Фірмовий знак якості
Замовник, який за два роки не підписав жодного акта без списку зауважень на півсторінки, піднімався сходами й уже подумки складав новий такий список. На другому марші його наздогнав рудий кіт.
Кіт не втік і не притиснувся до стіни, як роблять підвальні коти, коли повз проходить чужий. Він пішов поруч. Спокійно, нога в ногу, ніби мав на це окреме доручення. Біля дверей із табличкою «Директор» сів і став чекати.
Замовник зайшов до кабінету з таким виразом обличчя, якого в цьому кабінеті ще не бачили.
— Мене там кіт зустрів, — сказав він замість привітання. — І провів. До самих дверей.
— Це Гарбуз, — кивнув Остап Романович так спокійно, ніби його щойно спитали, де стоїть кулер. — Мій колега. Теж керівник, просто підрозділ інший.
* * *
Щоб зрозуміти, звідки в бюро з проєктування інженерних мереж узявся кіт із посадою, доведеться відмотати час трохи назад.
Остап відкрив власну фірму тоді, коли остаточно втомився ділити себе між основною роботою і нічними підробітками. Спочатку їх було четверо: він і троє вчорашніх студентів, які ще плутали креслення з чернетками, зате готові були сидіти до ранку. Замовники поверталися — спершу через ціну, потім через терміни, а далі вже просто за звичкою.
Півтора року фірма тулилася у двох орендованих кімнатах чужого офісу. Людей ставало більше, столи вже майже торкалися один одного, і навесні Остап почав шукати щось людське. Знайшов у дворі неподалік центральної вулиці: невелика окрема будівля, свіжий ремонт, нормальна проводка, кондиціонери під стелею. Юрист двічі вичитав договір оренди, ціна за квадратний метр виявилася напрочуд поміркованою. Переїзд забрав один день, а місця вистачило всім із запасом.
А наступного ранку в кабінет постукали.
— Ви тут найголовніший? — на порозі стояла літня жінка в акуратному синьому халаті.
— Начебто так, — Остап відірвався від паперів.
— Валентина Гнатівна я. До вчорашнього дня в цьому офісі прибирала. Дай, думаю, спитаю — може, і вам знадоблюся?
Він її пам’ятав. Коли приїздив дивитися приміщення, у коридорі пахло вимитою підлогою, а плінтуси були такі, ніби їх щойно поклали. Це була її робота.
— Знадобитеся, Валентино Гнатівно. Треба вже привчати моїх хлопців до порядку, бо як засядуть за роботу — навколо столів усе біле від паперу.
— Привчу, — пообіцяла вона. — Ти, синку, розпорядися тільки, щоб мені ключі від підвалу віддали. У мене там усе для прибирання складене.
* * *
Вітько Ярмоленко досі пам’ятає той тиждень.
Він домальовував тривимірну модель, коли чиясь рука розвернула його крісло разом із ним і поставила носом до сміттєвого кошика.
— Це що ж ти виробляєш? Утрамбував так, що не витрусиш. Ліньки винести? Діла на дві хвилини.
— Тітко Валю, — заскиглив Вітько, — от закінчу модель — і все приберу. Термінове ж!
— А він ще й недогризки в шухляду складає, — радісно поскаржилися з сусіднього столу.
Валентина Гнатівна висунула шухляду, подивилася й мовчки засунула.
— На яблуках вирішив прожити? Їдальня через дорогу, дві хвилини ходу. Сидиш голодний над своєю тривимірною моделлю, а голова на порожній шлунок не варить.
За п’ять хвилин Вітько покірно витрушував кошик у контейнер. За десять — стояв біля вікна зі склянкою гарячого солодкого чаю і двома пиріжками, а тітка Валя пильнувала, щоб з’їв обидва. Пиріжки вона носила в судочку, замотаному в рушник, і їх завжди виявлялося рівно на один більше, ніж вона планувала.
Через тиждень Остап зрозумів, що витягнув щасливий квиток. Валентина Гнатівна була моторна, буркотлива і незламна. Сперечатися з нею ніхто не наважувався — вік не той, та й марно. З директором ще можна було подискутувати. З тіткою Валею такий номер не проходив.
* * *
Якось уранці вона зайшла до кабінету, протерла й без того чисту поличку, поправила стілець, який стояв рівно, і все скоса поглядала на Остапа. Нарешті зважилася:
— Знайди п’ять хвилин, спустися до мене вниз. Допомога твоя потрібна.
Дивитися в підвалі особливо не було на що. Короткий коридор, двоє дверей. За правими — її господарство: відра, швабри, засоби, усе розставлене по поличках так, що хоч фотографуй. За лівими…
Напівтемрява. Підвальне віконце забите фанерою, під стіною два столи, які колись комусь служили, кілька порожніх картонних коробок, у кутку ящик із піском. На підлозі витертий килимок, ще один — біля стіни.
— Виходьте, не бійтеся, — лагідно сказала жінка в темряву.
З-за столу вийшов рудий кіт. Не боком, не крадькома — вийшов, задерши хвоста, оглянув чужого чоловіка з голови до ніг і аж тоді обвив хвостом ноги господині.
— Це Гарбуз. Він тут за старшого.
— А я тоді хто? — усміхнувся Остап. — Скільки їх у вас — троє?
— Якби ж то.
У двох коробках лежали кішки, прикриваючи лапами кошенят. З третьої на нього дивилися двоє величезних очей — сірий смугастий котик, готовий зникнути від найменшого руху.
— Це Тишко. Приблуда, всіх боїться. Вони тут усі людей цураються, попередній начальник їх не жалував. От і навчилися ховатися.
— Так… — Остап потер лоба. — Оце так поповнення штату. То чого ви від мене хочете?
— Віконце забите. Як же вони без свіжого повітря? Гарбуз звик по двору гуляти, а тут така халепа. Та й холоди на носі. Дозволив би ти їм тут перезимувати, синку.
— Хай зимують, — знизав плечима Остап. — Тільки хіба ж це життя?
* * *
Ця фраза не давала йому спокою до вечора.
Він не сумнівався, що вчинив правильно. Його муляло інше: коти жили в його будівлі нишком, як щось таке, про що краще не говорити вголос. І вони це відчували. Звідси й очі, які дивилися з коробки, не кліпаючи.
Ішов з офісу він зазвичай останнім, але того вечора в залі ще горіло світло. За монітором сидів Вітько й перебирав папери з технічним завданням.
— Ярмоленко, ти порушуєш трудове законодавство. Робочий день закінчився.
— Та я ж і вдома за комп сяду, Остапе Романовичу. Тільки техніка в мене вдома слабенька, тут краще тягне. Годинку — і піду, ключ у мене є, на сигналізацію поставлю.
— Вигориш ти на цій роботі. Так не можна.
— А ви зробіть кімнату психологічного розвантаження, — пробурмотів Вітько, не підводячи очей від паперів. — У нас же дві кімнати порожні стоять.
Остап зупинився посеред залу.
— Кімната психологічного розвантаження… — повторив він повільно. І раптом розсміявся: — Ярмоленко, ти геній.
* * *
Ремонт зайняв два вихідні. Полиці під стіною, лежаки на підвіконні, миски в кутку, на вікні — москітна сітка, щоб можна було тримати його відчиненим. На дверях повісили табличку «Кімната психологічного розвантаження», під якою хтось за тиждень дописав маркером: «штат — дев’ять осіб».
Знімати стрес у колективі, чесно кажучи, було особливо нікому. Зате котяче плем’я, переселившись із підвалу у світлу кімнату, взялося за справу з таким запалом, ніби нарешті отримало трудову книжку.
Щоранку вони розбредалися по кабінетах. Гарбуз облюбував принтер — теплий і високий, звідти видно все. Одне кошеня цупило зі столів ручки й олівці й ховало їх під диван; раз на місяць схованку розкопували, і всі поверталися до роботи з новим канцелярським набором. Тишко перші тижні відсиджувався за системним блоком і виходив тільки на голос Вітька.
Які вже там стреси. Коти ходили по офісу, навідувалися до своїх улюбленців і так дивилися їм в очі, що руки самі тягнулися погладити. До своєї кімнати поверталися хіба що перекусити й подрімати.
Кошенята з часом розійшлися по квартирах працівників. А Вітько з Тишком узагалі не розлучався — щоранку віз його в переносці з дому й щовечора віз назад.
* * *
Тепер повернімося до того замовника на сходах.
Він розклав на столі папери й приготувався, як завжди, сперечатися за кожен вузол. Через пів години Вітько показав йому, чому обрані рішення оптимальні, де саме економія на матеріалах і обладнанні і що все відповідає чинним нормам.
Замовник підписав без жодного зауваження. Уперше за два роки.
До виходу його провів той самий рудий кіт. Щоправда, тут є деталь, яку в бюро воліють не уточнювати: Гарбуз проводжає гостей не з ввічливості. Просто разом із ними йому відчиняють двері у двір.
— Хороша фірма, — бурчав замовник собі під ніс уже на ґанку. — Спеціалісти міцні, керівник порядний, і коти при ділі. Рекомендуватиму.
* * *
Через кілька днів Остап розбирав архів і натрапив на дивну річ. На титульних аркушах деяких проєктів стояв відбиток котячої лапи.
— Ярмоленко, це що таке?
— Це мої проєкти, які прийняли без жодного зауваження, — не змигнувши оком, відповів Вітько. — Наш із Тишком знак якості.
Остап хмикнув і поклав перед ним теку з останнім погодженим проєктом:
— Тримай. Можеш ставити.
Вітько сів за стіл, погладив сірого пройдисвіта, який давно вважав місце біля монітора своїм, і дістав штемпельну подушку.
— Ну що, колего? Ще одна робота без зауважень. Ставимо фірмовий знак.
Тишко залюбки вмочив лапу й приклав її до титульного аркуша. Подумав. Хитро примружився. І приклав таку саму печатку на щоку Вітькові, який саме задивився в монітор.
— От і ти тепер із фірмовим знаком якості, — розсміялася від дверей тітка Валя. — До тебе теж зауважень немає.
