Соня чекала цієї зустрічі

Майстриня крутнула крісло до дзеркала й завмерла з гребінцем у руці, чекаючи захоплення.

Соня дивилася на своє відображення й мовчала. Волосся, яке ще годину тому спокійно лежало нижче плечей, тепер стирчало в усі боки короткими пасмами. Особливо на маківці.

— Це найактуальніше цього сезону, — бадьоро сказала майстриня. — Легка недбалість. Ви років на десять помолодшали.

— На десять — це точно, — погодилася Соня. — Тепер я схожа на восьмикласника після табору.

Вона розрахувалася, залишила чайові, бо соромно було не залишити, і вийшла на вулицю. Асфальт дихав жаром просто в обличчя. До будинку п’ятнадцять хвилин пішки, і всі п’ятнадцять вона думала про те, де в місті можна терміново купити капелюх. Або перуку. Або квиток кудись, де її ніхто не знає.

А найгірше було те, що чоловік, заради якого вона все це затіяла, міг зателефонувати будь-якої хвилини.

* * *

Зранку ніщо такого не віщувало.

Зранку Софія Андріївна поверталася з ринку з двома важкими сумками. У правій — кавун, у лівій усе решта, і абрикоси в тонкому пакеті вже пустили сік, який повільно проступав темною плямою на світлій сукні.

Липень видався такий, що навіть голуби ховалися під лавками. Соня йшла й перекладала сумки з руки в руку кожні сто метрів.

У свої сорок вісім вона давно звикла тягати все сама. Зазвичай не бідкалася. Але саме того дня її обігнала пара — молода жінка в солом’яному капелюсі й чоловік із торбами в обох руках. Жінка йшла порожня, тримала його під лікоть і час від часу поправляла крислаті поля.

— То давай щось легке, я в таку спеку до плити не стану.

— Легке то й легке. А в неділю на воду поїдемо, я вже й місце знайшов.

Вони пройшли, а Соня чомусь зупинилася посеред тротуару з тими сумками, наче забула, куди йшла.

«Може, і собі капелюха купити?» — подумала вона й навіть роззирнулася в пошуках вітрини.

І тут у сумці задзвонив телефон.

Соня опустила кавун просто на бордюр, довго копирсалася серед помідорів і нарешті витягла трубку. На екрані світилося: «Люся, інститут».

З Люсею Кравчук вони бачилися раз на кілька років і телефонували ще рідше.

— Сонько, сядь, — замість привітання сказала Люся. — Хоча ти ж, мабуть, стоїш. Ну то тримайся за щось.

— Люсю, я з ринку, у мене кавун.

— Кавун почекає. Вадим повернувся.

Соня не одразу зрозуміла, який Вадим. А коли зрозуміла, чомусь заболіло під ребрами, ніби їй було не сорок вісім, а двадцять.

— Луценко? — перепитала вона.

— Він самий. Розлучився з Олею, живе тепер у нас у місті. Учора зустріла його біля пошти. Питав про тебе, уяви. Я дала твій номер, тільки не сварися.

— Люсю…

— Що «Люсю»? Ти чого, забула, як за ним півкурсу бігало? Чорний як смола, очі блакитні, — Люся зареготала в трубку. — Слухай сюди: він сказав, що сьогодні-завтра подзвонить. Не проґав. Лови свою удачу за хвіст, поки вона поруч ходить.

Соня стояла посеред вулиці й тримала телефон біля вуха ще секунд десять після того, як пішли гудки.

Потім підняла кавун і пішла додому. Дуже швидко пішла, як для такої спеки.

* * *

Удома вона розклала покупки, поставила абрикоси під воду й підійшла до дзеркала в коридорі.

Дзеркало нічого доброго не показало. Обличчя втомлене, під очима тіні, волосся зібране в той самий хвіст, що й п’ять років тому.

Стільки років років минуло. На другому курсі вона переписувала за Вадимом конспекти, а він обрав старосту, красуню Олю Гончаренко. Соня тоді цілий рік не могла на них дивитися.

Тепер він розлучений, у її місті й ось-ось подзвонить. А вона стоїть у порожній квартирі з хвостиком на потилиці, і попереду цілий тиждень відпустки, який раптом перестав здаватися порожнім.

Саме тоді в двері постукали. Не подзвонили — постукали, тихо, кісточками пальців.

Соня кинулася відчиняти так, що ледь не перечепилася через килимок.

На порозі стояв сусід із шостого поверху. Петро Романович, років шістдесят із чимось, русявий, вуха трохи відстовбурчені, сорочка охайно заправлена. Соня знала про нього все — вона працювала в кадрах на тому самому підприємстві, куди він улаштувався навесні. Знала навіть, що він розлучений і що в нього є «Шкода», яку він щосуботи ремонтує у дворі.

Петро тримав у руці два квитки, як школяр щоденник.

— Софіє Андріївно, добрий день. Я знаю, що ви у відпустці… Тут таке діло: мені квитки в театр дісталися, а йти нема з ким. Може, складете компанію? Кажуть, вистава непогана.

Соня раптом розсердилася. Сама не зрозуміла чому. Може, через спеку, може, через те, що бігла до дверей із серцем у горлі, а тут — квитки в театр і відстовбурчені вуха.

— Дякую, Петре Романовичу, — сказала вона рівним голосом. — Але театру мені й на роботі вистачає.

Він кивнув, пробурмотів щось про вибачте за турботу й пішов угору сходами. Тихо так пішов, наче намагався не рипіти.

А Соня зачинила двері й розлютилася вже на себе.

* * *

До вечора треба було стати іншою людиною. Соня перерахувала гpoші в конверті, відклала те, що збирала на новий холодильник, і вирішила: спершу салон, потім капелюх.

У двері подзвонили знову.

«Якщо це Ковальчук, я не ручаюся за себе», — подумала вона.

Але за дверима стояли діти. Даринка з першого поверху й хлопчик років восьми, якого Соня бачила у дворі.

— Тьотю Соню, візьміть котика! — випалила Даринка й простягнула вперед долоні.

На долонях лежало щось чорне й брудне. Соня спершу навіть не зрозуміла, що воно живе.

— Де ви його взяли?

— Біля контейнерів. Він там щось гриз, а мама каже, що біля контейнерів усяке валяється. Ми вже в чотири квартири ходили, ніхто не бере. Мама сказала винести назад.

Соня подивилася уважніше. Кошеня було жалюгідне: шерсть стирчала клаптями, на боці засохла грязюка, хвіст майже голий. І величезні блакитні очі, які дивилися просто на неї.

— Даринко, сонечко, — сказала Соня якомога ласкавіше. — Знаєш що? Сходіть на шостий поверх, до Петра Романовича. Він, здається, дуже любить театр. І тварин, напевно, теж любить. Він вам точно допоможе.

І зачинила двері.

* * *

Після салону вона брела додому й уперше за багато років ледве стримувала сльози. Через зачіску. Через дурну зачіску, яка коштувала їй тисячу гpuвень і залишків самоповаги.

Телефон мовчав.

Соня дійшла до свого двору, роззирнулася — нікого, тільки килимок сохне на балконі. Сіла на лавку під шовковицею й дозволила собі нарешті розклеїтися.

І тут знизу, з-під лавки, почулося тихе «няв».

Вона зазирнула. Кошеня сиділо в затінку, притиснувшись до бетонної ніжки.

— А, це знову ти, — сказала Соня. — Що, теж не пощастило сьогодні? Ніхто не взяв?

Кошеня вилізло, зачепилося кігтями за босоніжку й полізло вгору по нозі. Соня ойкнула й зняла його. Воно важило як пачка солі.

І от тоді її накрило. Вони ж однакові. Обоє скуйовджені, обоє самі, обоє нікому сьогодні не знадобилися.

Соня посадила кошеня поруч на лавку й провела пальцем по спині. Під шерстю відчувалися ребра.

— Ну добре, — сказала вона вголос. — Добре.

У голові вже складався план: спершу до фахівця, який знається на тваринах, потім у зоомагазин, потім купати. Залишалося згадати, чи працює той кабінет на Соборній у вихідні.

І тут поруч пролунав голос. Оксамитовий, теплий, до болю знайомий:

— Соня? Соня, ти? Зачіску змінила — я тебе ледве впізнав! Скільки років!

Вона підвела очі й завмерла.

Перед нею стояв Вадим Луценко. Той самий, чорнявий, синьоокий, тільки трохи розповнілий і в сорочці, яку давно не прасували.

Люся не помилилася. Ось вона, зустріч, сьогодні-завтра, як і обіцяла.

Серце застукало так, що аж у вухах відлунювало.

Вадим уже сидів поруч, закинувши ногу на ногу, і розповідав. Про те, що з Олею не склалося, бо вона виявилася не тією людиною, за яку себе видавала. Про те, що з роботи довелося піти через одного дуже неприємного начальника. Про те, що житло тепер орендує, бо квартиру довелося залишити колишній.

— Але я з цим розберуся, — сказав він і подивився на неї так м’яко, що всередині щось відгукнулося. — Слухай, а ти зараз як? Не позичиш тuсяч п’ять до зарплати? Я віддам, ти мене знаєш.

Він накрив її руку своєю.

Соня подивилася на цю руку й обережно висмикнула свою.

— Няв, — нагадало про себе кошеня.

Вадим смикнувся вбік.

— Фу. А це що за гидота?

— Це моє, — сказала Соня. І сама здивувалася, як спокійно це прозвучало.

— Твоє? Соню, ти серйозно? Оцю блоховозку зі смітника — додому? Ти ж завжди була нормальною жінкою.

І в ту секунду все стало на свої місця. Перед нею сидів не хлопець із другого курсу, за яким вона колись переписувала конспекти. Сидів утомлений чоловік із претензіями до цілого світу, який ходив містом і шукав, у кого б розжитися п’ятьма тисячами. І телефон він не брав до рук, мабуть, лише тому, що не було чого сказати такого, що коштувало б менше, ніж п’ять тисяч.

Соня встала, взяла кошеня на руки й пішла до під’їзду.

— Так що, позичиш? — крикнув Вадим услід.

Вона навіть не обернулася.

— Задавака! Ти мені ще в інституті не подобалася! — долетіло їй у спину.

Соня тільки всміхнулася й міцніше притиснула до себе тепле тільце.

* * *

Увечері вона поверталася додому втомлена й дивно спокійна.

Кошеняті того дня дісталося: огляд, купання, вичісування, довгий список того, що треба купити, і суворі настанови щодо догляду. Воно все витерпіло мовчки, а тепер спало в неї на руках, засунувши морду під лікоть.

Соня поклала його в крісло на махровий рушник, сіла поруч навпочіпки й довго дивилася.

— Ну от, — сказала тихо. — Тепер нас двоє. Ми більше не самі.

Чорне як смола кошеня розплющило блакитні очі й нявкнуло у відповідь.

Соня засміялася вголос, уперше за цілий день.

— Вуглик, — сказала вона. — Будеш Вуглик.

Пізно ввечері вона все-таки набрала Люсю.

— Ну?! — заволала та в трубку. — Подзвонив?

— Подзвонив, — сказала Соня, дивлячись на крісло. — Люсю, ти мала рацію. Чорний як смола, очі блакитні. І хвіст я таки впіймала.

Люся ще хвилин п’ять не могла зрозуміти, чому подруга сміється.

* * *

Життя після того тижня почало розкручуватися саме, без її участі.

Через кілька днів вони з Вугликом у переносці зустріли біля під’їзду Петра Романовича. Він побачив кошеня, і обличчя в нього стало таке, що Соня зрозуміла: цей точно не з тих, хто каже «фу».

Він одразу запропонував допомогу. І цього разу вона не відмахнулася.

— А як вам моя нова зачіска? — спитала вона з викликом.

Петро закашлявся, помовчав, а тоді чесно сказав:

— Незвично.

— Незвично? По-моєму, я схожа на їжака.

— Є трохи, — визнав він. — Але вас це геть не псує.

У театр вони таки потрапили. Виявилося, що Петро любить театр і знає розклад гастролей на пів року вперед. Восени він таки подарував їй капелюх — крислатий, солом’яний, майже такий, як тоді, у липні. Вуглик першого ж дня заліз у коробку з-під нього й спав там до зими.

На ринок Соня більше не ходила пішки. Петро возив її у супермаркет своєю «Шкодою», яку він якимось дивом полагодив назавжди.

А одного вечора, коли вони втрьох сиділи перед телевізором і Вуглик уже розлігся в Петра на колінах, Соня раптом спитала:

— Слухай. А чому ти тоді не забрав Вуглика? Тобі ж його діти приносили.

Петро здивовано підвів брови.

— Ніхто мені його не приносив. Я б забрав, ти ж мене знаєш.

— Як не приносили? Я їх сама до тебе відправила.

— Так у мене ж дзвінок тоді не працював, — знизав плечима Петро. — Я його аж у вересні полагодив. Мабуть, подзвонили, ніхто не відчинив — вони й пішли.

Соня подивилася на кота, який спав, підставивши живіт під його долоню.

Не працював дзвінок. Копійчана деталь, полагодив за двадцять хвилин.

А якби працював — Вуглик того дня піднявся б на шостий поверх і залишився там. І ніхто б не сидів під шовковицею з дурною зачіскою й не тримав на колінах чужу біду. І вона б так і не встигла впіймати свою удачу за хвіст.