Два тижні щастя

Персик не сумував. Сумувати — це надто дрібне слово для того, що з ним коїлося. Він мучився. Він розчинявся. Він переставав бути собою.

Богданові було легше. Його серце не рвалося за господинею Сніжки. Для нього вона була просто знайома жінка з чорною таксою. Попрощався — і забув.

Сліди на піску

З кожним роком сліди Персика на мокрому піску ставали глибшими.

«Гладшаю, — думав він, перебираючи короткими лапами. — Ну то й що. Господар теж набрав. Це природа, з нею сперечатися марно. Хоч як пнися, а старість є старість. Стирає всю нашу колишню красу».

Хвиля зашипіла, лизнула лапи, намочила пузо й розігнала думки. Персик озирнувся на господаря.

— Невже плавати зібрався? — здивувався той.

«Жартує, не інакше, — зітхнув Персик. — Відплавав я своє. Тепер наша справа сидіти на бережку, дивитися, як хвилі дуріють, вилизують прибережний пісок, жбурляють усяким сміттям… І згадувати».

Він подріботів до Богдана. Той уже розстелив картатий плед, всівся, витягнув ноги. Персик умостився поруч. І втупився в сизо-синю далечінь.

Море гнало нескінченні хвилі, ніби квапилося стерти непрохані Персикові сліди. Під це добре думалося. Пам’ять піднімала з глибин те, що здавалося давно забутим.

Перша хвиля

На Персика накотило.

Перша хвиля зустріла його страшенно давно. Майже шістнадцять років тому. Він тоді був коротший і дрібніший. Його крихітні неглибокі слідочки море злизувало миттєво.

На мокрий дотик Персик відповів гавкотом. Він злякався! А господар реготав, дивлячись, як маленька такса свариться на хвилю. Це було образливо.

— Персику, ну ти боєць! Море вирішив налякати? — Богдан підхопив його, цмокнув у ніс. — Не злись. Море добре.

Персик зрозумів це пізніше. А тоді чекав повернення нахабної хвилі, щоб помститися. Кидався з гарчанням уперед, коли вона з подругами набігала на берег, і тріумфував, спостерігаючи, як вони, шепочучи щось, відкочуються назад.

Дурниця, звісно. Але простимо. Персик тоді був малявкою. Ціле життя лежало біля його коротких лап. Щастя гладило руду голову й дарувало теплі дні один за одним.

Богдан теж був молодший. Хоч і хвалився, що він динозавр, який більше півстоліття топче земну кулю.

Персик не знав, що таке динозавр. Але, судячи з господаря, це хтось великий, міцний і добрий.

Він з часом полюбив море й більше не ухилявся від його настирливих дотиків. Навпаки, хоробро кидався у воду й плив. Богдан спостерігав, іноді кидав м’ячик. Персик приносив і почувався переможцем стихії.

Тільки тоді море здавалося безтурботним і синім-синім. Мабуть, молодість яскравіше розфарбовує світ. Старість ощадлива, фарби дарма не витрачає.

Персик зітхнув. Давно він не згадував про дитинство. Піти, чи що, знову погратися з хвилею?

Ні, ліньки. Пузо щойно висохло.

Море розчаровано прошипіло, кинуло на пляж буру нитку водоростей і почорнілу від води палицю. Персик приплющив очі. Другий спогад не змусив себе чекати.

Сніжана

Він іще молодий. І Богдан не старий. У людей час узагалі йде інакше. Якщо Персик за три роки встиг зі щеняти стати дорослим чоловіком, то в господаря лише трохи сивини додалося.

Вони так само ходять на пляж. Тільки Персика тепер цікавлять не мокрі морські ігри, а зовсім інше.

Він закохався. Та так, що лапи тремтять і хвіст не слухається: пускається в танець, щойно вона з’являється.

А вона вдає, що не помічає! Але як Персика можна не помітити? Він гарний. По-справжньому вродливий.

Сонечко запалює золоті іскорки на його рудій спині. Вони гаснуть, торкаючись майже темної смужки шерсті вздовж хребта. Вуха довгі, теж по краю облямовані темним. Нещодавно він дізнався, що в нього кабанячий окрас. Це чудово звучить.

Кохання Персика звуть Сніжана. Трохи простувато, але мило. Вона брюнетка. Така глибока, наче морська безодня в грозу. У неї витончений довгий ніс і симпатична господиня.

Господиню Сніжани звуть Любов. Це здається знаком.

«Любов привела Сніжану на пляж. Любов познайомила її з Персиком», — перекочує він у голові красиві фрази й надіється.

Надія міцніє, коли Богдан заговорює з Любов’ю:

— Ви у відпустку прилетіли?

— Приїхали машиною. Сніжка мене замучила, якщо чесно, — усміхається та.

— Довго їхали?

— Дуже довго. Ну нічого. Наступного разу, мабуть, кудись ближче рвонемо, — каже Любов.

Сніжана крутиться біля них. Персик злиться: чого вона там застрягла? Він хоче теж, як Богдан. Познайомитися, поговорити.

«Що ж, якщо ковбаса не йде до Персика, значить, Персик іде до ковбаси», — думає він і дріботить до Сніжани. Порівняння так собі, але він збентежений, і поетичніші образи на думку не спадають.

— А це ваш «кабанчик»? — питає Любов.

— Мій! — відповідає Богдан.

«Кабанчик?» — обурюється подумки Персик, але тут же забуває про це. Сніжана дивиться на нього! Тонкий темний хвіст робить пару несміливих па. Вона його вітає!

Персик прискорюється. І ось вони вже ніс до носа. Ловлять запахи, читають одне одного. Як просто, виявляється. А він боявся підійти. О, Сніжана! Зблизька вона ще розкішніша.

Ті два тижні

Ті два тижні були дивом. Вони вчотирьох зустрічалися на пляжі й ішли блукати вздовж берега. Море щось наспівувало пошепки. І Персикові тоді здавалося, що ще трохи — і його серце лусне від щастя й любові.

А потім вони поїхали.

— Додому повернулися. Персику, не сумуй, — сказав Богдан.

Персик не сумував. Сумувати — це надто дрібне слово. Його ніби вивернули навиворіт, виполоскали в солоній морській воді й кинули сохнути на вітрі.

Він думав, що не переживе. Але пережив. Дякувати Богданові. Чоловіча дружба — річ серйозна.

Той бачив: із Персиком щось коїться. Підтримував, гладив, слухав. Може, не розумів, але відчував.

— Що, Персику, туга гризе? Мине. Усе в цьому світі минає.

Богдан мав рацію. Персикові стало легше, тільки більше він не закохувався. Ні, дами в його житті, звісно, були, але нікого він відтоді не пускав у своє серце.

Там місце тільки для Богдана. Той завжди поруч. Усе змінюється в цьому житті, і лише він незмінно любить. Вони завжди будуть разом.

Спогад схлинув. Зараз, через стільки років, він не ранив, а навпаки — грів. У його житті трапилася любов. Хай коротка, але ж трапилася.

Літо без моря

Море шепотіло, тривожило пам’ять. Наступне видіння піднялося з її глибин.

Цього разу справді важке. У ньому не було моря. І Персик тоді боявся, що вже й не буде.

Та що там море. Він думав, що вже нічого не буде. Бо того літа Богданові стало зле. Серйозно й страшно. Його забрала машина, яка вила на всю вулицю.

Персик тоді теж вив, ридав, наплювавши на свої солідні дев’ять років. Хто сказав, що плакати можна лише малюкам? Дорослим теж можна, інакше душа розірветься, не витримає.

— Ну чого ти, Персику? Ну, перестань, — утішала його сусідка баба Галя. — Повернеться твій господар, не терзай серце.

Персикові хотілося вірити, але не виходило. Цього разу все було інакше, ніж раніше. У цьому відчувалася темна загроза.

Баба Галя приходила до нього щодня, годувала, розмовляла. Іноді про дрібниці, іноді про важливе.

— Сонечко сьогодні, Персику. Погода славна, гуляти добре. Тільки, вибач уже, до моря не підемо. Вниз іще нічого, а потім мені нагору дертися важко. Знаю — любиш на пляж ходити, але ти вже господаря дочекайся.

Скоро Богдан повернеться. На поправку пішов.

Персик слухав, чекав. Надіявся обережно й боявся. Він не злився на бабу Галю за те, що вона не водить його до моря. Море було тільки їхнє з Богданом. Так було і так буде! Якщо він повернеться… Коли він повернеться!

Людмила у чорній рамці

Персик зітхнув, обернувся на господаря. Богдан тоді його не обманув: повернувся, обійняв, щоб більше не відпускати. Так вони й дошкандибали разом до сивої старості. Чого вже там… Смішно молодитися, коли ніс увесь білий.

«Гарне в нас вийшло життя, Персику, — казав господар. — Ти сам подумай: у мене є ти, у тебе є я, а ще в нас є море!»

Персик погоджувався. Добре, що вони зустрілися. А колись давно Богдан міг вирішити, що йому не потрібен собака. А потрібна, наприклад, кішка. Або взагалі ніхто не потрібен.

Страшно уявити.

Він узяв Персика, коли залишився сам. Його дружина тоді пішла на людську веселку. Персик бачив її світлину. Вона висіла в чорній рамочці на стіні.

— Ось, Персику, це Людмила. Шкода, що ти її не застав, вона б тобі сподобалася, — якось сказав Богдан.

І все! Більше ні слова. Решту Персик додумав сам. Раз не застав, то немає її більше на цьому світі, мабуть. Бо світлина в чорному, бо Богдан сумує, коли на неї дивиться, бо говорити про це не любить.

Завтра будуть нові сліди

— Персику, про що замислився?

Спогади розбіглися, голос Богдана їх сполохав.

— Може, додому підемо? А то, он, на горизонті ніби хмуриться. Щоб нас дощем не накрило.

Персик підвівся, підійшов до моря. Ніби й справді хмари збираються. Хоча… Зір уже не той.

Він опустив очі — від слідів нічого не залишилося. Зникли. Море змило.

Але це неважливо. Завтра вони з Богданом прийдуть, і Персик залишить нові. І післязавтра, і ще багато-багато днів плямуватиме він пляж своїми обважнілими лапами.

Поки в справу не втрутиться час. Ось воно вміє стирати сліди назавжди. Але зараз у них із Богданом є дні й ночі, сонце й дощ, зима й літо.

Персик попрощався з морем і потрюхикав до господаря. Хвилі взялися наводити лад. Щоб завтра зустріти цих двох незайманим, чистим піском.