Пулени: що ховається за цим кумедним середньовічним взуттям?

Уявіть черевик, у якого носак виступає вперед іще на пів долоні. Підошва тонка, як картон, каблука немає взагалі, а гострий кінчик набитий мохом, щоб не обвисав і не втрачав форму.

Це пулени — вони ж «краківки». Взуття, у якому заможна Європа проходила майже півтора століття, з середини XIV до кінця XV. Носили і чоловіки, і жінки, і навіть діти. І воно залишило по собі слід, якого не залишає майже жоден інший предмет гардероба.

Кістки не брешуть

Археологи з Кембриджа зробили те, до чого зазвичай не додумуються дослідники історії моди: замість гардеробів і рахунків подивилися на ступні.

177 скелетів із чотирьох різних цвинтарів — сільського, міського, шпитального й найдорожчого, де місце коштувало грошей. У людей, похованих між XI і XIII століттями, характерна кісточка біля великого пальця траплялася в 6% випадків. У тих, кого ховали в XIV–XV століттях, — у 27%.

За сто років щось у побуті англійців змінилося настільки, що це відбилося на кістках. Не харчування. Не робота. Взуття.

Граф, який соромився власних ніг

Історія пуленів починається задовго до їхнього розквіту — і починається з людини, яка мала ті самі кісточки на ногах.

Фульк IV, граф Анжуйський, правив наприкінці XI століття й був фігурою, м’яко кажучи, суперечливою. Англійський хроніст Ордерік Віталій описував його як людину скандальних звичок і між іншим приписав йому винахід гострого носака. Мовляв, граф мав деформовані ступні й перед весіллям 1089 року замовив собі черевики з видовженим носом — щоб сховати те, чого соромився.

Чи справді все було саме так — питання відкрите. Хроністи охоче вигадували принизливі деталі про тих, кого не любили. Але сама конструкція запам’яталася: черевик із витягнутим, ледь загнутим угору носаком, який у джерелах називали pigache. Сучасники кпили з цієї форми й порівнювали її з хвостом скорпіона.

Іронія в тому, що через триста років це взуття подарує Європі рівно ту саму проблему, від якої граф Анжуйський нібито ховався.

Чому «краківки»

Назви залишили географічний слід. Англійською їх звали crakows, французькою — souliers à la poulaine, тобто «черевики на польський манер». Обидва слова вказують на Краків, тодішню столицю Польщі, звідки мода прийшла на захід приблизно в 1340-х. Саме від французької назви й лишилося коротке «пулен» — спершу так називали тільки сам носак, і лише згодом усю пару.

Іноді пишуть, що «poulaine» походить від французького poule — курка, натяк на пташиний дзьоб. Гарна версія, але хибна: слово означало просто «польський».

В Англії мода розійшлася після весілля Річарда II та Анни Богемської 1382 року — і, за словами дослідників, саме наречена була в таких черевиках. Хоча пам’ять сучасників тут трохи підводить: англійські хроністи згадували гострі носаки ще у 1360-х, задовго до приїзду Анни. Просто королівське весілля — це те, на що всі дивилися.

Мох, кінський волос і китовий вус

Пулен — не просто подовжений черевик. Це інженерна задача.

Носак мав тримати форму, інакше він обвисав і виглядав жалюгідно. Тому порожнину набивали. Лондонські знахідки показують мох; італійський хроніст 1388 року згадував кінський волос; для найдорожчих моделей використовували вивірену шкіру й китовий вус — по суті, середньовічний аналог тих пластикових вставок, які й сьогодні тримають форму носака в дорогому взутті з натуральної шкіри.

Сама підошва була плоска, тонка, з кількох шарів волової шкіри — жодної підтримки склепіння, жодного каблука. Ходити в такому бруківкою було випробуванням, а вийти після дощу — способом зіпсувати річ назавжди.

Звідси другий предмет гардероба: патени, дерев’яні підставки на ремінцях, що кріпилися під черевик. Уявіть щось середнє між сандалією і платформою: власник фактично ходив на двох підошвах, і верхня, дорога, не торкалася бруду. Знімати їх на порозі було окремим ритуалом.

Ланцюжок до коліна: правда чи легенда?

Найпопулярніша деталь усіх переказів — золотий ланцюжок від кінчика носака до коліна, щоб власник не перечепився. Картинка ефектна. З доказами складніше.

Англійський хроніст кінця XIV століття писав, що носак сягав пів ярда й що черевик доводилося прив’язувати до гомілки срібним ланцюжком. Але автори, які лаяли моду, майже завжди перебільшували — це був жанр.

А ось що каже археологія: збережені підошви показують, що носак рідко виступав більш ніж на половину довжини самої ступні. Тобто для дорослого чоловіка — сантиметрів п’ятнадцять, не тридцять і тим більше не шістдесят. Дослідники історичного взуття давно звертають увагу, що згадки про ланцюжки з’являються переважно в пізніших переказах, а не в текстах самої епохи. Схоже, це помилка тлумачення, яка потім кочувала з книжки в книжку два століття.

Найчесніша відповідь звучить нудно: окремі екстремальні пари, ймовірно, справді існували при дворах. Але масової потреби в ланцюжках не було, бо масові пулени були значно скромніші, ніж їх малює популярна історія.

Коли довжина взуття стала статтею закону

Це не заважало владі нервувати. Мода спускалася вниз соціальними сходами швидше, ніж встигала перебудуватися ієрархія: розбагатілий міський купець хотів виглядати як лицар, і найпростіший спосіб це показати — ноги.

1368 року Париж заборонив виготовляти таке взуття в межах міста. А 1463-го англійський парламент за Едварда IV ухвалив розлогий закон про розкіш, у якому пулени згадувалися прямим текстом: нікому нижче лордського звання не дозволялося носити носак довший за два дюйми — близько п’яти сантиметрів. Заборона поширювалася й на шевців: майстер не мав права такий носак виготовити.

Показово, що йшлося не про зручність і не про здоров’я. Йшлося про те, щоб з одного погляду на чиїсь черевики було зрозуміло, з ким ти розмовляєш.

Ціна

Повернімося до кембриджських кісток — бо саме там мода залишила найчесніший слід.

Дослідники розклали результати за цвинтарями, і вийшла шкала, яка майже повторює шкалу достатку. На сільському цвинтарі ознаки деформації мали 3% похованих. На міському, де лежала переважно біднота, — 10%. На шпитальному — 23%. А на четвертому, найдорожчому, де місце купували заможні містяни, — 43%.

Тобто чим більше в людини було грошей на модне взуття, тим гіршими були її ступні.

І це ще не вся ціна. У скелетів із вираженою деформацією частіше траплялися зрощені переломи кісток передпліччя — типова травма людини, яка падає й виставляє руки вперед. Сучасна ортопедія добре знає цей зв’язок: змінена постановка великого пальця погіршує рівновагу й підвищує ризик падінь, особливо в старшому віці. У XIV столітті цього не пояснювали, але наслідки були ті самі.

Окремо вражає ще одна деталь із розкопок: гострі носаки мало не в усього знайденого взуття, включно з дитячим. Мода дісталася всіх.

Як усе закінчилося

Раптово. Приблизно у 1480-х гострий носак зник із гардероба, і замість нього прийшла його повна протилежність — широкий, тупий, майже квадратний. Це взуття називали качиним дзьобом, коров’ячою мордою або ведмежою лапою, і назви точно передають силует.

Тут популярні перекази плутають героїв. Часто пишуть, ніби нову моду ввів бургундський герцог Карл Сміливий. Насправді її пов’язують із французьким королем Карлом VIII, який мав нестандартну будову стопи й потребував ширшого взуття, а розійшлася вона Європою з німецьких земель у 1480-х.

Далі сталося те, що мало статися. Широкий носак почали набивати й розширювати, поки він не досяг тридцяти сантиметрів у поперечнику, і власник знову ходив перевальцем. І тоді знову ухвалили закони — цього разу про максимальну ширину.

Та сама історія, інші носаки

Пулени не зникли безслідно. У 1950-х британські модники винайшли winklepickers — черевики з носаком-шилом, які стали формою бунту цілого покоління. У 1990-х і 2010-х гострий носак повертався в жіноче взуття кожні кілька сезонів. Ортопеди щоразу говорили те саме, що й кембриджські кістки: вузький носак зміщує великий палець убік, і робить це повільно, роками, непомітно.

Саме тому індустрія ортопедичних устілок і взуття з широкою колодкою сьогодні коштує мільярди — по суті, це рахунок за моду, який виставляють через тридцять років після покупки.

А найкращі збережені пулени зараз лежать у лондонських музейних вітринах: почорніла шкіра, тонка підошва, витягнутий носак. Їх дістали з мулу Темзи, куди вони потрапили тоді, коли перестали щось означати. Якщо колись плануєте подорож до Лондона — вони там, за склом, менші й скромніші, ніж на всіх гравюрах.