Фірмовий знак якості

Замовник, який за два роки не підписав жодного акта без списку зауважень на півсторінки, піднімався сходами й уже подумки складав новий такий список. На другому марші його наздогнав рудий кіт.

Кіт не втік і не притиснувся до стіни, як роблять підвальні коти, коли повз проходить чужий. Він пішов поруч. Спокійно, нога в ногу, ніби мав на це окреме доручення. Біля дверей з табличкою «Директор» сів і став чекати.

Замовник зайшов до кабінету з таким виразом обличчя, якого в цьому кабінеті ще не бачили.

— Мене там кіт зустрів, — сказав він замість привітання. — І провів. До самих дверей.

— Це Гарбуз, — кивнув Остап Романович так спокійно, ніби його щойно спитали, де стоїть кулер. — Мій колега. Теж керівник, просто підрозділ інший.

* * *

Щоб зрозуміти, звідки в бюро з проєктування інженерних мереж узявся кіт із посадою, доведеться відмотати назад десь на півтора року.

Остап відкрив власну фірму тоді, коли остаточно втомився ділити себе між основною роботою і нічними підробітками. Спочатку їх було четверо: він і троє вчорашніх студентів, які ще плутали креслення з чернетками, зате готові були сидіти до ранку. Замовники поверталися — спершу через ціну, потім через терміни, а далі вже просто за звичкою.

Півтора року фірма тулилася у двох орендованих кімнатах чужого офісу. Людей ставало більше, столи вже майже торкалися один одного, і навесні Остап почав шукати щось людське. Знайшов у дворі неподалік центральної вулиці: невелика окрема будівля, свіжий ремонт, нормальна проводка, кондиціонери під стелею. Юрист двічі вичитав договір оренди, ціна за квадратний метр виявилася напрочуд поміркованою. Переїзд забрав один день, а місця вистачило всім із запасом.

А наступного ранку в кабінет постукали.

— Ви тут найголовніший? — на порозі стояла літня жінка в акуратному синьому халаті.

— Начебто так, — Остап відірвався від паперів.

— Валентина Гнатівна я. До вчорашнього дня в цьому офісі прибирала. Дай, думаю, спитаю — може, і вам знадоблюся?

Він її пам’ятав. Коли приїздив дивитися приміщення, у коридорі пахло вимитою підлогою, а плінтуси були такі, ніби їх щойно поклали. Це була її робота.

— Знадобитеся, Валентино Гнатівно. Треба вже привчати моїх хлопців до порядку, бо як засядуть за роботу — навколо столів усе біле від паперу.

— Привчу, — пообіцяла вона. — Ти, синку, розпорядися тільки, щоб мені ключі від підвалу віддали. У мене там усе для прибирання складене.

* * *

Вітько Ярмоленко досі пам’ятає той тиждень.

Він домальовував тривимірну модель, коли чиясь рука розвернула його крісло разом із ним і поставила носом до сміттєвого кошика.

— Це що ж ти виробляєш? Утрамбував так, що не витрусиш. Ліньки винести? Діла на дві хвилини.

— Тітко Валю, — заскиглив Вітько, — от закінчу модель — і все приберу. Термінове ж!

— А він ще й недогризки в шухляду складає, — радісно наябедничали з сусіднього столу.

Валентина Гнатівна висунула шухляду, подивилася і мовчки закрила.

— На яблуках вирішив прожити? Їдальня через дорогу, дві хвилини ходу. Заробиш собі виразку зі своєю тривимірною моделлю, і ніяке здоров’я тебе потім не наздожене.

За п’ять хвилин Вітько покірно витрушував кошик у контейнер. За десять — стояв біля вікна зі склянкою гарячого солодкого чаю і двома пиріжками, а тітка Валя пильнувала, щоб з’їв обидва. Пиріжки вона носила в судочку, замотаному в рушник, і завжди їх виявлялося рівно на одного більше, ніж вона планувала.

Через тиждень Остап зрозумів, що витягнув щасливий квиток. Валентина Гнатівна була моторна, буркотлива і незламна. Сперечатися з нею ніхто не наважувався — вік не той, та й марно. З директором ще можна було подискутувати. З тіткою Валею такий номер не проходив.

* * *

Того дня вона зайшла до кабінету, протерла й без того чисту поличку, поправила стілець, який стояв рівно, і все скоса поглядала на Остапа. Нарешті зважилася:

— Знайди п’ять хвилин, спустися до мене вниз. Допомога твоя потрібна.

До приїзду замовника час іще був.

Дивитися в підвалі особливо не було на що. Короткий коридор, дві двері. За правою — її господарство: відра, швабри, засоби, все розставлене по поличках так, що можна фотографувати. За лівою…

Напівтемрява. Підвальне віконце забите фанерою, під стіною два столи, які колись комусь служили, кілька порожніх картонних коробок, у кутку ящик із піском. На підлозі витертий килимок, ще один — біля стіни.

— Виходьте, не бійтеся, — лагідно сказала жінка в темряву.

З-за столу вийшов рудий кіт. Не боком, не крадькома — вийшов, задерши хвоста, оглянув чужого чоловіка з голови до ніг і аж тоді обвив хвостом ноги господині.

— Це Гарбуз. Він тут за старшого.

— А я тоді хто? — усміхнувся Остап. — Скільки їх у вас — троє?

— Якби ж то.

У двох коробках лежали кішки, прикриваючи лапами кошенят. З третьої на нього дивилися двоє величезних очей — сірий котик, готовий зникнути від найменшого руху.

— Це Тишко. Приблуда. Натерпівся, всіх боїться. Вони тут усі людей побоюються, попередній начальник їх не жалував. От і навчилися ховатися.

— Так… — Остап потер лоба. — Оце так поповнення штату. То чого ви від мене хочете?

— Віконце забите. Як же вони без свіжого повітря? Гарбуз звик по двору гуляти, а тут така халепа. Та й холоди на носі. Дозволив би ти їм тут перезимувати, синку.

— Хай зимують, — знизав плечима Остап. — Тільки хіба ж це життя?

* * *

Ця фраза не давала йому спокою до вечора.

Він не сумнівався, що вчинив правильно. Його муляло інше: коти жили в його будівлі нишком, як щось таке, про що краще не говорити вголос. І вони це відчували. Звідси й очі, які дивилися з коробки, не кліпаючи.

Йшов з офісу він зазвичай останнім, але того вечора в залі ще горіло світло. За монітором сидів Вітько й ворушив папери з технічним завданням.

— Ярмоленко, ти порушуєш трудове законодавство. Робочий день закінчився.

— Та я ж і вдома за комп сяду, Остапе Романовичу. Тільки техніка в мене вдома слабенька, тут краще тягне. Годинку — і піду, ключ у мене є, на сигналізацію поставлю.

— Вигориш ти на цій роботі. Так не можна.

— А ви зробіть кімнату психологічного розвантаження, — пробурмотів Вітько, не підводячи очей від паперів. — У нас же дві кімнати порожні стоять.

Остап зупинився посеред залу.

— Кімната психологічного розвантаження… — повторив він повільно. І раптом розсміявся: — Ярмоленко, ти геній.

* * *

Ремонт зайняли два вихідні. Полиці під стіною, лежаки на підвіконні, миски в кутку, на вікні — москітна сітка, щоб можна було тримати його відчиненим. На дверях повісили табличку «Кімната психологічного розвантаження», під якою хтось за тиждень дописав маркером: «штат — дев’ять осіб».

Знімати стрес у колективі, чесно кажучи, було особливо нікому. Зате котяче плем’я, переселившись із підвалу у світлу кімнату, взялося за справу з таким запалом, ніби нарешті отримало трудову книжку.

Щоранку вони розбредалися по кабінетах. Гарбуз облюбував принтер — теплий і високий, звідти видно все. Одне кошеня цупило зі столів ручки й олівці й ховало їх під диван; раз на місяць схованку розкопували й поверталися до роботи з новим канцелярським набором. Тишко перші тижні відсиджувався за системним блоком і виходив тільки на голос Вітька.

Які вже там стреси. Коти ходили по офісу, навідувалися до особливо улюблених працівників і будували їм очі. До своєї кімнати поверталися хіба що перекусити й подрімати.

Кошенята поступово перекочували з офісу по квартирах. А Вітько з Тишком узагалі не розлучався — щоранку віз його в переносці з дому й щовечора віз назад.

* * *

Тепер повернімося до того замовника на сходах.

Він розклав на столі папери, приготувався, як завжди, воювати за кожен вузол. Через пів години Вітько показав йому, чому обрані рішення оптимальні, де саме економія на матеріалах і обладнанні, і що все відповідає чинним нормам.

Замовник підписав без жодного зауваження. Вперше за два роки.

До виходу його провів той самий рудий кіт. Щоправда, тут є деталь, яку в бюро воліють не уточнювати: Гарбуз проводжає гостей не з ввічливості. Просто разом із ними йому відчиняють двері у двір.

— Хороша фірма, — бурчав замовник собі під ніс уже на ґанку. — Спеціалісти міцні, керівник порядний, і коти при ділі. Рекомендуватиму.

* * *

Через кілька днів Остап розбирав архів і натрапив на дивну річ. На титульних аркушах деяких проєктів стояв відбиток котячої лапи.

— Ярмоленко, це що таке?

— Це мої проєкти, які прийняли без жодного зауваження, — не змигнувши оком відповів Вітько. — Наш із Тишком знак якості.

Остап хмикнув, поклав перед ним теку з останнім погодженим проєктом:

— Тримай. Можеш ставити.

Вітько сів за стіл, погладив сірого пройдисвіта, який давно вважав місце біля монітора своїм, і дістав штемпельну подушку.

— Ну що, колего? Ще одна робота без зауважень. Ставимо фірмовий знак.

Тишко залюбки вмочив лапу й приклав її до титульного аркуша. Подумав. Хитро примружився. І приклав таку саму печатку на щоку Вітькові, який саме задивився в монітор.

— От і ти тепер із фірмовим знаком якості, — розсміялася від дверей тітка Валя. — До тебе теж зауважень немає.