Апельсин на березі
Восьмикілограмовий рудий кіт із зеленими очима сидів на самій верхівці старої берези і думав про те, яка ж усе-таки безнадійна його хазяйка.
Не тому що погана. Навпаки. Гарна, добра, худенька — навіть на котячий смак нічогенька. Просто чоловіків собі вибирала так, ніби навмисне шукала найгірших. І оце вже було проблемою, яку Апельсину доводилося вирішувати самотужки.
Звали кота Апельсин, і мешкав він у Оксани — тридцятип’ятирічної бухгалтерки з тихого будинку на околиці невеликого міста. Життя в Оксани було рівне, як лінійка: робота, дім, кіт, диван із телевізором по вихідних. І чоловіка нормального — жодного за всі ці роки.
А Апельсин дивився на цих кавалерів і тільки хвостом сіпав від обурення.
* * *
Першим був Павло.
Пухкенький, з м’якенькими долоньками, рум’яним личком і оксамитовим голосом. А от очі… Очі в нього були колючі, чіпкі, наче рибальські гачки. Він їх ховав за окулярами, і, мабуть, тому Оксана того погляду так і не роздивилася.
Але Апельсин роздивився одразу. І почав того Павла потихеньку з кухні виживати.
Дер кігтями його штани під столом. Гойдався на шторах із диким вереском. Шипів, здіймав шерсть дибки. Марно. Павло тільки кривив пухкі, наче в панночки, губи й скаржився:
— Оксано, кіт у тебе якийсь навіжений. Дикий геть.
— Дивно. Він при тобі просто звіріє. Не розумію, у чому річ.
«У тому, — думав Апельсин, дряпаючи штору, — що йому потрібна твоя квартира. Удома його матінка пиляє, а йому набридло. Мріє сам когось пиляти. Жени його втришия!»
Та з усієї котячої тиради Оксана чула тільки жалібне «мяв», тож Павло й далі грів табуретку своєю неосяжною п’ятою точкою.
Аж поки одного вечора Апельсин не вирішив діяти грубою силою.
Оксана саме частувала гостя чаєм із пиріжками. Чашка стояла на самісінькому краю столу. Ідеальний шанс. Апельсин зачепив кігтиком скатертину, потягнув — і чай, уже трохи прохололий, вилився Павлові прямісінько на нові штани.
Ото був крик.
— Ненавиджу цю котячу морду! Штани зіпсував, ноги обварив!
Оксана, яка вже кинулася жаліти гостя, раптом зупинилася.
— Тільки спробуй.
Але Павла вже понесло. Він наговорив зайвого — і про «безмозку котятницю», і про те, який він дурень, що збирався робити їй пропозицію, і що краще б від матері з’їхав до когось нормального. А тоді схаменувся, промокнув штани серветкою й почав белькотіти вибачення.
Пізно.
— До мами, — коротко показала напрямок Оксана.
Більше Павло не з’являвся.
* * *
— Ех, Апельсинчику, — зітхала потім Оксана, чухаючи кота за вухом. — Давно треба було того Павла облити. Пішов — і якось легше стало. Не мій він.
Апельсин муркотів і був абсолютно згоден. Одного позбулися. Але серце в нього все одно було неспокійне — бо чуття підказувало: буде наступний.
І наступний з’явився. Веніамін.
О, цей був куди хитріший за пухкенького попередника. Приходив завжди з тортом і букетом. Щоправда, фантазією не вирізнявся: «Пташине молоко» й три троянди. Щоразу. Апельсин навіть почав підозрювати, що десь у Веніаміна є склад, де ці однакові джентльменські набори зберігаються ящиками.
Торт і квіти були єдиним плюсом. Усе інше — один довгий мінус.
Ледве переступивши поріг і вручивши букет, Веніамін водив тонким гострим носом і морщився:
— Оксано, вибач, звісно, але в тебе знову пахне котячим туалетом. Невже не відчуваєш?
І обличчя Оксани ставало винуватим.
— Вибач, Веню…
— Веніамін, будь ласка, — поправляв той.
Апельсин не міг збагнути, чого вона перед цим франтом вибачається. Це ж її дім! Її кіт! Не подобається, як мовиться, — не нюхай.
А Веніамін тим часом «окультурював». Водив Оксану галереями, виставками, концертами, вів розумні розмови про мистецтво й філософію. І між ділом клював:
— Оксано, соромно у твоєму віці не знати, хто такий Енді Воргол.
Оксана хмурніла. Їй хотілося йому відповідати, бути «рівнею». Що вона бачила за своє життя? Бухгалтерію, дім, кота. А тут — людина наче з іншого світу.
Тільки от що це був за світ, ставало зрозуміло дедалі більше.
— Тримати тварину в квартирі — це, вибач, несерйозно, — розводив руками Веніамін. — За ним же прибирати треба постійно. Дезінфікувати. Я не прибиральниця. А ти не даєш ради.
З таким Апельсин уже нічого не міг вдіяти. Веніамін із порога вимагав «прибрати тварину», і Оксана, вибачаючись, зачиняла кота в спальні. Звідти багато не навоюєш.
Кіт уже був майже впав у відчай. Аж тут роман згас сам собою.
Чи то Оксана об’їлася тим «Пташиним молоком», чи то втомилася від вічних однакових троянд, чи просто набридло почуватися винуватою у власному домі.
— Кину я Веню, — сказала вона одного вечора. — Не пара ми. Думала, з ним цікаво буде. А я біля нього почуваюся, як у гостях у суворої бабусі. Те не так, це не так. Доброго слова не почуєш, зате повчати — завжди будь ласка. Досить.
Апельсин від радості аж перекинувся на спину всіма чотирма лапами вгору. Знову без нього розрулилося. Слава котячим небесам.
* * *
А потім у Оксани був день народження. І після нього вона чомусь засумувала.
— Ось мені вже й тридцять шість, Апельсинчику, — говорила вона тихо, дивлячись у вікно. — А щастя як не було, так і немає. Живу наче за інерцією.
Апельсин хотів був заперечити, що щастя в неї аж вісім кілограмів. Прекрасних, світло-рудих і зеленооких. Але потім чесно собі зізнався: людині потрібна людина. Хай це й не дуже розумно з її боку — кіт завжди кращий, — але вже так природа розпорядилася.
І тоді кіт уперше по-справжньому придивився до сусіда.
Звали сусіда Олексій. Жили вони з Оксаною двері в двері вже кілька років, але досі Апельсинові не було потреби вивчати цю Олексієву душу. А тут довелося.
І ось до якого висновку кіт дійшов: хороший чоловік. Спокійний, роботящий, не дурний. А головне — Оксана йому подобається. Це ж за кілометр видно, як він червоніє, коли її на сходах зустрічає.
Одна біда. Підійти до сусідки з цим Олексій не наважувався ніяк. Затятий парубок, фліртувати не вміє геть. Соромиться, паленіє, затинається. Допомогти по-сусідськи — завжди будь ласка. А романтика — це не про нього.
«Ну що ж, — вирішив Апельсин, потягуючись. — З цим можна працювати.»
* * *
Наступного ранку Апельсин уперше в житті втік із дому.
Далеко бігти було ліньки, та й ні до чого. Просто під вікнами росла стара розлога береза — на неї кіт і видерся. Умостився на гілці й почав чекати.
Оксана вибігла хвилин за десять. Стала під деревом, задерла голову й почала благати:
— Апельсинчику, злазь. Ну будь ласка. Я тебе курочкою пригощу.
Пропозиція була спокуслива. Але Апельсин вирішив іти до переможного кінця й замість того, щоб спуститися, розпачливо заволав. Оксана запанікувала:
— Що ж робити? Я по деревах лазити не вмію!
І тут із вікна визирнув Олексій.
— Ви, Оксано, не хвилюйтеся. Зараз драбину візьму й зніму вашого рудого.
Оксана глянула на нього з такою відчайдушною вдячністю, що Олексій зашарівся, наче дівчина. А Апельсин подумав: «Ну нарешті хоч якийсь рух».
Того першого разу кіт особливо не старався. Майже одразу пішов рятівникові на руки, вдаючи переляк і каяття. Оксана прийняла кота, подякувала — і все. Ні тобі запрошення на чай, ні бодай скромного цьомчика в щоку.
«Так діло не піде», — вирішив Апельсин.
* * *
І почалося.
Наступного разу кіт, замість кинутися в обійми, сіганув вище. Олексій тихенько плюнув, але вхопився за гілку й поліз слідом. Оксана, затамувавши подих, спостерігала за його героїзмом знизу.
Фінал, щоправда, був такий самий скомканий:
— Дякую, Олексію.
— Та нема за що. Звертайтеся.
Утретє Апельсин, ризикуючи здоров’ям, злетів на самісіньку маківку.
— Мені туди не долізти, — спасував Олексій.
— А я вам шматочок м’яса дам, — знайшлася Оксана. — Ви залізьте, докуди зможете, і приманіть.
— Шию б із вашим котом не скрутити, — пробурчав Олексій, але поліз.
Потім була ще купа спроб. Апельсин видирався то вище, то нижче, вивертався з рук, сідав на сусідні дерева. Одного разу перескочив на тополю — а на тополю Олексій лізти категорично відмовився:
— Крихке дерево. Мене точно не витримає. Почекаємо, може, сам злізе.
І вони всілися на лавці. Мовчки. Олексій похмурий, наче ляпаса дістав. Оксана соває на місці від нервів. Загалом, атмосфера — далі нікуди.
Довелося злазити самому. Це був цілковитий провал. Бо Олексій одразу запідозрив недобре:
— Та він же чудово сам спускається! Не полізу більше. Ви вже мені пробачте, Оксано.
— Це він від безвиході.
— Та ні. Йому просто там нудно стало. Або їсти захотів.
Апельсин зрозумів, що програв. Не звести йому цих двох докупи. Олексій утомився, а Оксана в ньому й далі бачить тільки доброго сусіда.
* * *
Тому того ранку кіт заліз на березу вже без жодного таємного задуму.
Просто хотілося посидіти в тиші, подивитися згори, як унизу вирує життя. Ось іде Олексій. Ось Оксана сумно дивиться вгору.
— Знову ваш Апельсин на березі?
— Ага.
— Може, поки він там засмагає, зайдемо до мене? Чайку поп’ємо. Береза з мого вікна добре видно.
Апельсин аж подався вперед. Невже спрацювало? Невже сам, без моєї допомоги?
Він перехилився через гілку, щоб краще чути.
І тут гілка тріснула.
Кіт зірвався. Устиг лише подумати, що цікавість колись до добра не доводить, — і приземлився просто в Олексієві обійми.
«Хороша в чоловіка реакція!» — видихнув Апельсин.
Оксана вмить згребла кота в оберемок, притисла до грудей. Її серце гупало швидко-швидко просто в котяче вухо — перелякалася, бідолашна.
А тоді сталося диво.
Оксана потягнулася до Олексія й дзвінко цмокнула його в щоку.
— Ви мій герой! Ходімо чай пити!
Олексій зніяковів, кивнув, потріпав кота по голові. І вони втрьох рушили до під’їзду. Кіт тріумфував — усе було не дарма! Олексій ішов, тримаючись за щоку, наче боявся, що поцілунок випарується. А Оксана раптом побачила перед собою не просто доброго сусіда, а чоловіка. Відгукливого, сильного, доброго. Такого, що завжди прийде на поміч.
«А в нього ж очі гарні, — відзначила вона про себе. — Зелені, як в Апельсина. І у волоссі від сонця руда іскра. Взагалі симпатичний. Як же я раніше не помічала?»
У гостях Апельсин одразу заліз Олексієві на коліна: хай Оксана дивиться. Успіх треба закріпити. А то ж стільки років не бачила, що потрібне — ось воно, поруч, за стінкою.
Ніяковість минула швидко. Вони пили чай, розмовляли — наче вперше в житті. Сонце заглядало у вікно, розсипало по столу теплі відблиски. Здавалося, йому теж цікаво було дивитися, як на світ проклюнулося щось хороше.
А рудий кіт лежав на колінах у майбутнього хазяйського чоловіка, мружився й думав, що люди — то дивні створіння. Іноді їм, щоб знайти щастя, конче потрібно, аби хтось спершу заліз на березу.
