Муки сумління
Ганнусі не стало навесні, і перший рік був такий, що Микола Степанович його майже не пам’ятає.
А потім почалося дивне. Він усе життя вважав, що дім тримається на ньому: він заробляв, він міняв кран, він копав, він возив на город мішки. І тільки коли Ганнусі не стало, зрозумів, що дім тримався на дрібницях, яких він просто не бачив.
На тому, що таблетки з ранку завжди лежали на блюдці біля чашки, і він ніколи не питав, куди вони поділися. На тому, що вона знала, у якій банці насіння моркви, а в якій — кропу. На тому, що коли він розганявся сказати синові щось зайве, вона брала його за лікоть. Одним рухом. І він замовкав.
Він був як людина, що все життя пишалася, ніби тримає дах. А потім підняли шифер — і виявилося, що дах тримають крокви.
П’ятий рік він жив сам. І сам себе, як умів, тримав.
* * *
Торік його «Опель» востаннє чхнув на під’їзді до дому й більше не завівся. Син Андрій, який уже років шість жив у столиці, одразу почав дзвонити щовихідних: тату, давай підберемо тобі щось із рук, недорого, я допоможу, ну не будеш же ти автобусом. Микола Степанович відмовився. Один раз доїхав громадським — і зрозумів, що йому подобається.
У машині ти сам. А в автобусі поруч живі люди, і кожен щось про себе розповідає, навіть коли мовчить. Оте, як жінка тримає сумку. Як чоловік дивиться на свої руки. Як бабуся перераховує гроші на квиток, притримуючи гаманець підборіддям.
До садового товариства «Калинівка» їхати хвилин сорок. Микола Степанович завжди сідав біля вікна, хоча краєвиди знав напам’ять: заправка, довгий сірий паркан, поле, ставок із двома рибалками, які, здається, ніколи звідти не йшли. Дивився він не у вікно.
* * *
Того ранку спершу над плечем жінки попереду з’явилися вуха. Великі, тонкі, аж рожеві зсередини, коли крізь них світило сонце. Потім морда: паща розкрита, язик набік, очі круглі й перелякані.
Микола Степанович відвернувся й поморщився.
Не любив він таких. Уся ця дрібнота, яку носять на руках, кутають у щось в’язане, називають «маленьким» і розмовляють із нею, як із дитиною. Собака має бути собакою: подвір’я, буда, гавкіт на чужого біля хвіртки. А це — ні риба ні м’ясо, ще й бантик збоку.
* * *
— Тишку, тихо. Все добре, ми вже майже приїхали.
Жінка попереду говорила до свого собаки півголосом, не соромлячись сусідів. Пес крутив головою, дихав часто, як після бігу, хоча просто сидів у неї на колінах, і весь час поривався зіскочити.
Потім він витягнув шию й лизнув її в щоку.
Микола Степанович ледь помітно скривився. Оце йому було зовсім незрозуміло. Слинявий язик по обличчю, мокрий слід на шкірі. Жінка тихенько засміялася, дістала з кишені серветку, витерлася — але враження це вже не виправило.
— Теж до «Калинівки»? — обізвався сусід ліворуч, літній чоловік у кепці.
— Угу, — сказав Микола Степанович і відвернувся.
Сусід усе зрозумів і замовк.
Обличчя жінки він так і не побачив за всю дорогу. Тільки спину: худеньку, невисоку, у спортивній куртці кольору мокрого піску. Темне волосся зібране в низький хвіст, у вухах сережки із зеленим камінцем. І запах — щось цитрусове, з ваніллю, зовсім не старече.
* * *
Людмилі Іванівні було п’ятдесят три.
Доньку Марину вона підняла сама. Зробила це так буденно й тихо, що збоку ніхто й не здогадувався, скільки це коштувало: робота, садок, вечірні уроки, зламана пральна машина, температура о третій ночі. Мама пропонувала допомогу, але Людмила щоразу казала, що впорається. І впоралася.
У сорок з’явився чоловік. Уважний, не скупий, возив у Карпати, дарував квіти без приводу. Марина, вже доросла, сказала: мамо, живи. А Людмилі щось муляло, і вона довго не могла зрозуміти що.
Зрозуміла аж потім, коли все скінчилося: у ньому не було правди. Кожен жест ніби правильний, а всередині — порожньо. Коли вона сказала про це вголос, він вилив на неї стільки бруду, що вона потім два дні ходила з відчуттям, ніби її облили чимось липким. Скільки він на неї витратив. Скільки часу згаяв.
Було й минуло.
* * *
А в п’ятдесят вона несподівано стала дачницею.
Мамина старша сестра, тітка Катря, злягла восени. Якось покликала Людмилу до себе, довго тримала її за руку, а потім сказала, що ділянку залишить їй. Не доньці своїй, не племінникам, а Людмилі. Бо Людмила єдина, хто щоліта приїздив просто так, без справи, і вмів мовчки полити грядки.
Оформлення спадщини забрало кілька місяців, нотаріус, довідки, черги, підписи. Людмила Іванівна їздила, збирала папери й сама собі дивувалася: ніколи не думала, що в неї буде своя нерухомість за містом.
Ділянка виявилася доглянута, шість соток, малина попід парканом, стара груша, яка родила через рік, але зате відрами. Будиночок невеликий, з верандою і скрипучими сходами. Третій рік поспіль вона їздила туди щовихідних, а відпустку взагалі проводила там від першого до останнього дня.
* * *
Тишко з’явився торік у травні.
Вона тоді заночувала на дачі, вийшла вранці на ґанок із чашкою кави — і почула звук. Не гавкіт, не виття. Щось середнє між стогоном і плачем, тонке й безперервне.
Пішла на звук уздовж паркану й побачила: у комірці сітки-рабиці, там, де вона розтягнулася й провисла, застрягло цуценя. Зовсім мале, руде з білим, з непристойно великими вухами. Лапа увійшла в комірку й перекрутилася. Воно вже не смикалося, тільки дивилося на неї знизу вгору.
Людмила Іванівна злякалася, що з переляку воно вкусить, і побігла в дім по садові рукавиці. Цуценя за спиною заскавуліло голосніше — вирішило, що його кидають.
— Тихо, тихо, маленький, я зараз, — гукнула вона на бігу. — Я тільки рукавиці візьму.
Так він і став Тишком.
Визволений, він нікуди не побіг. Пошкандибав за нею в дім, вихлебтав миску молока з розмоченим хлібом і ліг біля порога, підібгавши під себе передню лапу.
Лапа була погана. Людмила Іванівна подивилася на неї хвилину, зітхнула й пішла збиратися в місто.
У ветеринарній клініці лікар довго вивчав знімки, а потім сказав те, чого вона боялася: кровообіг не відновиться, лапу не врятувати. Буде операція, потім знеболювальні, потім місяць догляду.
— Ви розумієте, що це надовго? — спитав він, дивлячись поверх окулярів. — Не на тиждень. Спеціальний корм, огляди, витрати.
— Розумію, — сказала Людмила Іванівна.
Вона й справді розуміла. Вона взагалі рано навчилася розуміти, що якщо не ти, то ніхто.
* * *
Микола Степанович не здивувався, коли жінка з собакою вийшла на тій самій зупинці. «Калинівка» — найбільше товариство в районі, тут виходила половина автобуса.
Він закинув рюкзак на плече, взяв у руку торбу з продуктами і пішов своєю вулицею.
Краєм ока бачив: вона тягне ту саму велику сумку, яку в автобусі запихала під сидіння. Тягне однією рукою, перехняблена набік, а другою притискає до себе пса. І не спускає.
«Та постав ти його на землю, жінко, — подумав він майже роздратовано. — Пуп надірвеш».
Люди поволі розходилися по своїх поворотах. Вона звернула в неширокий провулок, метрів за сто від його вулиці.
І він зупинився.
Сам не зрозумів чому. Може, тому, що так і не побачив її обличчя. А може, тому, що хотів переконатися: довго вона ще носитиме на руках оте своє непорозуміння з вухами.
* * *
Пройшовши трохи вглиб провулка, жінка поставила сумку, нахилилася й спустила пса на землю.
Той весело подріботів уперед.
На трьох лапах.
Передньої лівої в нього не було.
— Тишку, куди ти помчав, я ж за тобою не встигаю, — засміялася вона й підхопила сумку.
Микола Степанович стояв посеред дороги з рюкзаком на одному плечі. Востаннє він так червонів класі у восьмому, коли вчителька зачитала перед усіма, що він написав про свою маму.
Він постояв ще з хвилину, дивлячись їм услід. Помітив, у яку хвіртку вона зайшла — зелену, з поштовою скринькою, прибитою криво. І пішов до себе.
* * *
Весь день він щось робив. Перебирав інструмент у сараї, підв’язував малину, вимітав із веранди зимове сміття, приміряв, куди поставити бочку під воду. Руки працювали самі.
А в голові стояла та сама картинка: жінка з важкою сумкою і руде щось, що дріботить перед нею на трьох ногах.
Раз у раз він ловив себе на тому, що дивиться на власний паркан. У нього вздовж межі йшла така сама сітка-рабиця, стара, місцями провисла, поставлена ще за Ганнусі. Він давно збирався поміняти той шматок, та все руки не доходили.
Увечері він помився, поїв, увімкнув старенький телевізор і ліг на диван. Ішла передача, яку він любив.
Через десять хвилин він зрозумів, що не чув жодного слова.
«Ні, так не піде, — сказав він уголос, до порожньої кімнати. — Завтра піду й гляну. Інакше вона мене не відпустить».
Йому було соромно зізнатися самому собі, що річ не тільки в собаці. Що жінка, яка тягне важку сумку однією рукою, аби не змушувати каліку йти зайві двісті метрів, зачепила його так, як його давно ніхто не чіпав.
Була б жива Ганнуся — сказала б, що муки сумління це добре. Що це ознака нормальної людини. І що коли можеш повинитися, то краще піди й повинися.
Навіть якщо ти просто погано про когось подумав.
* * *
Уранці він поголився. Двічі перевірив, чи не вимазав сорочку об щось у сараї. Постояв біля дзеркала довше, ніж збирався.
Зелена хвіртка знайшлася одразу. Він постукав по штахетині, і з двору вилетів дзвінкий, тонкий, абсолютно безстрашний гавкіт.
— Тишку, свої! — гукнули з-за будинку. — Хвилиночку!
Вона вийшла з-за рогу з садовими рукавицями в руці, у тій самій куртці, і Микола Степанович нарешті побачив її обличчя.
Звичайне. Втомлене. Сірі очі з дрібними промінцями в кутиках. Такі очі бувають у людей, які багато сміялися і багато мовчали.
— Доброго ранку, — сказав він і зрозумів, що не придумав, що казати далі. — Я вчора з вами в автобусі їхав. Сидів позаду.
— Я вас пам’ятаю, — спокійно відповіла вона. — Ви на мого Тишка дивилися так, ніби він вам винен грошей.
Микола Степанович розгубився. А потім чомусь випалив те, з чим ішов:
— Винен був я. Подумав про вас погано. Що ви його на руках носите від дурості. А потім побачив…
— Що він на трьох, — закінчила вона за нього.
— Так.
Вона мовчала. Пес тим часом обнюхав його черевики, підняв морду й дивився знизу вгору тими самими круглими очима, які вчора здавалися йому дурними.
— Знаєте, — сказала нарешті Людмила Іванівна, — на нас щодня хтось так дивиться. І ніхто ще не приходив після цього до хвіртки.
* * *
Він розпитав, де саме була та сітка. Вона показала: он там, за малиною, комірка й досі розтягнута.
— Я вам поміняю цей шматок, — сказав Микола Степанович. — У мене якраз залишок лежить, і стовпчики є. Бо в наступного цуценяти може не бути такої господині.
Людмила Іванівна подивилася на нього так, ніби вирішувала складне рівняння.
— Тобто ви прийшли вибачитися і одразу з ремонтом?
— Одне іншому не заважає.
Вона засміялася — вперше при ньому не до собаки, а до людини — і сказала, що тоді хоча б чаю. Чай пили на веранді, з грушевим варенням позаминулого року, бо торік груша відпочивала. Тишко спершу тримався осторонь, а хвилин через двадцять поклав морду Миколі Степановичу на коліно й заплющив очі.
Микола Степанович обережно, ніби боявся зламати, погладив його по голові між тими самими вухами.
* * *
Сітку він поміняв за два вихідні. Потім переклав дошки на веранді, бо вони скрипіли так, що чутно було через город. Потім узявся за покрівлю літньої кухні, бо там протікало над самими дверима.
До кінця травня сусіди вже помітили, що до Людмили Іванівни щовихідних приїздить чоловік. До середини літа помітили, що приїздять вони разом, з одного автобуса. А десь у серпні Марина, приїхавши до мами на два дні, подзвонила ввечері подрузі й сказала пошепки: «Слухай. Здається, у моєї мами роман».
Микола Степанович тепер знав, у якому ряду супермаркету стоїть корм для дрібних порід, і сперечався з Людмилою про те, який брати. Він возив Тишка на щорічний огляд до ветеринара і сам ніс його на руках від автобуса, коли той натирав куксу.
Про той перший ранок вони згадували рідко. Але одного разу, вже восени, Людмила Іванівна раптом сказала:
— А знаєш, якби ти тоді не поморщився в автобусі, ти б і не соромився. А якби не соромився, то й не прийшов би.
Микола Степанович подумав і кивнув.
Соромно тоді було страшенно. І добре, що соромно. Бо сумління — це, виявляється, не покарання. Це просто дорога, якою можна пройти назад і виправити те, що встиг про людину подумати.
