Випадкова розмова

Максимко малював будинок. Не той, у якому вони жили, а той, якого ще не було: із трубою, деревом біля ґанку і собакою завбільшки з половину даху.

— Мам, а отут буде моя кімната, — він тицьнув олівцем у верхнє віконце. — Де можна голосно.

Ганна витерла руки об рушник і нічого не відповіла. У їхній однокімнатній голосно не можна було ніколи. Ні коли Максимко будував із подушок фортецю, ні коли сміявся, ні коли плакав. Стіни тут були тонкі, сусіди знизу — нервові, а дитяче ліжечко стояло так близько до дивана, що вночі Ганна чула, як син сопе просто у вухо.

Вона працювала на кухні. Бухгалтерія на віддаленці, чужі рахунки, чужі звіти. Ноутбук стояв на тому самому столі, де вранці варилася каша, а ввечері різалася капуста. О десятій Максимко засинав, і Ганна поверталася до столу працювати.

Так минуло три роки.

* * *

Олег прийшов того вечора піднесений, з двома пакетами і таким обличчям, ніби вuгрaв щось велике.

— Ганно, ти тільки послухай. Ліс просто за парканом. Своя свердловина, вода чиста, як сльоза. Два поверхи, цегла, опалення нормальне — там можна цілий рік жити, не тільки влітку. Ми з Тарасом і Лідою все обдивилися.

Ганна саме витягала з сушарки тарілки.

— І?

— І на тридцять п’яту річницю весілля даруємо батькам будинок! Від усіх трьох дітей. Га? Ну скажи, що я голова!

Вона поставила тарілку на стіл. Дуже обережно, щоб не грюкнути.

— Подарунок гарний, Олеже. Тільки за чиї грoші?

— Та ну не починай. — Він уже діставав із пакета хліб. — У Ліди зараз нема. У Тараса теж нема. Ти ж знаєш, які вони.

Ганна знала. Ліда приїжджала до батьків двічі на рік, і обидва рази — по щось. Свекруха два роки тому віддала їй усі свої відкладені на новий диван грoші, бо «Лідочці треба». Тарас забув про мамин день народження вже втретє поспіль. А тепер у них раптом «нема».

— Ми ж відкладали, — сказав Олег. — Наших не вистачить, я рахував. Але ж у тебе є батькові заощадження. Саме стільки й треба.

У кухні стало тихо так, що було чути, як у сусідів бубонить телевізор.

— Тобто, — повільно промовила Ганна, — дачу твоїм батькам купую я. Своїми грошuма. А дарують усі троє дітей.

— Ну а що такого? Мама нас у своїй квартирі тримає, між іншим, безплатно. Ліда з Тарасом потім віддадуть свою частину. Поступово.

— Коли?

Олег не відповів.

Ганна сіла. Вона згадала батька — як він сидів на табуретці в Ніжині, у самій майці, з олівцем у руках, і рахував у зошиті в клітинку. Він продав материну хату, перебрався у двокімнатну, і кожну копійку, що лишалася з пенсії, записував окремим рядком. Угорі сторінки було виведено друкованими літерами: «Ганнусі на дім».

Він помер у березні. Вона знайшла той зошит уже потім, коли розбирала шухляди. Вісім років записів. Вісім років по двісті, по п’ятсот грuвень. На квартиру в Києві не вистачало. На будинок за містом — цілком.

— Ні, — сказала вона. — Це батькові грoші. Вони підуть на житло для Максима.

Олегове обличчя змінилося за секунду. Усмішка зникла, ніби її змили.

— Ти завжди була нормальна. Що з тобою сталося?

— Нічого зі мною не сталося. Просто твоїм батькам нехай допомагають Ліда з Тарасом. У них теж є руки.

— Це ж і для Максима! Він там на повітрі бігатиме!

— Він бігатиме на своєму подвір’ї, — сказала Ганна. — Не на бабусиному.

Олег ударив долонею по столу. Тарілка підстрибнула.

— Тоді ділимо те, що відклали! Моя половина йде на дачу, а ти зі своєю спадщиною роби що хочеш!

— Добре, — сказала вона так спокійно, що він розгубився. — Спадщина не ділиться, я вже консультувалася з юристом. А той будинок я можу купити й сама.

— О! — він одразу пожвавішав. — Оце розмова.

— Тільки документи будуть на мене. Ні тебе, ні твоїх батьків там не буде. Я просто дозволю їм жити.

Він дивився на неї так, ніби вона заговорила чужою мовою.

— Ти здуріла? Це подарунок! Мама такого не візьме!

— А я маю мовчати в чужій квартирі, доки мої грoші роздають чужим людям?

Слово «чужим» повисло в кухні й не розвіялося до ранку.

* * *

Два дні Олег із нею майже не розмовляв. Кидав щось коротке, як недопалок: «пакет візьми», «дитина плаче». На третій день зателефонувала Ліда.

— Ганнусю, ну ти ж розумна жінка, — заспівала вона в слухавку. — Мама так чекає на цей будинок. Вона вже й сусідці розказала.

— Лідо, а ти скільки даєш?

Пауза.

— Ну ти ж отримала від батька. Тобі ж легше, ніж нам.

— Мій батько помер у березні, — сказала Ганна. — Тобі справді здається, що мені легше?

Ліда поклала слухавку.

* * *

Максимко захворів у четвер — засопів, зіпсувався настрій, температура під тридцять вісім. Ганна відклала звіти, записалася на прийом до дитячого лікаря на суботу й лишилася вдома.

Вона сиділа з сином у кімнаті, коли клацнув замок. Олег повернувся посеред дня. І не сам. З ним прийшла свекруха, Ніна Василівна.

Ганна вже підвелася, щоб вийти, привітатися — і почула своє ім’я. І залишилася стояти.

— Ну що там твоя? — прошипіла свекруха з передпокою.

— Уперлася. Каже, якщо купувати, то тільки на себе.

— Ото хитра. Слухай сюди. Тисни. Скажи, що речі на сходи винесеш. .

Ганна не дихала.

— Я її ніколи не любила, — додала Ніна Василівна буденно, як про погоду.

— Мамо.

— А що «мамо»?

— Сьогодні cпробую дотиснути. Післязавтра угода, продавець чекає.

Ганна притисла долоні до рота. Вона підійшла до вікна. Сльози не прийшли. Замість них усередині щось стало рівне і холодне, як лід на калюжі. Вона слухала далі. Запам’ятовувала. Дату угоди. Ім’я продавця. Село.

* * *

Коли свекруха пішла, Ганна вийшла на кухню й поставила чайник.

— Значить так, — почав Олег із порога. — Якщо завтра не знімеш грoші — збирай речі й їдь до своєї матері. Я тебе не тримаю. Зрозуміла?

Ганна опустила очі.

— Зрозуміла. Не треба нічого. Я все зроблю.

Він аж видихнув із полегшенням.

— Отак би одразу.

Уночі вона сиділа на кухні з вимкненим ноутбуком і дивилася в темне вікно. О четвертій написала знайомій ріелторці одне речення: «Потрібен будинок за містом. Готова дивитися завтра».

* * *

Вранці, щойно за Олегом зачинилися двері, Ганна відчинила шафу. Речей виявилося небагато. Дві валізи, три пакети, коробка з іграшками, коробка з батьковими паперами. Вісім років життя вмістилися в багажник вантажного таксі.

Максимко сидів на підлозі в куртці й тримав свій малюнок.

— Ми до бабусі?

— До бабусі.

— А потім назад?

Ганна присіла навпочіпки й застебнула йому верхній ґудзик.

— А потім у наш дім.

Мати зустріла їх на ґанку в селі під Фастовом — у хустці, з руками в борошні.

— Донечко… він тебе скривдив?

— Гірше, мамо, — тихо сказала Ганна. — Але ми ненадовго.

* * *

Вона знайшла його на третій день. Гарний, цегла, за парканом — сосни. Своя свердловина, нове опалення, ремонт закінчили торік. Терміновий продаж: господар помeр, діти живуть за кордоном і хочуть швидше закрити питання з нерухомістю.

Ганна впізнала фотографії ще до того, як прочитала адресу.

Вона не сказала нічого. Поїхала, обійшла двір, постояла біля криниці. Юрuст перевірив документи, нотаріуc призначив день. Спадщина була її особистим майном, і в паперах стояло тільки одне прізвище — її.

Уперше в житті. Коли вона розписувалася, рука не тремтіла.

* * *

Біля воріт жив собака. Старий вівчур, якого діти покійного господаря не забрали, — сусіди підгодовували, а він щоранку сідав на своє місце й чекав.

— Бровко, — сказала сусідка. — Він тут із цуценяти.

Максимко вчепився в мамину руку.

— Мам. Це ж мій. З малюнка.

Ганна подивилася на пса. Пес подивився на Ганну.

— Твій, — сказала вона.

* * *

Олег дзвонив. Писав. Обурювався, що вона «вкрала спільні грoші», потім просив, потім мовчав. Через два місяці прийшло повідомлення: «Хочу побачити сина».

Ганна надіслала адресу. Він приїхав у листопаді, в мжичку. Вийшов з машини, підняв комір — і став. Перед ним був той самий будинок. Ті самі ворота. Той самий ліс за дахом. Ганна вийшла до хвіртки. У калошах, у старій куртці матері, з мокрим волоссям. Бровко сів біля її ноги.

— Ти знущаєшся? — хрипко сказав Олег. — Це ж він. Я його знайшов.

— Знайшов, — погодилася Ганна. — А продавець сказав, що попередні покупці грoшей так і не принесли.

— Ти купила його за наші грoші!

— За батькові. Він вісім років їх складав у зошит.

Олег зробив крок уперед і зупинився, бо пес підвівся.

— Ти все це підлаштувала.

— Ні. — Вона поправила хустку. — Я просто чула вашу з мамою розмову.

Він зблід. Відкрив рота — і не знайшов, що сказати.

— Максим спить, — сказала Ганна. — У нього температура була в понеділок, лікаp сказав лежати. Але ти ж приїхав не до нього. Ти приїхав подивитися на будинок, який мав стати дачею для твоєї мами. Подивився?

Дощ ішов дрібний, нудний, осінній.

— Ганно…

— Їдь, Олеже.

Вона зачинила хвіртку. Замок клацнув коротко й сухо. Вона не оберталася. Ішла доріжкою до ґанку, і Бровко йшов поруч, і десь нагорі, у кімнаті з верхнім віконцем, спав її син.

* * *

Того вечора Ганна зайшла в кімнату. Максимків малюнок висів над ліжком, приклеєний скотчем: будинок із трубою, дерево біля ґанку, собака завбільшки з половину даху.

Вона дістала з коробки зошит у клітинку. Розгорнула на першій сторінці, де друкованими літерами було виведено «Ганнусі на дім».

Провела пальцем по батьковому почерку.

— Ось, тату, — сказала вона пошепки. — Вийшло.

Внизу під вікном щось буркнув уві сні Бровко. А Ганна вперше за багато місяців вдихнула на повні груди — спокійно, вільно, без чужої брехні в домі.