«Обіймаю його частіше, ніж дружину»: пенсіонер і гусак стали найкращими друзями
Біля магазину на перехресті чоловік у старій робочій куртці раптом зупиняється й піднімає руку, наче регулювальник.
— Стій. Машина.
Поруч із ним завмирає великий білий гусак. Не тому, що злякався, — просто зупиняється й чекає. Витягує шию, дивиться, як повз проїжджає стара «Таврія», і тільки після цього ступає на асфальт. Разом із чоловіком. Крок у крок.
Продавчиня в магазині вже давно на це не реагує. А от водії гальмують і опускають скло.
Пара, яку в селищі знають усі
Віктору Івановичу шістдесят вісім. Живе він у селищі, де всі знають одне одного щонайменше в третьому коліні. Гусака звати Білий — важить він майже сім кілограмів.
Їх бачать усюди. На базарі в суботу, біля клубу, на дамбі, де чоловіки ловлять карасів. Спочатку сусіди сміялися. Потім звикли. Тепер, якщо Віктор Іванович з’являється на вулиці сам, у нього обов’язково запитають:
— А де ваш? Захворів, чи що?
— Та спить, — відмахується він. — Наївся й спить. Панство.
Біологи кажуть, що гуси — птахи розумні й дуже соціальні. Вони добре запам’ятовують людей, розрізняють голоси й за нормального догляду доживають до тридцяти років. Тобто гусак цілком може стати супутником на десятиліття — не менш вірним, ніж собака. Просто про це рідко замислюються, поки не побачать таку пару на власні очі.
Усе почалося з писку в інкубаторі
Чотири роки тому Віктор Іванович поставив у літній кухні інкубатор. Справа звична: щовесни виводив гусенят, частину лишав собі, частину роздавав рідні.
Того разу одне яйце запізнилося. Усі вже обсохли й пищали, а це лежало ціле, тільки зсередини хтось глухо стукав і не міг проклюнутися.
— Я його години дві длубав, — розповідає він. — Пінцетом, по шкаралупці. Мокрий увесь, лапи розлазяться, писк такий тоненький, що аж жаль бере. Обмив, у рушник загорнув, під лампу поклав. А він до руки тулиться й не відпускає.
Решта гусенят пішла своєю дорогою. А цей залишився. Ходив за чоботами по двору, спав біля порога, за пів року вимахав у здорованя — і жодного разу навіть не подумав, що він гусак, а не частина родини.
— Кажуть, вони першого, кого побачать, за свого приймають, — знизує плечима Віктор Іванович. — Ото він мене й побачив.
«Він мене вигулює, а я його»
Прогулянка починається з однієї фрази. Варто господарю вийти в двір і сказати: «Білий, ходімо!» — як з-за сітки лунає гелготіння, і гусак уже топче стежку до хвіртки.
— Якщо погода дозволяє, ми щодня ходимо, — каже пенсіонер. — Він мене вигулює, а я його. Кому там більше треба — то ще питання.
Маршрут Білий знає напам’ять. Магазин, пошта, поворот на дамбу, лавка біля колонки. Ніхто його не тримає й не веде — він сам тримається лівої ноги господаря, як натренований пес.
Односельці, зустрічаючи цю пару, тягнуться по телефони. Ось цього гусак якраз і не любить. Помічає об’єктив — і починає нервово переступати, витягувати шию, гелготати. Скаржиться. Дивиться на господаря так, ніби вимагає розігнати настирливих.
— Не знімайте ви його, — просить Віктор Іванович. — Він потім півдня надутий ходить.
Характер у нього не цукор
Тепла в цій дружбі багато, але ідилії — не завжди.
Білий любить обійматися. Підлазить під руку, кладе голову на плече й може так простояти хвилин десять. Але той самий Білий шипить на дітей біля клубу, чіпляється до чужих сумок і жодної калюжі не пропустить — обов’язково влізе, поплеще крилами й вийде звідти чорний по груди.
— Упертий страшенно, — сміється господар. — Прикрикну — образиться, відвернеться й стоїть спиною. Мовляв, я вас не знаю, дядьку, ви хто взагалі.
А ось собак Білий не витримує. Щойно на вулиці з’являється сусідський пес — і сім кілограмів білого пір’я миттю опиняються біля хазяйських ніг. Проситься на руки. І його беруть.
Сусідка через дорогу тримає пуделя, шиє йому на зиму комбінезончики й возить у райцентр по спеціальні миски й корм. Дивиться на все це через паркан і хитає головою:
— Івановичу, ви б йому ще будиночок поставили, як ото для котів роблять.
— А в нього є, — незворушно відповідає Віктор Іванович. — З утепленою стіною. Сам збивав.
Випадок на дамбі
Найкраще про кмітливість Білого розповідає одна історія.
Улітку поїхали на риболовлю. Гусак увесь день плавав уздовж берега, розганяв мальків і був цілком щасливий. А коли зібралися додому — відмовився виходити з води.
Віктор Іванович кликав. Умовляв. Показував хліб. Білий відпливав на пару метрів і робив вигляд, що зайнятий.
Тоді господар махнув рукою, сів у машину й завів двигун.
Гусак вилетів з води за кілька секунд. Мокрий, обурений, з розчепіреними крилами — і одразу до дверцят. Мовляв, ви що, серйозно збиралися?
— Він же все розуміє, — розводить руками пенсіонер. — Просто вдає, коли йому вигідно.
Тепер на пасажирському сидінні завжди лежить старий плед. Місце Білого.
Родина, басейн і свіжа риба
Удома в Білого просторий вольєр, сухе сіно й невеликий басейн, який господар вкопав спеціально для нього. Купальний сезон гусак відкриває чи не першим у селищі — щойно з калюж сходить крига, він уже плюскочеться, і ніякі березневі вітри його не зупиняють.
Годують просто: птаське зерно, зелень, трохи сіна. Але справжня слабкість — свіжа риба. Варто грюкнути дверцятами холодильника — і в дворі одразу лунає нетерпляче гелготіння.
Про здоров’я свого улюбленця Віктор Іванович дбає уважно: стежить, щоб підстилка була сухою, щоб узимку не було протягів.
У родині гусака люблять усі. Дружина Ніна Василівна спершу була проти — «птиця в хаті, ще й з характером», — а тепер сама виносить йому обрізки капусти. Правнук Тимофій, коли приїжджає на канікули, першим ділом біжить у двір, і Білий терпить від нього все: і обійми, і катання на руках, і спроби почепити йому на шию бантик.
— Він мене розуміє краще за деяких людей, — каже Віктор Іванович. — Ласкавий, обніматися любить. Я його, чесно кажучи, обіймаю частіше, ніж дружину. Ніна вже й не ображається, тільки рукою махає.
Найголовніший обов’язок у Білого один — прожити поруч якомога довше. Судячи з апетиту й характеру, він з ним упорається.
А ви зустрічали серед знайомих незвичайних улюбленців? Може, і у вашому дворі живе хтось, кого вже давно перестали називати просто птицею чи просто твариною?
