Хата не продається

Каструля з картоплею для собак закипіла раніше, ніж Віра Петрівна встигла вимести з веранди листя. Вона прикрутила газ, відсунула покришку набік — щоб швидше вихолонуло — і тільки тоді почула, що в кімнаті надривається телефон.

Апарат був старенький, кнопковий, з великими цифрами. Син купив його три роки тому і відтоді щоразу нагадував, що купив.

— Мамо, я о другій буду. Дорога підсохла, доїду швидко.

— Приїжджай, синку.

— Сподіваюся, ти за місяць подумала.

Він поклав трубку перший. Віра Петрівна ще постояла біля серванта, а потім чогось поправила хустку перед дзеркалом. Дурна звичка: до сина причепурюватися, ніби до комісії.

Надворі стояла та осінь, від якої ніби прозоро в грудях. Яблуні вже скинули половину листя, під ногами лежав товстий шелесткий килим, а крізь поріділе гілля виднілося високе синє небо. Колись Віра Петрівна цю пору любила більше за всі інші. У жовтні народився Василь, а через тиждень — вона сама.

І щороку, ніби на замовлення, на ці дні випадала тепла суха погода: сідали з чоловіком на веранді, різали яблука, слухали, як десь за селом гуде комбайн.

Василя не стало два роки тому. Теж у жовтні. До свого дня народження він не дожив дев’яти днів.

* * *

Худоби у дворі, як казав Степан, «півтори штуки». Пес Бровко, якому вже чотирнадцятий рік і який давно спить під ґанком, а не в будці. Кішка Ласка — сліпа на обидва ока, але хату знає краще за господиню. Десяток курей у сітчастій загорожі.

А ще — сироти.

Сусід Іван Мусійович пішов узимку. Родичів шукали по всій країні, та не знайшли. Хата стояла із зачиненими віконницями. Собаку його, Сірка, Віра Петрівна перші тижні годувала через паркан. Хтось із вулиці обіцяв забрати — і не забрав. Хтось казав, що в нього своїх двоє. Хтось просто перестав відповідати.

Коти прийшли самі. Спершу рудий, потім чорний. Чорний три дні сидів на стовпці біля її хвіртки й дивився. Не нявкав, не просився — просто сидів і дивився, як людина, що чекає рішення суду. На четвертий день Віра Петрівна винесла миску, поставила на приступку й сказала:

— Заходь уже. Чого сидіти.

Ото й уся її «ферма».

* * *

Машина зупинилася під хвірткою о пів на третю. Степан вийшов, грюкнув дверцятами, оглянув двір поглядом чоловіка, який рахує, скільки тут роботи, і пішов до хати, не роззуваючись.

— Ну як ти? — кинув з порога. — Речі зібрала?

Віра Петрівна не відірвалася від плити.

— Які речі, Степанку?

— Мамо, ми ж усе обговорили. Переїзд. До нас, у місто. Я тобі цілий місяць на роздуми дав.

— А я й не роздумувала. Я тобі того разу відповіла, ти просто не почув.

Він сів за стіл, відсунув сільничку. Пальцями вибивав по клейонці — так само, як батько колись.

— Я в тебе один син. Хто тебе догляне, як що?

— Поки що я сама всіх доглядаю.

— Оце твоє «всіх» — старий пес та сліпа кішка! Курей роздамо по вулиці за годину, Сірка хтось візьме, якщо попросити нормально…

— Візьме, — Віра Петрівна нарешті обернулася. — Аякже. Півроку брали. Чоловік помep, а собака під замкненою хвірткою вив так, що на другому кутку чути було. І ніхто з добрих людей не поспішив. Голодні під парканом сиділи, поки до мене не прийшли. Як я їх тепер викину?

— Мамо, ну то тварини.

— То живе. І воно мене знає.

Степан підвівся, пройшовся кухнею туди-сюди. Три кроки в один бік, три в інший — у міській квартирі, мабуть, більше й не походиш.

— Ти ще двадцять котів з вулиці приведи! Про себе думати треба на старості літ, про свій спокій. Нема в них хати — хай ідуть на ферму, до магазину, там людей повно, хтось погодує.

— Двадцяти мені не треба. Мені моїх досить. Але напризволяще я нікого не жену, я з розуму ще не вижила.

* * *

Далі пішло по колу — так, як і минулого разу, і позаминулого.

— Мені їздити сюди щовихідних! — Степан підвищив голос. — Ти хоч уявляєш, що то за дорога? Одна поїздка мені в копієчку виходить.

— А я тебе не кличу щовихідних, — спокійно сказала мати. — Я взагалі нічого не прошу. У нас у селі два магазини і аптека працює, ліки привозять. Проживу.

— Ага, а потім уся рідня казатиме, що я матір у селі кинув!

Ось воно. Віра Петрівна відклала рушник.

— То ти за себе боїшся, а не за мене.

Син промовчав. Пішов до серванта, покрутив у руках порожню вазочку, поставив назад.

— У нас кімната є. Меблі твої якось вирішимо, а з хатою однаково треба щось робити.

— З хатою нічого робити не треба. Ми з батьком її по цеглині клали, я в неї молодою зайшла і з неї вийду. Тут батько твій останні дні лежав, отам, під вікном, щоб садок видно було.

— Ну от знову ця пісня…

— І в місті я жити не буду, — вела вона своє. — Я в тебе тиждень прожила, коли Василь у лікарні лежав, — по горло вистачило. Плиту не чіпай, вона сенсорна. Чашку не бери, вона гостьова. Пізно не їмо. Чайником зранку не гримай, ми спимо. Захочу простого чаю — мені какао суне невістка, бо корисніше. Люблю картоплю з кропом — мені якісь недоварені макарони під красивою назвою. Модно, кажуть. А мені несмачно, Степане. Я в своїй хаті сама собі господиня, а в тебе я гостя, яка заважає.

— Це дрібниці побуту!

— З дрібниць побуту вік і складається.

Степан сів. Помовчав. І сказав уже іншим тоном — тихішим, і саме від цього тону в Віри Петрівни всередині щось похололо:

— Мамо. Нам зараз дуже потрібні гpoшi.

* * *

Далі вона слухала й дивилася в шибку, за якою рудий кіт умощувався на теплій приступці.

Артем. Онук. Двадцять сім років, здоровий хлопець, руки-ноги на місці. Набрався бopгiв у трьох банках. Тепер йому дзвонять з ранку до вечора, і батько вже двічі платив за нього, і більше платити нема з чого. Хату вже й ріелтору показували — заочно, по фотографіях. Ділянка двадцять п’ять соток, газ, вода в дворі, дах два роки тому перекривали. Оцінили непогано.

— Ти вже й ціну знаєш, — сказала вона.

— Мамо…

— Виходить, ти не за мене переживав. Ти за квадратні метри переживав.

— Та не так усе!

— А як? — Віра Петрівна тримала руками спинку стільця, бо в очах трохи попливло. — Артем мені онук, я його на руках носила. Але я йому нічого не винна. Він дорослий чоловік, хай іде працює й віддає. І тобі я нічого не винна — я вас із батьком виростила, вивчила, на весілля дала. Не стане мене — тоді й продасте, і ділитимете. А поки я жива, з цієї хати мене винесуть тільки ногами вперед.

— Пізно буде, мамо! Йому зараз треба!

— Йому завжди «зараз треба». Я його два роки в очі не бачила. Два роки, Степане. Ні на Великдень, ні на день народження. Тільки вітання через тебе передає, і ті ти, мабуть, сам вигадуєш. Він про бабусю згадав не тоді, коли скучив, а тоді, коли притисло.

Степан схопив куртку зі спинки.

— Усе. Більше моєї ноги тут не буде! Вибрала своїх блохатих замість рідного онука — от із ними й доживай!

— Вони блохаті, сину, — сказала вона йому в спину. — Але вони за миску картоплі мене люблять, а не за хату.

Хвіртка грюкнула так, що з клена посипалося листя. Мотор заревів, машина здала назад по вибоїнах і зникла за поворотом.

* * *

Віра Петрівна постояла на ґанку, обхопивши себе за плечі. Витерла щоку тильним боком долоні, ніби комара зігнала. І пішла у двір — бо картопля вихолола, а вечоріє тепер рано.

Бровко вибрався з-під ґанку й потягнувся. Сірко закалатав хвостом об будку. Коти вилетіли з-під сараю всі троє одразу й почали тертися об гумові калоші.

— Усім вистачить, — примовляла вона, розкладаючи по мисках. — Усім дам, не штовхайтеся. Їжте, мої хороші. Ви тепер усі мої.

Треба буде попросити когось із хлопців перетягти Сіркову будку ближче до хати, поки не вдарили морози. І соломи підкинути.

* * *

Через тиждень біля Іванової хати зупинилася чужа машина.

Віра Петрівна саме згрібала листя. Із машини вийшов високий сивий чоловік у темній куртці, роззирнувся й гукнув через паркан:

— Доброго здоров’я, господине!

Вона підійшла ближче, придивилася. Щось у ньому було до болю знайоме — брови, чи то постава.

— І вам доброго. А ви чий будете?

— Небіж Івана Мусійовича. Богдан. У сільраді сказали, що ключ від дядькової хати у вас і що ви його собаку доглядаєте.

— А папери в вас є? — примружилася вона. — Ви не ображайтеся, чоловіче, тепер усяке буває.

— Та які образи. Ось, усе законно.

Віра Петрівна довго роздивлялася печатки. Прочитала двічі.

— Ну добре. Закон є закон. Ключ отам, на цвяшку в сінях висить. Собака ваш живий-здоровий, тільки він вас не знає, гавкатиме — я вас проведу. А оце два дядькові коти. Чи вони вам уже без потреби? Я собі лишу.

Богдан присів навпочіпки. Рудий одразу підійшов і ткнувся лобом йому в коліно.

— Чому ж без потреби. Спадщина моя — значить, і вони мої. Це ж їхня хата, вони тут виросли.

— Отут ви правду кажете, — сказала Віра Петрівна.

— Дякую вам, що не дали пропасти. Я й не знав, що дядько тут сам доживав. Мене довго не було.

Він сказав це якось коротко, ніби двері причинив. Розпитувати вона не стала.

Уже пізніше, за чаєм, дізналася: Богдан майже двадцять років пробув за кордоном. Спершу Чехія, потім Португалія. Будував чужі будинки, збирав на свій, а вийшло, що збирав на старість. Родини не склалося. Дядько йому не писав — не хотів турбувати, казав завжди, що в нього все гаразд. Останній лист загубився десь між двома країнами, а коли Богдан нарешті додзвонився до сільради, ховати вже було пізно.

* * *

Руки в Богдана виявилися золоті. За місяць він перебрав дядькову хату, замінив дві крокви, перекрив ґанок. Потім, не питаючи, підрівняв Вірі Петрівні паркан і поміняв завіси на хвіртці — та, що грюкнула на прощання, після того більше не провисала. Будку Сіркову перетягнув сам, ще й утеплив зсередини.

Виявилося, що на дядька він схожий не тільки бровами, а й вдачею: така сама спокійна, неквапна доброта, від якої в селі відвикли.

Вечорами вони сиділи на веранді, пили чай із чебрецем, і коти вмощувалися між ними, як третя сторона перемовин.

Степан подзвонив аж на Різдво. Говорив сухо, коротко, про хату не згадав жодним словом — зрозумів, що мати не зламається. Артем далі десь бігає від дзвінків, і Віра Петрівна за нього переживає, як уміє, — мовчки. Але гpoшей більше не дає.

А в неї нарешті настав спокій. Той самий, за який син так переживав уголос.

Буває так, що чужа людина, яку принесло здалеку, стає ріднішою за власну рідню. Бо рідня інколи дивиться на тебе — а бачить квадратні метри.