Біля ставка він побачив ополонку й слабкі рухи в крижаній воді
Усе почалося кілька місяців тому.
— Дідусю, глянь! — Ліля притиснулася до шибки. — Там песик!
За хвірткою метушилася худорлява дворняжка — чорна, брудна, з випнутими ребрами.
— Знову ця бродяча, — невдоволено буркнув Павло Іванович, натягуючи валянки. — Третій день крутиться. Геть звідси!
Він замахнувся палицею. Собака відскочила, але не втекла — лише відійшла трохи й сіла, не зводячи очей з подвір’я.
— Не проганяй її, — благала Ліля. — Вона ж голодна…
— Мені й без неї клопоту вистачає, — відрубав дід. — Ще заразу якусь принесе.
Та варто було йому зайти до хати, як пес знову повернувся до хвіртки.
Ліля жила з дідусем пів року — після того, як її батьки зaгинyли в aвapії. Павло Іванович звик до тиші й самоти, а тепер у домі звучали дитячі питання, на які не було відповіді: «Коли мама й тато повернуться?»
Старий лише зітхав і мовчки відвертався.
Одного дня, коли дід задрімав, Ліля винесла надвір миску з супом.
— Іди сюди… Я назву тебе Жужа, — прошепотіла вона.
Собака обережно підійшла, з’їла все до крихти й лягла біля ніг дівчинки, дивлячись вдячно й віддано.
Відтоді Жужа оселилася біля хвіртки. Вона проводжала Лілю до школи, зустрічала зі зошитами в руках і терпляче вислуховувала бурчання діда.
— Знову ти тут? — гримів він. — Набридла!
Та пес уже знав: цей чоловік суворий на словах, але не на ділі.
Сусід Семен якось кинув через паркан:
— Не даремно вона до тебе прибилася.
Павло Іванович лише фиркнув.
Минув тиждень. Морози посилилися. Жужа все одно залишалася біля двору — в сніг, у вітер. Ліля просила впустити її до сіней, але дід був непохитний.
— У хаті тваринам не місце.
Та ночами він усе частіше дивився у вікно — як пес, згорнувшись клубком, лежить просто на снігу.
І от тієї суботи…
Ліля сміялася, ковзаючись усе далі від берега. Жужа насторожено стежила.
Тріск. Чорна вода зімкнулася над дівчинкою. Вона борсалася, кликала на допомогу — та крики губилися у холодному повітрі.
Жужа на мить завмерла, а тоді рвонула додому.
Павло Іванович саме колов дрова, коли пес почав несамовито гавкати, хапати його за штанину, тягнути до хвіртки.
— Та що з тобою? — розгубився він.
Але в очах Жужи була така паніка, що серце старого обірвалося.
— Лілька! — вигукнув він і побіг за собакою.
Біля ставка він побачив ополонку й слабкі рухи в крижаній воді. Схопив довгу жердину, поповз по льоду, що тріщав під вагою.
— Тримайся, онучко!
Йому вдалося зачепити куртку й витягнути дівчинку на берег. Жужа крутилася поряд, скавчала, ніби підтримувала.
Ліля була бліда, як полотно. Павло Іванович розтирав їй руки, шепотів молитви, яких давно не згадував.
— Жужа… — ледве чутно прошепотіла дівчинка, прийшовши до тями.
Собака сиділа поруч, тремтячи від холоду. Того дня щось у старому змінилося. Він більше не кричав на Жужу. Та впускати до хати все одно не поспішав.
Аж поки лютий не показав свій норов. Завірюхи накривали подвір’я одна за одною. Якось вранці Павло Іванович помітив біля хвіртки чорну пляму в заметі.
Він пробрався крізь сніг — і завмер. Жужа лежала, майже занесена снігом. Ледь дихала.
— От дурна… — прошепотів він і, не вагаючись більше, підняв її на руки.
У хаті поклав біля печі, наказав Лілі принести теплого молока. Собака повільно пила, а старий сидів поруч і гладив її по голові.
— Ледве не загубили тебе, — бурмотів він, сам не помічаючи, як стискає горло.
За день Жужа оклигала. А вранці Павло Іванович уже оглядав стару будку біля сараю.
— Дах тече, стіни перекосилися… Треба полагодити, — пробурчав він.
До обіду нова покрівля сяяла свіжими дошками, всередині лежала тепла ковдра, поруч стояли миски.
— Дідусю… це для Жужи? — тихо спитала Ліля.
— А для кого ж, — буркнув він. — У будинку їй не місце. Але й мерзнути не буде.
Семен, проходячи повз, усміхнувся:
— Бачиш, казав я тобі — не випадково вона з’явилася.
Павло Іванович нічого не відповів. Лише дивився, як Жужа обережно заходить у нову будку, а потім лягає так, щоб бачити двері їхнього дому.
— Ну що ж, — тихо мовив він. — Тепер ти своя.
І вперше за довгий час у дворі стало по-справжньому тепло.
