Кіт тиждень плакав на балконі

О пів на третю ночі Тамара Олександрівна знову прокинулася від протяжного котячого крику.

— Няв… Ня-а-ав…

Звук долинав із сусіднього балкона, затихав на кілька хвилин, а потім повторювався. Не голосно, як у перші дні, а хрипко й уривчасто, наче тварина вже не мала сил кликати.

Тамара Олександрівна сіла на ліжку, накинула халат і підійшла до відчиненого вікна.

Липнева ніч була задушливою. Навіть після опівночі стіни багатоповерхівки віддавали накопичене за день тепло. Вдень термометр на кухонному вікні показував тридцять п’ять градусів, а на заскленому балконі сусідів, куди від обіду било сонце, напевно, було ще спекотніше.

— Тихоне… кицю-кицю… — тихо покликала жінка.

За перегородкою щось заворушилося. Між вазонами показалася кругла сіра голова. Кіт подивився на неї жовтими очима, спробував підвестися, але похитнувся і знову ліг на гарячу плитку.

Тамара Олександрівна відчула, як усе всередині похололо.

Тихона вона знала ще кошеням. Подружжя із сусідньої квартири — Андрій та Лариса — привезло його восени з розплідника. Лариса тоді пів будинку скликала подивитися на «справжнього британця з документами».

— Ви лише гляньте на ці щічки! — хвалилася вона в ліфті. — За такого котика ми тридцять тисяч віддали. Зате порода, родовід.

Сам Тихон до родоводу ставився байдуже. Щойно двері квартири відчинялися, він вислизав у коридор, сідав біля Тамари Олександрівни й чекав, доки та почухає його за вухом.

А тиждень тому сусіди поїхали відпочивати до Туреччини.

Тамара Олександрівна випадково зустріла їх біля під’їзду. Андрій складав валізи в багажник нового позашляховика, а Лариса нервово перевіряла щось у телефоні.

— Надовго їдете? — запитала жінка.

— На десять днів, — відповіла Лариса. — Нарешті вирвалися. Бо з цією роботою ніякого життя.

— А Тихона куди?

— Вдома залишиться. Ми все продумали: автоматична годівниця, великий лоток, дві миски води. Він у нас самостійний.

Тоді Тамара Олександрівна ще здивувалася, але промовчала. Хіба можна залишити живу істоту саму на десять днів? Та дорослі люди, напевно, знають, що роблять. Лариса працювала заступницею директора приватного ліцею, Андрій керував відділенням банку. Завжди охайні, ввічливі, з дорогими телефонами й правильними розмовами про відповідальність.

У перші два дні Тихон поводився спокійно. Просто сидів на балконі й дивився у двір. Потім почав нявкати. Спочатку зрідка, а з четверга — майже безперервно.

Тамара Олександрівна телефонувала сусідам, але Лариса не відповідала. Андрій прочитав повідомлення у вайбері лише ввечері.

«Не хвилюйтеся, у нього все є. Він просто сумує», — написав він.

Наступного дня жінка побачила, що миска біля балконних дверей перекинута. Вона спробувала перекинути Тихонові шматочки вареної курятини, але між балконами була широка бетонна перегородка. Їжа падала вниз або застрягала на металевому відливі.

Залишити воду так узагалі було неможливо.

Уранці Тамара Олександрівна зателефонувала голові ОСББ.

— Петре Миколайовичу, треба щось робити. У п’ятдесят восьмій квартирі кіт сам залишився. Уже шостий день кричить.

— А господарі де?

— На морі. Кажуть, залишили корм і воду.

— То, може, справді все залишили? Коти інколи галасливі.

— Я бачила перекинуту миску. А сьогодні він ледве ходить.

Голова ОСББ важко зітхнув.

— Тамаро Олександрівно, я ж не можу просто відчинити чужу квартиру. Це приватна власність.

— А я й не кажу вам ламати двері. Зателефонуйте господарям. У вас повинні бути їхні номери.

— Добре, зв’яжуся.

До обіду нічого не змінилося. Тихон лежав у кутку, заховавшись у вузьку смугу тіні. Від їжі, яку жінка знову намагалася йому докинути, він навіть не підвів голови.

Тамара Олександрівна ще раз набрала Андрія. Цього разу він відповів.

— Я вас слухаю.

У слухавці шуміло море й грала музика.

— Вашому котові погано. Він лежить і майже не рухається. Треба, щоб хтось зайшов до квартири.

— Тамаро Олександрівно, не перебільшуйте. Тихон любить спати на балконі.

— Він не спить! Він кілька днів кричав, а тепер уже не може!

— У нього відро води стоїть.

— Яке відро? Я бачу тільки перекинуту миску.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Може, лапою зачепив. Але є ще поїлка на кухні.

— А як він потрапить на кухню, якщо балконні двері зачинені?

— Вони не зачинені. Ми залишили щілину.

Тамара Олександрівна подивилася на сусідній балкон. Пластикові двері були щільно притиснуті до рами.

— Немає там ніякої щілини.

— Мабуть, протягом зачинило. Слухайте, ми за три дні повернемося. Не треба здіймати паніку.

— За три дні він може загuнути!

— Ну що ви від нас хочете? Щоб ми зараз купували квитки й летіли додому через кота?

Зв’язок обірвався.

Кілька секунд Тамара Олександрівна стояла з телефоном біля вуха. Вона навіть не відразу зрозуміла, що Андрій поклав слухавку.

Після цієї розмови сумніви зникли.

Жінка відкрила районну групу у фейсбуці, де зазвичай читала оголошення про відключення води та загублені документи, сфотографувала балкон і написала:

«Люди, порадьте, куди звертатися. У нашому будинку господарі поїхали на відпочинок і залишили кота самого. Балконні двері зачинилися, тварина майже тиждень на спеці без води. Кіт уже не встає. ОСББ не має права заходити до квартири, а власники повертатися відмовляються. Боюся, що до завтра він не доживе».

За пів години під дописом було понад двісті коментарів.

Хтось радив телефонувати на 102, хтось — до міської служби порятунку. Дівчина з місцевої волонтерської організації попросила адресу й відео. Ще один чоловік написав, що має альпіністське спорядження і готовий допомогти.

А приблизно о дев’ятій вечора у двері Тамари Олександрівни подзвонили.

На порозі стояла Ольга — молода жінка з квартири поверхом вище. Вони віталися в ліфті, але майже не спілкувалися.

— Це ви написали про кота? — запитала вона. — Я впізнала наш двір на фотографії.

— Я. Уже не знала, що робити.

— Покажіть, де він.

Ольга вийшла на балкон, кілька секунд дивилася через перегородку, а тоді різко зблідла.

— Він дихає з відкритим ротом. Це може бути тепловий удар. Треба діяти зараз.

— Я й голові ОСББ телефонувала, і господарям…

— Ви правильно зробили. Тепер телефонуємо в пoлiцію, щоб усе офіційно зафіксували. Я ще наберу знайому волонтерку й ветеринарну клініку.

— А рятувальники приїдуть через кота?

— Не знаю, — чесно відповіла Ольга. — Але ми спробуємо все.

Пoліцейcький екіпаж прибув приблизно за сорок хвилин. Пpaвоохоронці вислухали Тамару Олександрівну, переглянули її листування з Андрієм і зателефонували власникам квартири.

Розмова тривала недовго.

— Господар підтвердив, що кіт сам у квартирі, — сказав один із пoліцейських. — Ключів нікому не залишили. Дозволу ламати замок не дає.

— То ми маємо просто стояти й чекати? — обурилася Ольга.

— Ні. Загроза життю тварини очевидна. Викликаємо міську аварійно-рятувальну службу й усе документуємо.

Біля під’їзду почали збиратися люди. Одні виходили через повідомлення в будинковому чаті, інші визирали з вікон. Хтось приніс переноску, хтось — пляшки з водою та мокрий рушник.

Рятувальники вирішили не ламати вхідні двері. Голова ОСББ відкрив вихід на технічний поверх, і один із чоловіків у страхувальній системі спустився до балкона з даху.

У дворі стало незвично тихо. Люди дивилися вгору, затамувавши подих.

За кілька хвилин у рації почувся голос:

— Кота знайшов. Живий. Дуже слабкий.

Тамара Олександрівна притиснула долоні до грудей.

Тихона винесли загорнутим у вологий рушник. Колись важкий, кремезний кіт тепер здавався маленьким. Він не пручався й лише кліпав очима.

Ольга одразу повезла його до цілодобової клініки.

У квартирі рятувальники побачили автоматичну годівницю, яка перестала подавати корм — у механізмі застрягла гранула. Велика миска на балконі лежала догори дном. Балконні двері справді зачинилися від протягу, відрізавши кота від кухні, де стояла друга поїлка.

Наступного ранку Ольга зателефонувала Тамарі Олександрівні.

— Живий наш Тихон.

— Слава Богу… Як він?

— Сильне зневоднення, перегрів і проблеми з нирками. Лікар сказав, що ще одна доба — і могли б не врятувати.

— Можна до нього приїхати?

— Сьогодні краще не треба. Нехай відпочиває. Я вам фотографію надішлю.

На знімку Тихон лежав під крапельницею, накритий блакитною пелюшкою. Біля нього стояла мисочка з водою. Кіт виглядав виснаженим, але вже тримав голову.

Господарі повернулися через три дні — засмаглі, у легкому літньому одязі, з великими валізами та пакетами з дьюті-фрі.

Біля під’їзду їх чекали Тамара Олександрівна, Ольга, голова ОСББ і ще кілька мешканців.

— А де наш кіт? — запитала Лариса, помітивши сусідів.

— У клініці, — відповіла Ольга. — Його три доби рятували.

— Навіщо ви взагалі полізли до нашої квартири? — роздратовано кинув Андрій. — Хто вам дозволив?

— Пoліція все зафіксувала, — спокійно сказала Ольга. — Є відео, акт рятувальників і висновок ветеринара. Кіт був у критичному стані.

— Ми залишили йому їжу та воду! — втрутилася Лариса. — Ми ж не винні, що він перекинув миску.

Тамара Олександрівна подивилася на неї з таким подивом, що жінка замовкла.

— Ви залишили живу істоту саму на десять днів, — промовила вона. — Навіть не дали нікому ключів. А коли я сказала, що Тихон помuрає, ваш чоловік відповів, що не збирається повертатися через кота.

— Не треба перекручувати мої слова, — насупився Андрій.

— У мене збережене листування, — сказала Тамара Олександрівна. — І розмова була на гучному зв’язку. Ольга її чула.

Сусіди загомоніли.

— Машину за півтора мільйона купили, а на перетримку кота гpoшей не знайшли!

— Можна було попросити будь-кого з нас!

— Та хоча б раз на день людину найняли!

Андрій почервонів.

— Досить влаштовувати виставу. Ми забираємо кота, і на цьому все.

— Ні, — коротко відповіла Ольга.

— Що означає «ні»? Це наша тварина.

— Тихон поки що перебуває під наглядом ветеринарів. Є заява у відповідних органах. Хочете забрати його — спочатку поговоріть зі слідчим і сплатіть рахунок із клініки.

— Ви не маєте права нам погрожувати! — вигукнула Лариса.

— Я вам не погрожую. Просто пояснюю, що буде далі.

Наступного дня подружжя все ж приїхало до клініки. Тихон, побачивши їх, не підвівся. Лише притиснув вуха й відсунувся до стінки переноски.

Лариса кілька секунд мовчки дивилася на кота.

— Він завжди був вередливий, — нарешті сказала вона. — Може, йому справді краще буде в когось іншого.

— Ларисо! — обурився Андрій.

— А що? Ти ж сам казав, що з ним одні проблеми. Шерсть, лоток, меблі дряпає. Тепер ще й сусіди проходу не дадуть.

Ольга стояла поруч і не вірила власним вухам.

— Ви зараз серйозно?

— Якщо ви так за нього переживаєте, то забирайте, — холодно відповіла Лариса. — Тільки потім не кажіть, що ми вам його не віддавали.

Вона підписала заяву про добровільну передачу тварини. Андрій сплатив рахунок клініки, буркнувши, що «за такі гpoші можна було нового кота купити», і вийшов, навіть не попрощавшись із Тихоном.

За два тижні сірий британець уже освоював квартиру Ольги.

Перші дні він ходив за нею по п’ятах і голосно нявкав, щойно вона зникала за дверима ванної. На балкон не виходив зовсім. Зупинявся біля порога, принюхувався й одразу повертався до кімнати.

Ольга поставила йому лежанку біля вікна, купила фонтанчик для води та домовилася з Тамарою Олександрівною, що та матиме запасний ключ.

— Якщо кудись поїду, ви будете в нас головною котячою бабусею, — усміхнулася вона.

— Та я із задоволенням. Тільки ти мені все запиши: коли годувати, скільки давати.

— Уже записала. І корм принесла із запасом.

Тихон поступово одужував. Знову набрав вагу, шерсть стала густою та блискучою, а до Тамари Олександрівни він ставився з особливою прихильністю. Щойно вона приходила, кіт біг до дверей, сідав біля її ніг і вимагав, щоб його гладили.

Якось жінка почухала його за круглою сірою щокою та сказала:

— Оце дивина, Тихоне. Після всього, що з тобою зробили, ти людям усе одно довіряєш.

Кіт примружив очі й голосно замуркотів.

Історію ще довго обговорювали в будинку. Андрій із Ларисою спочатку перестали вітатися із сусідами, а восени виставили квартиру на продаж. Казали, що знайшли житло в новобудові на іншому березі й хочуть «змінити оточення».

Зате в будинковому чаті з’явилося нове правило. Перед відпусткою власники тварин писали, хто заходитиме до їхніх улюбленців і в кого лежатиме запасний ключ.

А Тамара Олександрівна тепер часто повторювала:

— Байдужість завжди знаходить виправдання: «не моя справа», «якось обійдеться», «ще є час». Добре, що того разу ми її не послухали.

Тихон у такі хвилини сидів поруч і муркотів. Наче теж пам’ятав той розпечений балкон — і людей, які не пройшли повз.