Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…

Липневе сонце пробивалося крізь густе листя старої липи під вікном і розсипалося по кухонній стіні жовтими плямами. Час від часу котрась із них пробігала по спині рудого кота Марка, що дрімав на підвіконні, і його шерсть на мить спалахувала, наче хтось підпалив сірник.

На холодильнику щось тихо бубонів старенький радіоприймач. Пахло смаженими яйцями з помідорами, і цей запах змішувався з ароматом свіжої кави так, що встояти було неможливо.

— Наталю, я прийшов, — сказав Андрій Петрович, заходячи на кухню і на ходу розчісуючи густі попелясті кучері.

Дмухнув на гребінець, сунув його в нагрудну кишеню строкатої літньої сорочки і сів за стіл.

— Дуже добре, — озвалася Наталя Григорівна і зняла з плити сковороду.

Вона розділила яєчню на дві порції, спритно переклала на тарілки. З турки налила кави в чашки, додала вершків. Поруч поставила тарілочку з тонко намащеними маслом скибками білого хліба.

— Смачного, — сказала вона, підтягнула поясок на блакитному домашньому халаті, машинально поправила зібране на потилиці волосся, вже добряче торкнуте сивиною, і сіла навпроти чоловіка.

— Дякую! — Андрій Петрович узявся до їжі, задоволено охкаючи і муркочучи щось собі під ніс.

Кіт Марко на підвіконні розплющив одне око, глянув на господаря, позіхнув і знову задрімав.

Розмова, яка повторювалася сотні разів

— Не розумію я, — сказав Андрій Петрович, — як можна день у день тільки те й робити, що вилежуватися на підвіконні?

— Ну він же кіт, — резонно зауважила Наталя Григорівна.

— Кіт? Який він кіт? Від кота має бути користь, а від нього яка? Тільки їсть та спить. Хоч би мишей ловив.

Наталя Григорівна здивовано подивилася на чоловіка:

— У нас немає мишей.

— Ну хай моль ловить, чи що…

— І молі в нас немає.

— Тоді хай підлогу підмітає. Он яку шерсть відпустив, чудова мітла вийшла б!

— Підлога в нас і так чиста, — усміхнулася вона. — І взагалі, хтось обіцяв купити робот-пилосос.

— Хто обіцяв? А, ну так. Робот. Купимо, — пообіцяв Андрій Петрович.

Допив каву, потягнувся, скосив око на кота і… позіхнув.

— Андрію, може, сходимо сьогодні в парк? Дивись, яка погода, — запропонувала Наталя Григорівна.

— Наталю, ти ж знаєш, мені треба працювати.

— Ну хоч раз на віку можеш дозволити собі відпочити? Тим більше у вихідний. Погуляли б, у ресторан зайшли…

— Ой, ну який ресторан? У мене сесія на носі.

— Сесія не в тебе, а в твоїх студентів. Ти тут при чому?

— Наталю, ти ж сама ще недавно викладала.

— Так, викладала і знаю, що це таке. Шість днів на тиждень працюєш, але один же день можна собі присвятити?

— Дорога моя, — Андрій Петрович підвівся й підійшов до дружини. — Невже за тридцять п’ять років спільного життя…

— Гаразд, іди, — зітхнула вона. — А то ще повтікають від тебе твої формули, шукатимеш їх потім. У космосі.

— Не повтікають. Мої всі отут, — він постукав себе пальцем по лобі й обійняв дружину за плечі. — Це нові треба в космосі шукати. Ти ж знаєш, математик просто не може не працювати. Він працює постійно. Не заради задоволення, а тому що так влаштований. Тому що мусить. Це, якщо хочеш, моя місія. І цим я відрізняюся від… безкорисного кота.

— Зате кіт у холод зігріє, — парирувала Наталя Григорівна.

— Для цього в нас є центральне опалення, — відрізав Андрій Петрович і пішов у кабінет.

Те, про що вона мовчала

Наталя Григорівна залишилася на кухні сама.

«Сам як кіт, — подумала вона. — Спить, їсть. Працює, звісно, але… Ні в театр, ні в музей, ні в кіно, ні в ресторан. Я вже й забула, як це».

Поки вона ще викладала в університеті, на біологічному, час від часу вдавалося затягти чоловіка на якийсь культурний захід. У театр, у музей, коли траплялося, що поверталися з роботи разом. А як не міг скласти компанію, завжди можна було покликати когось із колег.

Тепер, після пенсії, усе це залишилося десь далеко позаду, і життя Наталі Григорівни перетворилося на суцільне домашнє господарство.

Вона ніколи не нарікала. Але часом так хотілося вийти між люди.

Зітхнувши, вона запалила газ і взялася готувати обід.

Андрій Петрович у своїй строкатій сорочці з коротким рукавом, шортах і шльопанцях на босу ногу зовсім не був схожий на професора. До речі, він і на лекції часто з’являвся в подібному вбранні, бо терпіти не міг костюмів і краваток та надягав їх хіба у крайньому разі. Ні борідки, ні окулярів.

Одна з кімнат їхньої квартири від самого переїзду була, за наполяганням Наталі Григорівни, віддана під кабінет чоловіка. Вхід туди, коли він працював, був суворо заборонений не лише дітям, поки вони не виросли й не роз’їхалися, а й самій господині. І котові теж. Причому двері ніколи не замикалися, там і замка не було. Просто причинялися. У родині вважалося, що табу діє надійніше за будь-який замок.

Андрій Петрович увімкнув старезну радіолу в кутку (любив працювати під тиху класику), запалив лампу, розклав на столі купу паперів, всіяних незрозумілими значками й латинськими літерами, і, мугикаючи собі під ніс, занурився у той таємничий світ, який пересічній людині пояснювати марно.

Одна мить

Знявши піну з бульйону, Наталя Григорівна приправила його сіллю, кількома горошинами перцю і раптом виявила, що закінчився лавровий лист.

Довелося ставати на табуретку й лізти в найвищу шафку збоку від плити, де за старою звичкою зберігалися щедрі запаси цукру, солі, круп і, звісно, спецій.

Діставши пачку лаврушки, вона стала спускатися й не помітила, як пола халата на якусь мить лягла на плиту, просто біля конфорки, що горіла під каструлею.

Халат спалахнув миттєво.

Наталя Григорівна зіскочила з табуретки й почала гамселити себе по боках, збиваючи вогонь.

— Андрію! Андрію, я горю! — закричала вона.

Кіт на підвіконні прокинувся і, витріщивши очі, втупився в господиню.

До професора, що витав десь дуже далеко у всесвіті нерозв’язаних задач, крізь причинені двері кабінету все ж долинули відчайдушні крики дружини. Але він так глибоко був у своїх думках, що у відповідь лише машинально проспівав у такт радіолі:

— Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…

Наталя Григорівна стягла з себе палаючий халат і відкинула його вбік, до вікна. Халат упав акурат під край фіранки, що звисала до підлоги. Фіранка, звісно ж, спалахнула одразу.

Кіт Марко завив геть не котячим голосом, зірвався з підвіконня і, проскочивши між ногами господині, вилетів у коридор. Але тут же повернувся й обережно зазирнув у двері.

Наталя Григорівна кинулася до вікна, та відсахнулася від язиків полум’я, що злетіли вгору. Голова закрутилася, у ніс ударив їдкий запах диму. Вона закашлялася і відчула, що ноги підкошуються. Спробувала вхопитися за край столу, але рука зісковзнула, і Наталя Григорівна, знепритомнівши, осіла на підлогу.

Рішення визріло миттєво

Кіт Марко, заціпенілий від жаху, ще кілька секунд дивився на господиню й раптом зірвався з місця.

Підбігши до кабінету, він почав відчайдушно нявкати і шкребтися в двері. Ніякого ефекту. Тоді Марко, порушуючи найсуворішу з усіх заборон свого життя, з розгону штовхнув двері лобом. Двері розчахнулися, і кіт кинувся до господаря.

Той навіть не помітив появи непроханого гостя. І тільки коли Марко почав барабанити лапами по його ногах, нарешті отямився й сердито мовив:

— А ти що тут забув? Наталю! Що кіт робить у моєму кабінеті?

І ногою обережно відсунув Марка від себе. При цьому шльопанець зіскочив із ноги, чим кіт не забарився скористатися і цапнув професора за палець.

— Ай! — скрикнув Андрій Петрович і схопився, маючи намір задати прочухана нахабі.

Але кіт кулею вилетів із кабінету.

— Ну, я тобі покажу! — крикнув професор і знову гукнув: — Наталю!

Відповіді не було. Роздратований, він рушив на кухню і, ледве переступивши поріг, застиг.

Вигляд дружини, що лежала на підлозі, на тлі палаючої фіранки, привів його в жах. На якусь мить Андрій Петрович заціпенів.

— Ой! — нарешті вимовив він. — Телефон!

І вибіг у передпокій, гарячково шукаючи очима дротовий телефон, який висів там колись, поки не збагнув, що його вже давно немає.

Він підбіг до шафки біля вхідних дверей, розчахнув дверцята.

— Де мій мобільний? Наталю, а де твій мобільний?!

Крутнув замок вхідних дверей, розчахнув їх, вискочив на сходовий майданчик і набрав повні груди повітря, щоб на весь під’їзд покликати на допомогу.

І тут же схаменувся, ляснув себе по лобі:

— Тьху ти!

І, залишивши двері відчиненими, кинувся назад на кухню.

Увесь цей час кіт Марко невідступно ходив за господарем. Ось і тепер він здалеку спостерігав, як Андрій Петрович, схилившись над дружиною, марно намагається привести її до тями.

— Наталю! — повторював він. — Наталю, Наталю, отямся!

Погляд його знову впав на фіранку, що догорала, і на шафку поруч, яка вже починала диміти.

Андрій Петрович скочив, підбіг до вікна, зірвав рештки фіранки, кинув їх на підлогу біля халата, що тлів. Потім, недовго думаючи, схопив каструлю з плити і вилив її вміст на полум’я.

Вогонь погас. Професор відкрутив кран до упору, набрав повну каструлю води і, повернувшись до вікна, вихлюпнув її на шафку, що ледь не зайнялася.

Хотів набрати ще, але ноги раптом ковзнули по розлитому на підлозі жирному бульйону, і Андрій Петрович плазом гримнувся на підлогу, добряче приклавшись потилицею.

Той, від кого «немає користі»

Кіт Марко, який напружено стежив за всім, підбіг до господаря, що втратив свідомість, потім тицьнувся носом у щоку господині і різко підняв голову. Він почув звук, який ненавидів усе життя, — шум води, що потоком хлинула через край мийки.

Марко відскочив до вікна, знову стрибнув на середину кухні, з жахом дивлячись на водоспад.

Рішення визріло миттєво.

Кіт кинувся геть із кухні в передпокій і вискочив через відчинені вхідні двері, які були привідкриті на провітрювання, на сходовий майданчик. Наче повторюючи недавній намір господаря, Марко набрав повні груди повітря і заволав так, що задзвеніли шибки.

Двері сусідньої квартири прочинилися, і звідти визирнула сердита бабуся, спираючись на ціпок.

— Хто тут хуліганить?! — грізно крикнула вона і махнула ціпком.

Марко високо підстрибнув на місці. Потім підстрибнув ще раз і, голосно нявкнувши, кинувся назад до своєї квартири.

Сусідка запідозрила недобре й пошкандибала за котом. Підійшовши до дверей, вона почула запах диму і, наче забувши про свою кульгавість, прудко вбігла всередину.

На кухні знайшла обох подружжів на підлозі. Перекрила воду, дістала з кишені мобільний, відкашлялася і набрала рятувальників.

Через тиждень

Однієї фіранки на кухні досі не було, зате стіни вже відмили від кіптяви. Правда, все одно доведеться підфарбувати. І стелю теж.

Але загалом навколо знову панував лад, і рудий кіт Марко, як ні в чому не бувало, дрімав на своєму звичному місці. На підвіконні.

Наталя Григорівна поставила на стіл дві тарілки з яєчнею.

— Ти його сьогодні вже годувала? — спитав Андрій Петрович, озирнувшись на кота.

— Звісно.

— Може, він ще чогось хоче?

— Я дала йому все, що він любить.

— Ну дай ще.

— Обійдеться. Він і так у нас округлився.

— Ну і що, що округлився. Має право. Заслужив.

Кіт розплющив одне око, ліниво потягнувся і знову задрімав.

— Погода сьогодні чудова, — зауважив Андрій Петрович. — Може, підемо погуляємо? У ресторан зайдемо, пообідаємо. А ввечері в театр, мені квитки пропонували, кажуть, гарна вистава.

— А як же робота? — примружилася Наталя Григорівна.

— Робота? — Андрій Петрович скосив око на кота, що дрімав, і знову подивився на дружину. — Думаю, робота почекає.