Мені вже шістдесят і я більше не хочу, щоб до мене додому приходили гості

Мені вже шістдесят, і з роками я все чіткіше відчуваю: більше не хочу, щоб хтось приходив до мене додому. Я довго живу наодинці, і з кожним роком усвідомлюю, що мій дім – це лише моя територія. Колись було інакше: у молодості я любила гостей, двері завжди були відчинені, кухня наповнювалась запахами страв, лунали сміх та розмови до пізньої ночі. Я накривала столи, носила тарілки, тішилася тим, що людям у мене добре. Так, це виснажувало, але втома була приємною – я почувалася потрібною.

Та тепер усе змінилося. Мій дім – мій особистий простір, і я більше не готова впускати в нього нікого, навіть рідних. Коли дзвонить телефон і хтось каже, що збирається зайти, мене огортає тривога. У грудях виникає важкість, у голові купа питань: «Навіщо? Надовго? Як поводитися?». Присутність інших руйнує мій порядок і внутрішній спокій. Навіть із дітьми відчуваю двояке – водночас радість і напруження. А коли вони йдуть – приходить полегшення.

Я зрозуміла: маю право оберігати своє житло і свій світ. Мій дім – це моє віддзеркалення, місце, де я можу залишатися собою. Це не примха й не хвороба – це свідомий вибір. У самотності я знаходжу гармонію. Люди кажуть: «Так ти ж залишишся сама». Але ж я вже сама – і мені з цим добре.

Можливо, це не старість, а справжня зрілість: після багатьох років життя для інших я нарешті хочу пожити для себе.

Цікаво почути вашу думку з цього приводу?