«Буде тобі найпородистіший кіт!»

— Буде тобі найпородистіший кіт!

Алла засяяла, і Богдан подумав, що усмішка коханої варта будь-яких грошей. Ось тільки він і уявити не міг, скільки насправді коштує те омріяне кошеня…

Богдан втупився в рахунок, який офіціант так люб’язно приніс кілька хвилин тому, і ледве стримував обурення. Жінка навпроти уважно вдивлялася в його обличчя.

— Усе гаразд? — нарешті поцікавилася вона.

Він нахмурився й кивнув. Дістав із гаманця кілька купюр і повільно вийшов зі своєю супутницею із закладу.

«Справжня обдиралівка», — думав він усю дорогу, скоса поглядаючи на даму поруч у машині. Вона ж, не підозрюючи про ці думки, весело обговорювала вечір:

— Чудове місце! Дякую, Богдане! Може, наступних вихідних повторимо?

Богдан аж почервонів. Коли він збирався знайти жінку своєї мрії й створити сім’ю, йому й на думку не спадало, що це так дорого коштуватиме. І хоч Ніна була цікавою співрозмовницею, побачення з нею вилетіло в копієчку. А витрачати гроші Богдан не любив. Тому, слухаючи щебетання супутниці одним вухом, він уже подумки шукав шляхи до відступу.

Варто визнати: наш герой був скупуватий. Хоча сам вважав себе людиною економною й прагматичною. Тому возити реготуху Ніну щовихідних до ресторану аж ніяк не входило в його плани.

«Та й не така вже вона й красуня — ніс картоплиною, очі маленькі. Ще й торохтить без упину. І гроші сипле направо й наліво. Знайду собі в сто разів кращу. Марнотратна дружина — то горе для сім’ї», — підраховував Богдан витрати на Ніну.

Так і закінчився їхній роман. Богдан, звісно, трохи засмутився. Він-бо вважав, що в тридцять вісім саме час обзаводитися родиною. Але хто ж винен, що всі жінки навколо тільки й мріють, як розтринькати його гроші.

Богдан Степанович працював головним інженером на заводі. Начальство цінувало відповідального й серйозного співробітника, при нагоді заохочувало. Жив він скромно, грошей вистачало. Але низка знайомств і побачень змусила його добряче витратитися.

Вкотре повертаючись із невдалого рандеву, чоловік розмірковував, а чи потрібно йому взагалі одружуватися.

«Мені й самому непогано живеться», — вирішив Богдан, коли під ноги йому кинувся якийсь сірий клубочок.

Спершу він подумав, що це щур, і відскочив убік. Але потім пухнастик відчайдушно нявкнув, і все стало на свої місця.

— А ти звідки тут узявся? — спантеличено глянув на кошеня Богдан.

Той, своєю чергою, з цікавістю розглядав чоловіка величезними очима. Вигляд у малого був жалюгідний: худий, із запалими боками, шерсть збилася в ковтуни.

«Ось кому не треба ні про що думати. Ганяй собі цілими днями по двору», — промайнуло в голові, і Богдан, зітхнувши, побрів додому. Кошеня якийсь час бігло за ним, а потім зупинилося біля під’їзду.

— Прибився, а може, підкинули. От і ходить тепер за всіма, сподівається, що хтось прихистить, — почув він розмову сусідок, які дивилися на малого.

— Вам, Богдане Степановичу, котик не потрібен? Шкода ж малятко, — запитала літня жінка, коли він порівнявся з ними.

Він знав, що вона розводить породистих кішок і, судячи з усього, любить тварин.

— Усіх не пожалієш, Ганно Дмитрівно. Нічого з ним на вулиці не станеться, а якщо навіть і так — одним більше, одним менше, — буркнув Богдан і пішов геть.

Настрою обговорювати долю безпритульних звірів у нього не було. Зі своєю б розібратися.

— От же грубіян! Одразу зрозуміло, чому він досі сам, — шепнула жінка до сусідки.

— Може, просто ще не зустрів свою долю, — знизала плечима та.

А доля справді готувала для Богдана зустріч із жінкою мрії…

* * *

Алла була вродлива, розумна, освічена. Працювала ілюстраторкою у великому видавництві й уміла бачити прекрасне. Уперше серце Богдана калатало так шалено. Він почувався п’ятнадцятирічним хлопчаком і готовий був гори звернути заради коханої.

На якийсь час Богдан навіть забув про свою ощадливість. Дарував Аллі букети, водив у театр, ладен був виконати будь-яке її бажання.

«Яке щастя, що мені дісталася така приголомшлива жінка. Головне тепер — не проґавити свій шанс», — думав він, віддано зазираючи їй в очі. Алла загадково всміхалася у відповідь, і Богдан геть втрачав розум.

— Любий, я так хочу кошеня, — сказала якось вона й пригорнулася до нього.

Вони саме вийшли з машини й прямували в гості до Богдана після чергової театральної прем’єри.

— Кошеня? — здивувався чоловік.

— Ну так. Пам’ятаєш, у другій дії головний герой дарує коханій кота? Це така чудова порода — сфінкс. Вони дуже виховані, і від них немає шерсті, — натхненно вела далі Алла.

Богдан пригадав того кота, схожого на щура, і скривився:

— Навіщо тобі те лисе одоробло? Краще вже з вулиці взяти. Дивись, який тут живчик по двору бігає, — кивнув він на кошеня, яке так ніхто й не забрав.

Алла надула губи:

— Богдане, ну що ти? Як ти взагалі до такого додумався? Ти уявляєш мене поруч зі смітниковим котом? Так і скажи, що грошей пошкодував, — ображено кинула вона, з відразою поглядаючи на сірого малюка, який підбіг до них.

Богдан знітився. Йому стало трохи прикро, що Алла так погано про нього думає. Він шикнув на брудного пухнастика й заходився запевняти Аллочку, що неодмінно роздобуде для неї найкращого кошеня.

— Тим паче моя сусідка розводить сфінксів. Вона не раз хвалилася своєю кішкою-чемпіонкою. Тож буде тобі найпородистіший кіт, — поспішив реабілітуватися в очах нареченої чоловік.

Алла засяяла, і Богдан подумав, що усмішка коханої варта будь-яких грошей. Ось тільки він і уявити не міг, скільки насправді коштує той омріяний кошеня…

* * *

— Ганно Дмитрівно, ви серйозно? Упевнені, що ваш канадський сфінкс тягне на двадцять пʼять тисяч? — не витримав Богдан, з жахом дивлячись на лисе кошеня з тоненьким щурячим хвостиком.

— Дорогий Богдане Степановичу, повірте мені, я займаюся розведенням цієї породи не перший рік і пропоную своїм клієнтам елітних котенят від титулованих предків. А це коштує грошей, — упевнено промовила сусідка.

Богдан аж зіщулився. До такого повороту він готовий не був.

— Я подумаю. Зарезервуйте кошеня, — тихо буркнув і вискочив із квартири.

— Гаразд, у вас є тиждень на роздуми. Але раджу поквапитися. Котенят лишилося двоє. На них зазвичай черга, — гукнула йому вслід Ганна Дмитрівна.

«З глузду з’їхати! За якесь одоробло завбільшки з долоню я маю викласти більшу частину зарплати! — кипів Богдан, поглядаючи у вікно. Там на галявині гасало вдоволене сіре кошеня. — І чим їй поганий кіт із вулиці?»

Цілий тиждень Богдан не міг знайти собі місця. Колеги стали питати, що сталося. Начальство помітило його розсіяність.

— Так і з роботи виженуть, — злякався чоловік, та сумніви не переставали гризти душу.

Усе вирішив випадок. Начальник відділу викликав Богдана й радісно повідомив про премію.

«Це знак!» — вирішив чоловік і того ж дня помчав до сусідки. Ганна Дмитрівна саме стояла на порозі й розмовляла з якоюсь непримітною, схожою на сіру мишку жінкою.

— О! Богдане Степановичу, а ми тут якраз про вас і розмовляємо з Вірою, — усміхнулася сусідка.

Богдан знітився від такої уваги. Але одразу заявив, що йому не терпиться придбати кошеня.

— Оце ж і річ у тому. Віра Павлівна теж давно кошеня хотіла. І так вийшло, що воно лишилося одне. Я кажу Вірі, що спершу треба у вас запитати, — обережно мовила Ганна Дмитрівна.

— Пробачте, будь ласка. Мені дуже потрібне кошеня. Я на нього кілька місяців збирала. Але не була певна, що встигну. І от — несподівана премія. Я одразу вирішила купити. Віддайте мені кошеня, — перебила сусідку Віра, благально дивлячись Богданові в очі.

— Ви, звісно, вибачте. Але чому я маю поступатися вам своїм котом? Мені він теж потрібен. У мене, може, від нього доля залежить, — суворо відповів Богдан.

— Але мені дуже треба, — не вгавала Віра Павлівна.

— Та що ви, справді, причепилися до мого кота! Он їх скільки бігає. Візьміть кошеня з двору — і буде вам щастя, — випалив Богдан, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

Жінка замовкла і, підібгавши губи, пішла.

— Вірочко, та не засмучуйтеся ви так. Я вам наступного разу обов’язково залишу кошеня, — гукнула їй услід Ганна Дмитрівна. — Розумієте, самотня вона. От і вирішила собі друга завести, — чомусь заходилася виправдовуватися жінка перед Богданом, але тому було абсолютно байдуже.

* * *

За годину він уже стояв під дверима Аллочки з переноскою в руках. Звідти линуло жалібне нявчання.

«Подарую кота, а потім зроблю пропозицію», — розмірковував Богдан.

— Ну й голосний же він! — сплеснула руками вдоволена жінка.

Богдан сяяв, як новенька копійка. Нехай кошеня так дорого обійшлося — головне, що кохана щаслива. Щоправда, щастя тривало недовго.

— Богдане, що за чудовисько ти мені підсунув? Кошеня явно браковане! Воно горлає цілими днями й зіпсувало мої улюблені туфлі. Це вже занадто. Приїжджай негайно й забирай цю гидоту! Інакше я викину його на вулицю, — лунав гнівний голос у слухавці.

Чоловік нічого не міг зрозуміти й глянув на годинник. Так і є — шоста ранку, вихідний. Зараз би ще спати й спати. І треба ж було встряти в цю історію з кошеням!

Уже кілька тижнів Богдан вислуховував претензії Алли. Логічне завершення настало сьогодні. Збиваючи все на своєму шляху, чоловік почав збиратися до коханої.

«І навіщо я тільки пішов на повідку в цієї сварливої жінки? Вона й до породистого кошеняти поставилася так само, як до безпритульного», — розмірковував він, вийшовши з під’їзду.

Богдан роззирнувся, пригадуючи кумедне сіре кошеня, якого вже давно не бачив у дворі. «Може, забрав хтось. Хоча, найпевніше, воно не вижило. Кому зараз потрібні безхатні коти? Усім породистих подавай», — подумав він утомлено.

* * *

Невдовзі він сидів у своїй квартирі з лисим кошеням на руках. Той міцно спав, пригорнувшись до нього.

— І що ж їй не сподобалося? Ну, лисуватий, на любителя, звісно. Але вона ж сама такого хотіла! Не збагну, що тепер із тобою робити, — тихо шепотів чоловік.

А потім відчайдушна думка майнула в голові. За п’ять хвилин Богдан уже знав, у якій квартирі живе сусідка Віра Павлівна. А ще за пару хвилин стояв на її порозі з кошеням у руках.

Вона відчинила не одразу й трохи здивувалася:

— Ви? Щось трапилося? — запитала Віра, спинивши погляд на сфінксі.

— Розумієте, не знаю, як це пояснити. Але якщо вам ще потрібне кошеня, я готовий його віддати, — швидко сказав Богдан.

— Бачте, ті гроші, що я відклала… Вони мені терміново знадобилися, і я… — почала Віра.

— Я готовий віддати його вам безкоштовно. Мені здається, він буде в надійних руках, — упевнено промовив Богдан і сам здивувався своїй щедрості.

Віра злякано всміхнулася.

— То берете? — уточнив чоловік.

Вона закивала, не в змозі вимовити ані слова.

— Дякую. А я, до речі, послухалася вашої поради й забрала Шустрика з вулиці. Ви мали рацію, він нічим не гірший за породистого, — раптом усміхнулася вона, кивнувши в куток передпокою.

І тут Богдан помітив те саме сіре кошеня з вулиці. Воно, щоправда, дуже змінилося за цей час: помітно погладшало, а шерсть аж вилискувала. Кошеня теж упізнало Богдана й весело підбігло до нього.

— Але як ви наважилися забрати тварину з вулиці? — видихнув чоловік.

Віра знизала плечима й сказала, що нічого дивного тут немає. А потім дбайливо прийняла з рук чоловіка нового улюбленця й познайомила його з Шустриком. Котенята весело майнули вглиб квартири. Їм було геть байдуже, хто з них породистий, а хто ні.

— Ви впораєтеся з двома? Може, я можу вам допомогти? — уточнив Богдан і з цікавістю подивився на жінку.

Віра Павлівна знітилася, але впевнено закивала й запросила його на чашку чаю.

Того вечора Богдан Степанович несподівано усвідомив, що іноді твоя мрія набагато ближча, ніж здається. Найзвичайнісіньке кошеня з вулиці нічим не гірше за породисте. А жінка, що живе двома поверхами вище, здатна подарувати щиру увагу і турботу. І ось це вже справді варте будь-яких грошей…