Кадр на ходу

— П’ять хвилин, — сказала мама. — Постоїш п’ять хвилин, сфотографуємося — і переодягнемо.

Сашкові було чотири. З тих п’яти хвилин він витримав дві.

Комбінезон на ньому був білий. Не кремовий, не молочний — білий, як сметана зверху. Його купили в місті спеціально під цей день, бо фотографія буває раз на рік і на ній усі мають бути як люди.

Фотографія в цій родині була справою серйозною. Того дня дідові Мишкові виповнювалося сімдесят — ювілей, — а з’їжджалася рідня в село на його день народження вже десятий раз підряд. Їли, говорили, сперечалися, хто чого не привіз, — а о другій виходили на подвір’я, ставали коло воріт під горіхом і робили одне спільне фото.

У коридорі ці фотографії висіли рядком. Десять штук, усі однакові: ті самі ворота, той самий горіх, той самий порядок — дід із бабою всередині, решта довкола. На найпершій їх шестеро. На останніх уже не всі вміщалися в кадр.

Знімали завжди тим самим — старим дідовим плівковим апаратом. Дід колись багато фотографував, телефонів не визнавав і щороку сам виставляв апарат на штатив. Кадр був один: що вийшло — те й вішали. На другій від початку просто в момент зйомки між ноги дорослим пролетів сусідський півень. Ту фотографію баба Марія не вішала три роки. Але повісила ж.

* * *

А качки жили за двором, у виритій ямці.

Ямку викопали для них ще навесні — кроків зо три вшир і по коліно дорослому завглибшки, щоб було де купатися. Вода в ній стояла чорна. Не брудна, а саме чорна, як буває в земляній ямі, де качки порпаються від весни до морозів.

Сашко побачив їх уранці й більше нікуди вже не пішов. Качок було сім. Одну він назвав Булкою — за те, що вона найкругліша й ходить останньою.

Баба Марія винесла йому бляшанку зерна й пояснила, що хліба качкам давати не можна. Сашко сипав зерно, качки відбігали, потім верталися. Годині об одинадцятій Булка перестала на нього зважати і їла вже просто з-під руки, і це була найбільша подія в його житті.

Качок він перерахував сім разів, і щоразу виходило по-різному, бо вони не стояли на місці. Булку він упізнавав і без рахунку.

Коли о першій його забрали вдягатися, він ішов у хату спиною вперед, щоб не випускати ямку з очей.

* * *

О пів на другу почалося.

Приїхали дядьки, тітки, двоюрідні, хтось із собакою, хтось із тортом. Дід виніс свій апарат, поставив на штатив і півгодини вибирав, із якого боку світло. Натискати він щороку доручав сусідському хлопцеві — єдиному, хто не плутав, куди крутити. Баба Марія ходила у святковій хустці й усім по черзі казала не толочити айстри.

Дядьки одразу взялися сперечатися, чи правильно стоїть штатив, і сперечалися б до вечора, якби тітки не винесли на стіл перше.

Сашка вдягли в біле, зачесали й поставили коло воріт.

— Нікуди не сідай, — сказала мама. — Ні до чого не торкайся. П’ять хвилин, Сашку.

— П’ять, — погодився Сашко.

А потім велика родина почала ставати в ряд, і то була справа не на п’ять хвилин. Дідові несли стільця. Бабу переставляли то праворуч, то ліворуч. Когось кликали з-за столу, і він ішов, доїдаючи на ходу.

Отоді все й сталося.

* * *

Сашко нікуди не збирався тікати. Він просто відійшов за ріг хліва подивитися, як там Булка. На хвилинку. Бо п’ять хвилин — це дуже довго, а качка одна.

Булка плавала коло протилежного краю.

Сашко став на березі в білому комбінезоні, руки за спину, як учили, і дивився.

І тут Булка пірнула.

Качка сидить під водою зо три секунди й виринає за два кроки зовсім в іншому місці. Це знає кожен, хто прожив на світі більше чотирьох років. Сашко прожив рівно чотири — і трьох секунд їй не дав.

Вода стояла чорна й рівна, і в ній нічого не було видно, бо в такій воді взагалі нічого не видно.

Він гукнув. Качки на тому боці подивилися на нього й попливли далі.

Він подумав, що треба когось покликати. Але дорослі були за хлівом, їх було багато, і всі вони зранку говорили одне з одним, не слухаючи одне одного. А Булки на воді не було.

А тоді Сашко зайшов у воду.

* * *

Коло воріт у ту хвилину вже стояли всі. Сусідський хлопець стояв коло апарата, тримав палець на спуску й просив не рухатися.

— А де Сашко? — спитала мама.

Ряд завертів головами. Дід Мишко нічого не сказав — він єдиний одразу зрозумів куди й пішов за хлів у святкових штанях.

Як малий заходив у воду, дід не бачив, тож і не встиг. Коли він вибіг за ріг, Сашко був уже по пояс і обома руками розгрібав воду перед собою.

Дід ступив у ямку в чоботях і витягнув його на берег однією рукою.

Сашко був чорний. Не забруднений — чорний, рівно, від шиї до п’ят, і тільки на обличчі лишалося щось біле, та й то не все. З комбінезона текло.

І він ревів так, як не ревів ніколи в житті.

— Та все вже, все, — казала мама, що прибігла першою. — Ну комбінезон. Ну подумаєш, комбінезон…

— Вона там! — кричав Сашко. — Вона туди пішла і не вийшла! Вона там лишилася!

І за хлівом усі замовкли, бо аж тепер зрозуміли, за чим він поліз.

* * *

Булка виринула коло протилежного берега.

Виринула й подивилася на них усіх із таким виразом, ніби це вони щойно зробили щось украй непристойне. Обтрусилася. Попливла собі далі.

Сашко перестав ревти на півслові.

— Оце вона й є? — спитав дід Мишко.

— Це Булка, — сказав Сашко.

Дід узяв його на руки — мокрого, чорного, важкого від води — і поніс у хату, бо надворі стояв жовтень і хлопець уже починав цокотіти зубами.

* * *

Нести треба було через усе подвір’я, мимо воріт, де родина так і стояла в ряд і дивилася на них двох.

— Робіть кадр, — сказав дід на ходу, не спиняючись і не повертаючи до них. — Я побіг його мити.

Сусідський хлопець устиг натиснути один раз. Другого кадру того року не передбачалося.

На тому фото двадцять з чимось людей коло воріт під горіхом, і жодне з них не дивиться в камеру. Усі дивляться вбік, на діда, який саме переходить кадр із чорною мокрою дитиною на руках. Дід у святкових штанях і чоботях, по коліно в багнюці. Дитина тримається за його шию й дивиться просто в апарат — обличчям, яке ще не вирішило, плакати далі чи вже не треба. Мама сидить просто на траві в святковому й сміється. Трохи попереду стоїть покинутий дідів стілець.

Мили його у дворі, у великих ночвах, і воду міняли тричі. Після першої води Сашко був сірий. Після другої — плямистий. Після третьої став нарешті собою, тільки на шиї ще днів зо два трималася темна смуга.

У коридорі в баби Марії й досі висить той рядок однакових фотографій: ті самі ворота, той самий горіх, той самий порядок. І одна — не така. Одинадцята.

Гості, проходячи коридором, зупиняються завжди коло неї.

Булка, до слова, прожила в тій ямці ще багато років і про свою роль у цій історії, судячи з усього, так ніколи й не дізналася.

Комбінезон, до речі, перепирали тричі. Білим він більше не став — став сірим, і в ньому Сашко їздив у село ще дві осені.

У сірому до качок уже пускали.