю. Коти знаєш які розумні? Анфіска обов’язково повернеться, — втішав онук.

Ольга Василівна кивала. Але не вірила. І винила себе:

— Треба було вдома тримати. Тепер уже що.

Виходячи з дому, вона щоразу лишала кватирку відчиненою. Про всяк випадок. Хоча надія танула щодня.

* * *

Через тиждень, повернувшись із магазину, Ольга Василівна принюхалася й насупилася.

— Сміття, чи що, забула винести?

Кинулася на кухню — відро порожнє. Пішла далі по коридору, орієнтуючись на запах, зазирнула у вітальню — і застигла.

На дивані спала Анфіса.

Ольга Василівна підійшла ближче, не вірячи очам. Сумнівів не було: та сама. Тільки вигляд… Шерсть подекуди збилася в ковтуни, на вусі висіло павутиння, а пахло від неї так, що очі сльозилися.

— Анфісо. Ти де була? На смітнику жила?

Кішка розплющила величезні зелені очі й глянула винувато. Замуркотіла, потерлася об руку — мовляв, скучила, страшенно скучила.

Але Ольга Василівна вже дивилася повз неї. На спинці дивана сидів кіт.

Облізлий, худий, із розірваним вухом. Дивився жовтими очима сторожко й тихенько хрипів — ніби намагався муркотіти, але забув, як це робиться.

— А це ще що за чудовисько ти в хату притягла?!

Кіт миттю пірнув під диван. Анфіса винувато опустила вуха.

— Ні, ну такого я від тебе не чекала! Вихована кішка тиждень блукала невідомо де, та ще й кавалера свого облізлого привела!

* * *

Кавалера, звісно, було випроваджено за двері. Анфісу відмито — тричі, з двома шампунями. Ображено відвернуто голову й дві доби не розмовляно.

Не допомогло.

Наступного ранку Ольга Василівна вийшла у двір — а він сидить. Під вікном. Мокрий від роси, худий, дивиться.

— Ну і навіщо тобі цей опудало, Анфісо? — приречено питала господиня.

Кішка сиділа на підвіконні, зітхала й жмурилася.

Спочатку Ольга Василівна винесла йому шматок ковбаси. Просто щоб не крутився голодний. Потім миску. Потім упіймала себе на тому, що купує в магазині корм на двох.

— Жах, одні кістки стирчать, — хмурилася вона, дивлячись, як він їсть.

Кота назвали Ваською. Оселився він у саду, під старою яблунею, де Ольга Василівна поставила йому ящик із ганчірками. Анфіса вибігала до нього, і вони разом грілися на сонці — руда красуня і чорний обшарпаний кавалер.

— Ну ти даєш, бабусю! А казала — не треба мені нікого. Вже двох маєш! — реготав Мишко, роздивляючись Васю.

Ольга Василівна тільки зітхала. Вона й сама не розуміла, як так вийшло.

А коли пішов холодний осінній дощ, серце не витримало.

— Заходь уже, Васько. Чого мокнеш?

Умовляти не довелося. Кіт шаснув у дім так швидко, ніби давно чекав дозволу. Анфіса вдячно замуркотіла біля ніг господині.

— Та годі підлизуватися. Біжи вже до свого Ромео, — засміялася Ольга Василівна й раптом відчула, що на душі якось тепло.

* * *

Ольга Василівна вмостилася перед телевізором. Поруч лежали задоволені Анфіса й Васька.

— Кішка зазвичай народжує від трьох до шести малят за раз, — повідомив голос із екрана.

— Точно! Кошенята! — підскочила жінка.

Але було пізно.

Через якийсь час Анфіса подарувала господині трьох кошенят. Двоє чорних, як батько, і одне руде з чорною плямкою на грудях.

— Ну, мамо, а ми й не знали, що ти в нас така кошатниця, — усміхався син, роздивляючись пискляве сімейство.

— Я й сама не знала, синку, — приречено відповіла Ольга Василівна, окидаючи оком свій дитячий садок.

* * *

Найбільше, звісно, радів онук. Він тепер пропадав у бабусі цілими днями. Особливо припало йому до серця те руде кошеня з плямкою.

— І як ти їх роздаватимеш? Такі ж гарні! Шкода ж, — зітхав хлопчик, притискаючи до себе пухнастого друга.

Ольга Василівна загадково всміхалася. Бо пам’ятала недавню розмову з сином.

— Візьміть Мишкові кошеня. Скільки років дитина просить. Он у мене двоє дорослих і троє малих — і нічого. Жива, як бачите.

Син дивився на матір і всміхався. Йому здавалося, що вона дуже змінилася за той рік, відколи в домі з’явилася Анфіса. Стала м’якшою. Балакучішою. Частіше сміялася.

— Та ми вже й самі думали. Мишко нам усі вуха протуркотів.

Руде кошеня з плямкою поїхало в їхню квартиру за два тижні. Мишко ніс переноску сам і не дозволив нікому допомогти.

А Ольга Василівна стояла на ґанку, дивилася вслід машині, і біля її ніг терлася Анфіса. Десь у саду під яблунею дрімав Василь.

Виявляється, нелюбов до тварин лікується. Швидко й безповоротно. Головне — щоб хтось приніс тобі під курткою руде кошеня, за яке віддав усі свої кишенькові.

А там уже воно саме розбереться.