Кішка тужила за втраченими кошенятами — а ветеринар запропонував те, чого ніхто не очікував

Іноді мені здається, що тварини відчувають чужий біль глибше, ніж ми взагалі здатні це пояснити словами. Ця історія почалася з горя. А закінчилася так, що я досі, коли згадую, відчуваю клубок у горлі.

Розкажу все по порядку.

Як кішка опинилася у нас

Моя дочка Олеся завжди була без розуму від нашої Мурки. Триколірна красуня — біла, руда й чорна, ніби хтось навмисне розмалював її пензлем. Лагідна, розумна, з характером. Часом мені здавалося, що вона не просто чує людську мову, а справді розуміє кожне слово. Подивиться своїми зеленими очима — і ти готовий присягнути, що вона все зрозуміла й навіть має власну думку з цього приводу.

Але при першій зустрічі Мурка зовсім не була схожа на розбещену домашню кішку. Радше навпаки — худеньке, нещасне створіння з тьмяною шерстю й переляканим поглядом.

Привезла її я. Точніше, забрала з дачі пізньої осені, коли поверталася до міста.

У мене вже кілька років болить поперек, тож узимку я просто не можу щодня розчищати ті стежки від снігу. Кожного листопада перебираюся назад до квартири й чекаю весни. От і того року поїхала закривати будиночок до тепла.

Стояв холодний, вологий листопад. Перший сніг ще не ліг по-справжньому, а лише сипав дрібною крупою й одразу танув. Вітер пронизував до кісток. Дачні ділянки навколо стояли вже порожні — більшість сусідів давно роз’їхалися, а ті кілька, що лишилися, докопували останню картоплю й забивали вікна дошками.

І ось саме тоді біля мого ґанку з’явилася вона. Молоденька триколірна кішечка. Худа, голодна, але така ласкава, що одразу почала тертися об мої чоботи й нявкати тоненько, ніби скаржилася.

— Ну і що мені з тобою робити, красуне? — зітхнула я, дивлячись на цю пухнасту гостю.

Вона нявкнула ще раз, уже впевненіше. Мовляв, ти й сама все розумієш.

— Ну, добре. Поїдеш зі мною. Не лишати ж тебе тут замерзати.

Залишити її серед порожніх ділянок означало приректи на загибель. А я такого на совісті не витримала б.

З іменем довго не думали. Олеся, як побачила її, одразу сказала: «Мурка». Так і прижилося. Хоча потім вона ставала то Мурчиком, то Мурусею, то Мурляндією — залежно від настрою.

Найімовірніше, її просто кинули. Знаєте, є такі люди — заводять кошеня на літо, бавляться ним на дачі, а як приходить осінь, лишають напризволяще, наче стару непотрібну річ. Від таких думок у мене завжди стискається серце. Як можна так із живою істотою?

Перший візит до ветеринара

Одразу після переїзду ми повезли Мурку до ветеринарної клініки. Хотілося переконатися, що вона здорова, і взагалі — глянути, що то за кішка нам дісталася.

Лікар оглянув її уважно. Худеньку, легеньку, як пір’їнка.

— На вигляд їй місяців шість-вісім, може, трохи більше, — сказав він, обмацуючи боки. — Дефіцит ваги серйозний. За віком уже можна думати про стерилізацію, якщо плануєте.

Ми з Олесею перезирнулися.

— Та вона ж іще зовсім дитина, — заперечила дочка. — Навіщо її зараз під операцію класти? Почекаємо до весни, відгодуємо, нехай зміцніє.

Лікар знизав плечима, мовляв, ваше право.

Ніхто з нас тоді й гадки не мав, що ця молоденька кішка вже сама готувалася стати матір’ю.

Кішка на очах перетворювалася

У квартирі Мурка швидко відійшла. Накидалася на їжу так жадібно, ніби намагалася надолужити всі ті голодні дні на дачі. Поступово шерсть стала пухнастою й заблищала, боки округлилися, мордочка налилася. З того жалюгідного створіння вийшла справжня красуня.

— Ого, який живіт наростила! — сміявся Назар, хлопець Олесі, спостерігаючи, як Мурка поважно крокує кімнатою. — Прямо королева.

— А що ти хотів, — відповідала я. — Стільки часу голодувала, тепер за трьох наїдається. Хай їсть, бідося.

Ніхто з нас не здогадувався, наскільки буквальним виявиться це «за трьох».

Тривожна ніч

Коли в Мурки почалися перейми, ми спочатку нічого не зрозуміли. Кішка стала неспокійною, відмовилася від їжі, ховалася по кутках і жалібно нявкала. Живіт іще більше роздувся, а рухи стали незграбними, важкими.

— Може, з’їла щось не те, — впевнено припустив Назар. — Або шерстю шлунок забився. У моєї сестри в перса таке було, навіть операцію робили.

Але мене не полишала тривога. Я бачила, що з кішкою коїться щось серйозне. Вона металася по квартирі, заглядала мені в очі, ніби благала про допомогу. Так дивляться, коли вже зовсім нестерпно.

— Усе, збираймося, їдемо до клініки, — сказала я. — Не подобається мені це.

Була вже ніч, але чергова ветеринарна служба працювала. Поки доїхали, я всю дорогу гладила переноску й шепотіла: «Потерпи, дівчинко, потерпи, зараз допоможуть».

Лікар оглянув Мурку й несподівано повідомив:

— У вашої кішки ускладнення з пологами. Потрібно терміново допомагати.

— З якими пологами?! — розгублено видихнула я. — Їй же місяців десять усього! Ми ж показували її лікарю одразу, як забрали з дачі.

Лікар спокійно пояснив:

— У вуличних тварин вагітність може настати дуже рано. А на малому терміні визначити її при звичайному огляді майже неможливо. Ви тут ні в чому не винні.

Мурці надали всю необхідну допомогу. Лікарі зробили все можливе, щоб урятувати кішку, — і їм це вдалося. А от кошенят, на превеликий жаль, зберегти не змогли.

Я тримала Олесю за руку в коридорі, поки тривала операція. Дочка плакала. Я й сама ледь стримувалася.

Біда, яка не закінчилася

Здавалося, найгірше позаду. Кішка жива, оговтається, забуде. Але дуже скоро стало ясно, що випробування лише починаються.

Повернувшись додому, Мурка наче перестала бути собою. Вона годинами ходила по квартирі, жалібно муркотіла й заглядала в усі кутки. Шукала. Шукала своїх малят, яких ніколи не бачила живими, але яких відчувала всім тілом.

Апетит майже зник. Вона більше не приходила полежати поруч зі мною на дивані, не муркотіла від ласки, не тулилася до Олесиних колін. У її очах оселилася справжня туга. Кішка тинялася кімнатами з таким загубленим виглядом, що дивитися було боляче.

— Та що ви носитеся, — махнула рукою сусідка Галина Петрівна, коли я поскаржилася на сходах. — Втратила кошенят, от і переживає. Поболить і забуде. Природа своє візьме.

Але ми з Олесею так не вважали. Бо це вже була не просто «природа». Це було горе. Тихе, котяче, без жодного слова — але справжнє.

Дивитися на страждання улюблениці було нестерпно. До того ж я боялася ускладнень — усе-таки після такого втручання, та ще й лактація не припинялася. І ми знову поїхали до клініки.

Несподівана пропозиція лікаря

Черговий лікар уважно оглянув Мурку, виміряв температуру й сказав:

— Зараз кішка переживає сильний стрес після втрати. Плюс у неї досі триває лактація, а це теж може призвести до певних ускладнень. Молоко є, а годувати нема кого.

Я міцніше притиснула до себе переноску:

— І що ж нам тепер робити?

Лікар трохи помовчав, ніби зважував щось, а потім промовив:

— Можемо призначити ліки, звісно. Але є й інший шлях. Природніший. Якщо ви погодитеся — за повторний прийом ми навіть грошей не візьмемо.

Я вже приготувалася почути чергову пораду «довіртеся природі». Але лікар сказав зовсім не те, чого я очікувала:

— Є один притулок, якому просто зараз дуже потрібна ваша кішка.

— Моя кішка? — я аж випросталася. — Ви хочете, щоб я її віддала? Та нізащо!

Лікар лише усміхнувся, по-доброму так:

— Ви мене неправильно зрозуміли. Заспокойтеся. Зараз усе поясню.

Дзвінок у притулок

А тим часом в одному притулку для тварин «Чотири лапи й хвіст» робота не зупинялася ні на хвилину. Годування, лікування, пошук перетримок, порятунок нових підопічних — кожен день там був ущент заповнений турботами.

Того дня до притулку зателефонував чоловік. Слухавку взяла волонтерка Марина.

Голос у того, хто телефонував, звучав невпевнено, навіть розгублено.

— Вибачте, що турбую. Мені дали ваш номер у клініці. Розумієте, я їхав у маршрутці й побачив таке… Один чоловік роздавав пасажирам новонароджених кошенят. Казав, що кішки вже немає, а як ніхто не забере — то він їх просто викине. Одне навіть упустив на підлогу, я ледь устиг підхопити. Я не зміг пройти повз, забрав усіх. А тепер розумію, що сам не впораюся. Вони ж зовсім крихітні. Допоможете?

Марина за роки волонтерства чула багато історій. Але така трапилася вперше.

Кішки-годувальниці в притулку не було. Виходжувати п’ятьох новонароджених із піпетки — це майже неможливо, такі малюки рідко виживають без матері. Але й відмовити вони не могли. Хіба ж кинеш?

— Добре, привозьте, — важко зітхнула Марина після короткої наради з колегами.

Невдовзі чоловік привіз п’ятьох кошенят. Зовсім крихітних, сліпих, безпорадних. Вони вміщувалися всі разом на одній долоні. Волонтери почали годувати їх із піпетки кожні дві години, удень і вночі, і чудово розуміли, як важко буде втримати цих малят на цьому світі.

І саме тоді той самий ветеринар із клініки згадав про Мурку.

Ідеальне рішення

— Вашій Мурці потрібні кошенята, — пояснював він мені, поки я все ще стискала переноску. — А цим малюкам потрібна мама. Можливо, вони врятують одне одного.

До мене нарешті дійшло. Я задумалася лише на мить.

— Я згодна. Звісно, давайте спробуємо. Але віддавати свою кішку я не збираюся, так і знайте.

— Та я й не наполягаю, — усміхнувся лікар. — Просто зараз ваша Мурка могла б стати справжнім порятунком для п’ятьох життів. Подумайте, який це шанс.

Думати не було про що. На тому й вирішили.

Зустріч

Через якийсь час співробітники притулку привезли малят до нас додому. Для нової родини ми підготували простору картонну коробку з м’яким пледом, поставили її в найтеплішому кутку кімнати, подалі від протягів.

Спочатку туди обережно посадили Мурку. Вона недовірливо роззирнулася. А потім волонтерка почала по одному підкладати кошенят.

Я затамувала подих. Олеся стиснула мою руку так, що аж нігті вп’ялися.

Мурка завмерла від несподіванки. Якусь мить вона взагалі не рухалася — просто дивилася на ці крихітні грудочки, що ворушилися біля неї. Потім почала схвильовано їх обнюхувати. Одне, друге, третє… І в її очах, ще зовсім недавно порожніх і сумних, раптом з’явився живий блиск.

— Ну ж бо, дівчинко… — тихо прошепотіла я. — Це твої. Чуєш? Твої.

І тоді сталося справжнє диво.

Мурка взялася старанно вилизувати кошенят — одне за одним, ретельно, наполегливо, ніби боялася знову їх втратити. Малята запищали тоненько й поповзли до її живота, штовхаючись носиками.

А кішка раптом лягла на бік, витягнула лапки й блаженно замуркотіла. Так глибоко, з усіх грудей, як вона давно вже не муркотіла. Уперше після тієї страшної ночі вона виглядала по-справжньому щасливою. Здавалося, Мурка нарешті знайшла своїх загублених дітей. І тих, кого ніколи не побачила, і цих, чужих, але вже рідних.

Олеся розплакалася. Тільки тепер — від щастя.

Нова мама

Із того дня Мурка стала повноцінною матір’ю. Не тимчасовою, не «прийомною про людське око», а найсправжнісінькою.

Вона виходила всіх п’ятьох. Молока вистачило, інстинкт прокинувся миттєво, і жодне з кошенят не загубилося в дорозі. Волонтери самі не вірили своїм очам.

Марина постійно підтримувала з нами зв’язок, допомагала порадами й без кінця дякувала всій нашій родині. Разом вирішили, що до трьох місяців малята залишаться з мамою, а потім почнемо шукати їм добрі, надійні руки.

Наш дім знову наповнився життям. Замість того сумного муркотіння тепер усюди чувся писк, вовтузіння, тупіт маленьких лапок по ламінату. Кошенята перекидали тапки, дерли диван і засинали клубочком просто посеред кімнати.

А Мурка більше не тинялася кімнатами із загубленим поглядом. Тепер у неї була найважливіша справа в житті — ростити своїх дітей. І, схоже, їй було абсолютно байдуже, що на світ вони з’явилися не від неї.

Бо материнство — воно ж не про кров. Воно про серце.

І та маленька триколірна кішка з-під Бучі навчила мене цьому краще за будь-яку розумну книжку.