Перша зима в землянці: як українські переселенці виживали в Канаді понад 100 років тому

Уявіть собі канадську зиму кінця ХІХ століття — сніг по пояс, морози, від яких тріщать дерева, і вітер, що пробирає до кісток. А тепер уявіть, що ваш дім — це викопана в землі яма, накрита тонкими стовбурами й дерном. Саме так зустрічали свою першу зиму на чужині тисячі українців, які наприкінці 1800-х наважилися перетнути океан заради кращої долі. Архівні фото опублікували у Facebook-спільноті Diaspora.ua, і вони вражають до глибини душі.

Куди й навіщо їхали українці

Наприкінці ХІХ століття канадський уряд активно заохочував заселення західних прерій, які поступово відкривалися для європейської колонізації — це землі сучасних провінцій Альберта, Манітоба та Саскачеван. Перші українські переселенці ступили на канадську землю ще 1891 року, а вже з 1892-го почалося справжнє переселення, яке тривало аж до Першої світової війни.

Умови на папері виглядали казково. За символічну плату — лише десять доларів реєстраційного збору — родина могла отримати наділ у 160 акрів, тобто близько 65 гектарів землі. Ділянка розміром із цілу «чверть секції», як казали в Канаді. Здавалося б, бери та господарюй. Рекламні матеріали переважно наголошували саме на перевагах переселення — дешевій землі та нових можливостях. А от складність освоєння цих земель нерідко недооцінювали.

Земля, яку треба було вистраждати

Повне право власності на наділ переселенець отримував не одразу. Спершу потрібно було щонайменше три роки прожити на цій землі, розчистити її, розорати й засіяти, а ще збудувати справжнє житло. Тільки тоді омріяні гектари ставали твоїми по-справжньому.

А земля, яку діставали українці, була зовсім не тією доглянутою нивою, до якої вони звикли вдома. Найчастіше це був дикий край осикового парколісся на сході центральної Альберти — місцина, де чагарники та гаї чергувалися з відкритими ділянками. Багато наших земляків свідомо обирали саме лісисті або напівлісисті місця, і причина була проста: ліс давав найголовніше — деревину на будівництво та дрова, без яких канадську зиму не пережити.

Виснажені довгою дорогою через океан, переселенці прибували майже без копійки за душею. Усі заощадження з’їдала сама подорож. І ось людина стоїть посеред незнайомого лісу, попереду — морози, а в кишені порожньо. Що робити?

Бурдей — дім, схожий на погріб

Виходом ставав бурдей, або, як його ще називали, землянка. Це нехитра напівпідземна споруда — щось середнє між погребом і куренем. Будували її швидко й із того, що було під рукою. У землі викопували неглибоку яму, стіни й дах робили з дерну, глини та тонких стовбурів тополі, які в тих краях росли всюди.

Розміри такого житла були більш ніж скромними — це була тісна, низька комірчина, де часто тулилася вся родина, а нерідко в маленькому бурдеї мешкали й великі багатодітні сім’ї. Зверху бурдей вкривали шаром глини, а для тепла напихали сіно й солому. Збоку він і справді нагадував трикутний погрібець, що ледь виглядає із землі.

І все ж навіть така хатина рятувала від найстрашнішого — від лютого холоду. Земля навколо тримала тепло, а всередині, попри тісноту, можна було перечекати найгірші місяці.

Перша зима, яку запам’ятовували на все життя

Найважчими ставали саме перші місяці після переїзду. Особливо тяжко доводилося тим родинам, які прибували наприкінці літа чи восени — до морозів вони просто не встигали ні господарство налагодити, ні грошей заробити, ні теплу хату звести.

Холод, нестача харчів і повна виснаженість ставали серйозним випробуванням для багатьох родин. Найважче доводилося найслабшим — малим дітям і літнім людям, для яких сувора зима без теплого житла й достатньої їжі несла справжню небезпеку. Ці спогади потім передавали з покоління в покоління, і нащадки переселенців досі переказують родинні історії про ту першу, найважчу зиму на чужині.

Як виживали: чоловіча й жіноча доля

Щоб родина не пропала, треба було десь брати гроші. Тому на осінь і зиму чоловіки зазвичай вирушали на заробітки подалі від дому. Працювали на лісозаготівлі, будували дороги та залізниці, спускалися у вугільні шахти — бралися за будь-яку важку роботу, аби принести в дім хоч трохи грошей на їжу, насіння й найнеобхідніший реманент.

А вся хата лишалася на жінках. Поки чоловік був на заробітках, дружина з дітьми давала раду господарству, поралася на ділянці, доглядала худобу й тримала родинне вогнище. На архівних світлинах добре видно цю жіночу силу: попри злидні й тяжку працю, господині стоять біля своїх землянок у чистих білих сорочках, а всередині помешкання — лад і охайність. Бо хоч би якою бідною була оселя, українська жінка завжди вміла зробити її домом.

Весна, що змінювала все

З приходом тепла починалося справжнє життя. Переселенці бралися до землі: сіяли пшеницю, висаджували городину, потроху розширювали господарство. І саме ця наполеглива, чорна, виснажлива праця згодом давала плоди.

Минали роки — і вчорашні мешканці землянок зводили справжні хати, обзаводилися худобою, ставали міцними господарями. Їхні діти вже не знали, що таке зимувати в ямі під дерном, а онуки й правнуки сьогодні є частиною великої української громади Канади. Багато українських родин саме так, із бурдею, починали свій шлях до кращого життя.

Жива пам’ять, яку можна побачити

Сьогодні реконструйовані бурдеї можна побачити на власні очі. У музеї просто неба під назвою Село україно-канадської культурної спадщини, що розташований приблизно за 80 кілометрів на схід від міста Едмонтон у провінції Альберта, дбайливо відтворили побут перших українських поселенців. Тамтешні землянки реконструювали на основі археологічних знахідок та польових досліджень — усе так, як було понад сто років тому.

Ці скромні споруди давно стали символом мужності й незламності наших земляків. Вони нагадують про ту ціну, яку перші українські переселенці заплатили за можливість дати своїм дітям краще майбутнє — у новій країні, на власній землі, хоч і далеко від рідної домівки.

Матеріал підготовлено за інформацією Diaspora.ua. Авторка оригінального допису – Ольга Сухобокова. Фото: https://ukrainianvillage.ca/burdei