Двісті грамів чистої люті

О пів на шосту ранку мене будить не будильник. Мене будить полювання.

Чорна грудка завбільшки з кулак сидить у засідці за ніжкою стільця й дивиться на мій великий палець так, ніби він винен їй гpoші. Секунда — стрибок, укус, і переможний галоп по коридору з розчепіреними лапами. Мисливиця. Двісті грамів чистої люті.

А ще два тижні тому я взагалі не планувала кота. У мене на листопад були зовсім інші плани: доклеїти шпалери в коридорі, дочекатися премії й нарешті замовити нормальні вхідні двері замість тих, що деренчать від вітру.

* * *

Стіна між нашими квартирами така, що я знаю, коли сусіди вмикають чайник. Тому того вечора я почула все — від першого слова до останнього.

Люда принесла кошеня з-під гаражів. Просто взяла й принесла, нікого не питаючи. Вадим дізнався, коли воно вже сиділо в них на кухні, у коробці з-під взуття, застеленій його ж старим светром.

— Ти хоч раз зі мною порадилася?

— Вадю, там дощ. Вона під бетонною плитою сиділа, мокра вся.

— Під плитою багато хто сидить. Усіх додому носитимеш?

— Вона в долоню вміщається!

— Отож. Значить, і винести надвір легко.

Далі полетіло про гpoшi, про те, хто прибиратиме, про подряпані меблі й про те, що він на це не підписувався. Люда відповідала дедалі тихіше. Я стояла посеред своєї кухні з чашкою чаю, яку так і не випила, і слухала, як за стіною чиюсь долю вирішують на підвищених тонах.

Чи справді він виніс би її на вулицю? Не знаю. Може, наступного ранку відійшов би й сам купив би їй мисочку. Люди часто говорять таке, чого не роблять.

Але надворі був листопад. Мокрий сніг із дощем, вітер, температура ледь вище нуля. І мені чомусь дуже не хотілося дізнаватися відповідь експериментальним шляхом.

* * *

Я подзвонила у двері о десятій вечора. Люда відчинила не одразу — спершу довго дивилася у вічко, ніби могла побачити там когось іншого.

— Люд, вибач, що лізу. Я чула.

Вона мовчала секунди три.

— Тут усі все чують, — сказала нарешті.

— Дай мені її. На кілька днів. Поки щось придумаємо.

— Ти ж казала, що не любиш котів.

— Я казала, що в мене ремонт.

Люда зникла в коридорі й повернулася зі згортком у рушнику. Разом із кошеням віддала пакет: початий пакетик корму, половину пледа й пластикову кришечку замість мисочки.

— Вона їсть як екскаватор, — попередила. — І писклява страшенно.

Двері зачинилися швидше, ніж я встигла щось відповісти. Я стояла в тамбурі з чужим рушником у руках і думала, що це, мабуть, найдурніше рішення за останні років десять.

* * *

Наступного дня я обдзвонила всіх, кого знайшла. Притулки, перетримки, волонтерок.

— Кошенят нам приносять щодня, — сказала жінка з притулку таким голосом, ніби повторювала це не вперше за ранок. — У нас усе забите до Нового року. Спробуйте пізніше.

— А «пізніше» — це коли?

— Ну… після свят подзвоніть.

У чаті мікрорайону моє оголошення зібрало чотирнадцять сердечок і жодної пропозиції. Одна сусідка написала: «Дуже шкода, у нас уже троє». Інша порадила «пошукати добрі руки» — так, ніби я цим не займалася третю годину поспіль.

І я сказала собі фразу, після якої зазвичай усе й вирішується.

«Ну добре. Поживе в мене кілька днів».

Кілька днів. Я справді в це вірила.

* * *

Першу ніч я поклала її на кухні, у коробці, з грілкою з пляшки. Вона плакала. Не нявчала — саме плакала, тоненько й безперервно, як щось, що ще не вміє бути самотнім.

Я витримала сорок хвилин.

Коли я принесла її в ліжко, вона за три секунди дісталася до моєї шиї, залізла під волосся, уткнулася носом у ключицю й увімкнула муркотіння. Звук був такий, ніби всередині в неї працює маленький холодильник. Так і заснула — наче ми домовлялися про це заздалегідь.

На другий день вона ходила за мною по квартирі. Скрізь. На хитких лапах, які роз’їжджалися на ламінаті, з хвостом-антеною. Я до холодильника — вона до холодильника. Я у ванну — вона під дверима. Один раз не втрималася на повороті й в’їхала головою просто в мій капець.

На третій день у мене вже нічого не було свого. Ковдра стала її. Диван став її. Клавіатура стала її — просто посеред робочого дзвінка. Колега почув шурхіт і запитав:

— У вас там хтось є?

— Є. Директорка.

* * *

Минув тиждень, і від переляканої мовчазної крихти з сусідської кухні не лишилося нічого.

Зубки прорізалися майже всі, тож тепер вона гризе світ. Провід від зарядки. Кут коробки. Шнурок від капців. Мій палець, коли я недостатньо швидко реагую. Шпалери в коридорі, які я так і не доклеїла, тепер редагує вона — і, чесно кажучи, ремонт після цього однаково доведеться робити, тільки навесні й уже з іншим настроєм.

Ще вона воює з невидимими ворогами. Стоїть посеред кімнати, дивиться в порожній кут, вигинає спину дугою, боком скаче вбік — і зникає під диваном. Хто там був, я не знаю. Але вона впевнена, що врятувала нас обох.

Окрема історія — робот-пилосос. Перші три дні вона тікала від нього на шафу. На четвертий — осідлала й проїхалася через усю кімнату з виглядом королеви, яку нарешті визнали.

* * *

Я досі роблю вигляд, що вибираю ім’я. Ніби в мене справді є вибір.

Перебирала все підряд: Мурка — банально, Пантера — пафосно, Ніч — надто похмуро. А потім племінник побачив її на відео, як вона стрибає на власну тінь, і сказав:

— Це ж Сіріус Блек.

— Це дівчинка.

— І що? Він теж чорний, теж драматичний і теж вижив попри все.

Аргументувати не було чим. Так у моїй квартирі оселився Сіріус Блек. Для щоденного вжитку — Сірі. Трошки театральна, трошки чаклунська і абсолютно переконана, що ця квартира завжди була її.

* * *

Люду я зустріла біля поштових скриньок днів через десять.

— Ну як вона там?

— Гризе шпалери.

— Значить, усе добре, — кивнула Люда й пішла до ліфта швидше, ніж треба було.

Вона так жодного разу й не зайшла подивитися. Я не питаю чому. Мабуть, є речі, на які легше не дивитися вдруге.

* * *

У моїх планах на цей рік були двері, шпалери й поїздка до моря навесні. Планів на кота не було взагалі, у жодному вигляді, навіть у чернетці.

А тепер я купую корм із запасом, розмовляю вголос із кимось, хто важить менше за пачку цукру, і прокидаюся о пів на шосту від того, що на мою ногу полюють.

Виявляється, такі рішення не завжди ухвалюєш ти. Іноді хтось маленький ухвалює їх за тебе — приходить із сусідніх дверей, лягає тобі на шию й навіть не дає можливості заперечити.