Команда мрії

Відро загуркотіло так, що з груші знялися горобці.

Кузя вже мчав до ґанку — притиснувши вуха, підібгавши хвіст, зачепивши по дорозі порожню миску. Заскочив під дошки й затих. Тільки ніс стирчав із темряви та ще чути було, як він швидко-швидко дихає.

Барон лежав на дерев’яній скрині біля стіни. Лапа його ще була простягнута рівно в той бік, де секунду тому стояло відро, але вигляд пес мав такий, ніби нічого й не сталося. Мовляв, лежу собі. Гріюся. А що там у вас падає — то ваші справи.

Із будки визирнув Бублик, довгий і тонкий, як недоплетений тин, подивився спершу на відро, потім на Барона й про всяк випадок зайшов назад.

Барон заплющив очі. День починався непогано.

* * *

Взагалі-то він мав повне право вважати це подвір’я своїм.

Німецька вівчарка з родоводом, чотири роки, груди колесом, вуха стрілками. Богдан привіз його ще цуценям — у коробці з-під чобіт, скиглявого й теплого. Відтоді вони жили вдвох, і Барон точно знав, як має бути влаштований світ. Зранку обхід. Потім скриня, бо з неї видно і ворота, і дорогу, і сусідський двір. Увечері — перерахувати всіх, хто є на подвір’ї, й лягти спати.

Раніше рахувати треба було одного. Себе.

Богдан переїхав у село п’ять років тому. У місті він працював у конторі, де вікна не відчинялися, а обід тривав рівно сорок хвилин. Одного разу порахував, скільки коштує однокімнатна квартира на околиці й скільки — садиба з двадцятьма сотками на Полтавщині. Порахував ще раз, бо не повірив. Продав квартиру, купив хату з великим двором, і йому ще лишилося на ремонт.

Ремонт з’їв більше, ніж він планував. Дах перекривали двічі, бо перший раз найняв, кого порадили, а другий — уже сам стояв над майстрами й дивився, як лягає метал. Вікна, утеплення, нова огорожа з профнастилу. Сусіди спершу поглядали скоса: приїхав, мовляв, городський, до першої зими. Він перезимував. Потім ще одну.

На третій рік поставив свиноферму. Взяв на роботу вісьмох односельців, платив вчасно і без конвертів. До нього почали ходити просити роботу, а не сміятися.

Ото була нормальна, зрозуміла Баронова біографія. А далі почалося.

* * *

Рік тому Богдан повернувся з поля не сам.

Він виїхав пікапом за кукурудзу — подивитися, чи не витоптали край, — а привіз у кабіні щось дрібне, брудне й тремтяче. Воно сиділо між кукурудзинням, дрижало всім тілом і навіть тікати не намагалося.

Барон обійшов новоприбулого двічі й склав повний список претензій.

Вуха більші за голову. Хвіст як мотузка від білизни. Морда хитра, а сам боягуз: гримне хвіртка — уже під ґанком. Богдан назвав його Кузею й дозволив спати в сінях, на старій куфайці.

Півроку тому стало ще краще.

Цього привезли з узбіччя біля траси, і Барон навіть не одразу зрозумів, що то собака. Ноги довжелезні, ребра, очі більші за все інше. Богдан возив його у ветеринарну клініку в район три тижні поспіль: крапельниці, ліки, потім спеціальний корм пакетами по кілограму, від якого в холодильнику не лишалося місця. Виходив. Назвав Бубликом.

І тепер на подвір’ї, яке чотири роки належало одному нормальному псові, паслося двоє.

Ні гавкнути як слід, ні вкусити. Один пищить, другий верещить. Хор, а не охорона.

* * *

Спершу Кузя Барона боявся так, що ходив попід стіною. Але одного разу Богдан побачив, як вівчур притиснув малого до дровітні, й уперше за чотири роки підвищив на Барона голос.

Той образився на три дні. А Кузя все зрозумів по-своєму й обнахабнів: почав шастати повз скриню туди-сюди, ще й хвостом крутити.

Ну то Барон і придумав. Чіпати не можна — про це сказано чітко. А про відро ніхто нічого не казав.

Лежить собі пес на скрині. Повз біжить Кузя. Лапа ніби сама зачіпає то лопату, притулену до стіни, то оте саме відро — і на подвір’ї грюкіт, а під ґанком уже сидить тремтяча грудка.

З Бубликом було складніше. Той від переляку не тікав, а вростав у землю. Барон якось рикнув на нього з-за рогу — і худий постояв так хвилини зо дві, витягнувши шию, не кліпаючи.

Тоді Богдан вийшов на ґанок, подивився на цю картину й довго мовчав.

— Бароне, — сказав нарешті. — Ти в мене розумний пес. Найрозумніший у селі. То чого ж ти такий?

Він присів біля Бублика, погладив його по вузькій голові, і той нарешті відмер.

— Ти в теплі виріс, — сказав Богдан уже тихіше, ніби сам до себе. — На всьому готовому. А цей півжиття на узбіччі просидів.

Барон слухав. Барон розумів усе, що йому говорили, — принаймні інтонацію та половину слів. І мав власну думку: труднощі мають гартувати. Якщо тебе життя пожувало, то будь злішим, а не ховайся під ґанком і не завмирай посеред двору.

А виходило що? Виходило, що тепер він охороняє не тільки хату й хазяїна, а ще й цих двох. Бо якщо з ними щось трапиться, Богдан ходитиме темніший за хмару. А хазяїн у нього один.

* * *

Того ранку Богдан узяв відро, вудку й пішов на річку.

Барону сказав лишатися. Той не сперечався: рибалку він не любив і взагалі не вважав рибалкою. Річка по коліно, риба з мізинець, комарі. От якби вона йшла косяком і була завбільшки з його лапу — тоді інша розмова.

Кузя з Бубликом крутилися в Богдана під ногами, наступали одне одному на хвости й ледь не збили його з ніг біля хвіртки. Барон подивився їм услід і ліг на скриню.

Толік із Жорою в цей час сиділи на лавці біля покинутого магазину.

Обох Богдан звільнив ще навесні — після того, як із комори зникли три мішки комбікорму, а потім водяний насос. Заяву він писати не став, просто розрахував їх того ж дня й попросив більше на ферму не приходити. Село маленьке, чутки розходяться швидше за пошту. Роботи їм відтоді ніхто не давав, і винен у цьому, звісно ж, був Богдан.

— Він щойно на річку пішов, — сказав Толік. — Із цими своїми, з малими. Сам бачив.

— І?

— І те. Він за них горою. Більше, ніж за людей. Забираємо котрогось — і хай платить. П’ять тисяч.

Жора трохи подумав.

— А вкусять?

— Ті? — Толік аж пирхнув. — Та вони тіні власної бояться.

Про всяк випадок Жора все-таки взяв із гаража грубі рукавиці. Толік теж узяв.

* * *

Вони підійшли з боку верболозу й стали в кущах, метрів за десять від берега.

Кузя почув перший. Притиснув вуха, підбіг до Богданових ніг і тоненько заскімлив.

— Ну чого ти, Кузю. Своє ж поле, — Богдан почухав його за вухом. — Іди бігай.

А Бублик уже стояв біля кущів, витягнувши шию, і не рухався. Так само, як тоді, посеред двору.

Із верболозу вискочив Толік, згріб його за загривок і підняв над землею.

— Чуєш, фермере! — гукнув він. — Хочеш свого назад — плати п’ять тисяч. Зараз.

Богдан повільно поклав вудку на траву.

— Хлопці, — сказав він рівно. — Ви зараз добряче встрягли. Поставте собаку і йдіть.

— Гроші давай!

— Із собою нема. Ходімо до хати, там і поговоримо.

— Ага, — вишкірився Жора. — Там у тебе вовкодав твій. Ми ж не дурні.

— Ну то й що ви пропонуєте?

Поки вони перемовлялися, у високій траві біля стежки щось нечутно рухалося. Кузя мав одну перевагу, якою не могли похвалитися ані Барон, ані Бублик: він був заввишки з подорожник. Він проповз метрів двадцять, а тоді підхопився й полетів до села так, що вуха лягли на спину.

* * *

У двір Кузя влетів із таким гавкотом, що Барон мало не звалився зі скрині.

Він цього гавкоту ніколи раніше не чув. І дивився не на нього, а кудись у бік хвіртки, і зривався, і знову гавкав.

Барон зрозумів усе за дві секунди.

Кузя рвонув до річки, вівчур — за ним. На стежці він обійшов малого одним стрибком і вийшов до берега на повній швидкості.

Толік навіть голови повернути не встиг. Сімдесят кілограмів чорно-рудої люті збили його з ніг разом із рукавицями. Бублик вилетів у нього з рук і шубовснув у воду — і холодна вода зробила те, чого не змогли ані крики, ані переляк: він відмер, замолотив по дну своїми довжелезними ногами й за мить уже видряпувався на берег.

Жора побачив, що товариш лежить, а над ним стоїть Барон, і кинувся тікати.

Далеко не втік. Кузя — той самий Кузя, що ховався під ґанком від відра, — увімкнув якусь п’яту передачу, наздогнав його і вчепився в кросівок так, що прокусив підошву разом зі шкарпеткою.

— Рятуйте! — заволав Жора на все село.

Барон повернув до нього голову й рикнув. Один раз, коротко.

— Мовчу, — погодився Жора.

Богдан підняв вудку, обтрусив із неї траву і подивився на обох так, що навіть Толік перехотів пояснювати, що це був жарт.

— Дільничний живе через два двори, — сказав він. — Хочете, сходимо разом. А хочете — щоб я вас біля своєї річки більше не бачив. Обирайте.

Вони обрали.

* * *

Додому поверталися дивною компанією.

Бублик, мокрий і щасливий, забіг у хату й одразу заліз під стіл. Кузя доплентався до ґанку й розлігся просто на сходинці, висолопивши язика. Богдан сидів поруч і чухав його за вухом, а Кузя навіть не думав тікати від чужої руки — вперше за рік.

Барон повернувся на свою скриню.

Лежав, дивився на цього малого, що півжиття тремтів від грюкоту відра, а сьогодні пробіг двадцять хвилин полем, щоб покликати на допомогу. І на мокрого довгоногого під столом, який усе-таки вибрався з води сам.

Увечері треба буде перерахувати всіх, хто є на подвір’ї.

Троє.

«Та нормальні хлопці, — подумав Барон і поклав голову на лапи. — Тямущі. З такими і в темний ліс можна».