Одинадцять годинників
— Кузю, тільки не туди! Там же маятник!
Микола Іванович кинув пінцет на стіл, але було пізно. Кіт уже видерся на книжкову полицю, переступив на дерев’яний корпус годинника й потягнувся лапою до блискучого маятника.
Щось дзенькнуло. Маятник хитнувся вбік і завмер.
Микола Іванович стояв посеред кімнати й дивився на годинник, якого не дозволяв торкатися нікому. Двадцять років той висів на одному місці. Навіть пил із нього господар витирав особливо обережно.
А тепер якийсь кіт за кілька секунд порушив увесь його порядок.
— Ах ти ж… — почав чоловік, але раптом побачив, як Кузя намагається злізти з полиці, незграбно перебираючи лапами.
І засміявся.
Спершу тихенько, а потім так голосно, що самому стало незвично. Він зняв кота, сів із ним у крісло й ніяк не міг заспокоїтися.
Кузя влаштувався на його колінах і поважно заходився вмиватися, наче нічого особливого не сталося.
— От халепа, — промовив Микола Іванович, витираючи очі. — Сорок років годинники лагодив, а ти мені за хвилину роботу знайшов.
Він ще раз глянув на нерухомий маятник.
Дивно, але вперше за багато років йому зовсім не хотілося поспішати з ремонтом.
* * *
Годинників у квартирі Миколи Івановича було одинадцять.
Чотири висіли на стінах, два стояли на столах, один кухонний мав зозулю, яка давно перестала подавати голос. Ще чотири займали майже всю верхню полицю серванта.
Колись їх принесли в ремонт, та не всі господарі повернулися по свої речі. З роками ці годинники стали частиною квартири. Микола Іванович добре пам’ятав, хто який приніс, що довелося замінити і скільки часу витратив на кожен механізм.
Сорок років він працював годинниковим майстром у невеликій майстерні при універмазі.
Черга до нього іноді стояла аж до дверей. Люди знали: якщо Микола Іванович узявся, годинник знову піде. А якщо сказав, що механізм уже не варто ремонтувати, то сперечатися було марно.
На пенсії він теж не залишив улюбленої справи. Сусіди приносили наручні годинники, знайомі передавали старі будильники, а іноді хтось приходив із великим настінним годинником, загорнутим у рушник.
Робочий стіл біля вікна завжди був зайнятий. Під лампою лежали пінцети, маленькі викрутки, коробочки з гвинтиками й лупа.
Дружини Миколи Івановича не стало чотири роки тому.
Раніше вона часто жартувала, що в їхній квартирі навіть тиша цокає. Могла серед ночі попросити зупинити хоча б один будильник, бо хотіла виспатися.
Він обіцяв, але вранці знову заводив усі.
Тепер ніхто не просив зробити тихіше.
Щонеділі рівно о дев’ятій Микола Іванович діставав спеціальний ключик і обходив квартиру. Заводив годинники, звіряв стрілки, перевіряв маятники.
На все йшла майже година.
Особливої потреби в цьому не було. Час можна було подивитися на телефоні. Просто чоловік звик, що навколо щось працює, рухається, відмірює хвилини.
І ще він майже цілий день тримав увімкненим телевізор.
Не завжди навіть дивився. Міг сидіти за робочим столом, лагодити черговий механізм і зовсім не знати, про що розповідають на екрані.
Головне, щоб у квартирі лунав людський голос.
* * *
Кузя з’явився в його житті завдяки сусідці з першого поверху.
Валентина мешкала сама, а її донька жила далеко. Одного дня жінці довелося збиратися до доньки на два тижні, і вона почала шукати, кому залишити кота.
Спочатку попросила сусідку навпроти, але в тієї вже жили дві кішки. Потім поговорила зі знайомими. Ніхто не міг узяти тварину на такий термін.
Нарешті Валентина згадала про Миколу Івановича.
Він майже завжди був удома. До того ж колись допоміг їй полагодити годинник, навіть не взявши за роботу нічого.
Тож одного ранку вона постукала до нього з переноскою в руках.
— Миколо Івановичу, дуже вас прошу. Виручіть мене.
— Що сталося? Знову будильник не ходить?
— Ні, цього разу справа серйозніша.
Валентина підняла переноску, з якої на чоловіка дивився великий смугастий кіт.
— Оце Кузя. Мені до доньки треба поїхати, а залишити його ні з ким. Усього на два тижні.
— Валентино, ви ж знаєте, у мене годинники скрізь. Я котів ніколи не тримав.
— То й не треба вам його тримати постійно. Просто придивіться, поки я повернуся. Він хороший, спокійний.
Кузя саме в цю мить нетерпляче штовхнув дверцята переноски.
Микола Іванович подивився на нього, потім на сусідку.
— А якщо щось перекине?
— Я все відшкодую. Але він у мене чемний, повірте.
Чоловік зітхнув.
— Два тижні, кажете?
— Максимум.
— Ну гаразд. Тільки щоб без витівок.
Валентина зраділа так, наче їй дозволили залишити не кота, а цілу валізу коштовностей.
Вона принесла корм, мисочки, лоток, улюблену підстилку Кузі й аркуш із докладними вказівками.
— Ось тут написано, коли годувати. Воду міняйте щодня. І кватирки краще тримати зачиненими.
— Зрозумів, зрозумів. Я сорок років із дрібними механізмами працював. Якось із одним котом дам раду.
Щойно двері за сусідкою зачинилися, Кузя обійшов передпокій, заглянув у кухню, обнюхав ніжку серванта й зупинився посеред вітальні.
На стіні повільно рухався великий маятник.
Кіт сів навпроти нього й завмер.
Микола Іванович спочатку не звернув уваги. Потім помітив, що Кузя сидить там уже хвилин двадцять.
— Що, подобається? — запитав він. — Гарна робота, німецький механізм. Тільки дивитися можна, чіпати не дозволяю.
Кіт навіть не повернув голови.
— Ну й співрозмовник мені дістався, — пробурмотів господар.
* * *
Уже наступного дня Микола Іванович зрозумів, що Валентина трохи перебільшила, коли назвала Кузю спокійним.
Уранці кіт застрибнув на робочий стіл і вмостився просто на розгорнутому зошиті із записами. Чоловік переніс його на диван. За хвилину Кузя повернувся.
— Тут працюють, — пояснив Микола Іванович. — А відпочивають он там.
Кіт повільно заплющив очі.
— Я бачу, тобі байдуже.
По обіді Кузя зацікавився невеликою баночкою з гвинтиками. Штовхнув її лапою, і та перекинулася.
Дрібні деталі розкотилися під столом.
Микола Іванович довго збирав їх, підсвічуючи собі ліхтариком. А Кузя сидів поруч і спостерігав, як господар шукає останній гвинтик.
— Допомагати не збираєшся? — запитав чоловік.
Кіт торкнувся лапою його рукава.
— Ага. Моральна підтримка. Дякую.
На третій день Кузя вирішив, що воду з мисочки пити незручно. Натомість охоче пив із блюдця, якщо воно стояло на кухонному столі.
Микола Іванович спочатку переставляв блюдце на підлогу. Кіт дивився на нього, а потім ішов геть.
Зрештою чоловік виділив для котячої води місце на широкій кухонній тумбі.
— Оце все, — попередив він. — Більше поступок не буде.
Та на четвертий день Кузя вже спав на футлярі дорогого настільного годинника.
— Валентина казала, що ти спокійний, — зітхнув Микола Іванович. — Треба буде з нею поговорити про значення цього слова.
І все ж він помітив одну цікаву річ.
Раніше цілими днями міг не промовити жодного слова. Тепер розмовляв майже безперервно.
Пояснював котові, чому не можна чіпати інструменти. Розповідав, як працює маятник. Навіть переповідав новини, які чув по телевізору.
Кузя слухав, коли йому хотілося, а коли ні — просто йшов спати.
Микола Іванович почав чекати, коли той повернеться.
А наприкінці першого тижня сталася пригода з великим настінним годинником.
Тим самим, який господар так оберігав.
Кузя дістався до нього з книжкової полиці, зачепив маятник і зупинив механізм.
Саме тоді Микола Іванович і засміявся так, як не сміявся вже давно.
Того вечора він зателефонував Валентині.
— Забирайте свого бешкетника, бо він мені скоро всю майстерню розбере.
— Що, уже щось накоїв?
— Годинник зупинив. Гвинтики розсипав. У мене тепер на робочому столі навіть для пінцета місця немає.
— Ой, вибачте, Миколо Івановичу. Я ж казала, що відшкодую, якщо щось пошкодить.
— Та нічого відшкодовувати не треба. Годинник я полагоджу. Але ви ж обіцяли два тижні.
— Я пам’ятаю. Тільки, можливо, доведеться затриматися ще на кілька днів. Дуже вас прошу.
Микола Іванович глянув на Кузю, який уже вмостився в його кріслі.
— Ну добре. Ще кілька днів переживемо.
Поклав слухавку й додав:
— Чуєш, Кузю? Переживемо. Але крісло все-таки моє.
Кіт лише зручніше влаштувався.
* * *
На другому тижні в квартирі почали змінюватися речі, яких Микола Іванович спершу навіть не помічав.
Телевізор тепер працював набагато рідше.
Зранку він устигав подивитися новини, а потім вимикав. Бо Кузя приходив до робочого столу, сідав на сусідній стілець і стежив за його руками.
— Ось дивись, — пояснював чоловік, показуючи крихітне коліщатко. — Це частина механізму. Без неї годинник не піде.
Кіт схиляв голову.
— Не розумієш? Нічого. Головне, що слухаєш.
Ще Кузя завів звичку будити господаря о шостій ранку.
Приходив у спальню, легко застрибував на ліжко, сідав чоловікові на груди й терпляче чекав.
Спочатку Микола Іванович сердився.
— Шоста година! Люди ще сплять!
Він відгортав ковдру, переносив кота на підлогу й намагався заснути знову.
Але Кузя повертався.
Через кілька днів чоловік перестав сперечатися.
О шостій вони вставали. О пів на сьому снідали. Потім Микола Іванович сідав до своїх годинників, а Кузя влаштовувався поруч.
Чоловік навіть приніс із комори невелику подушку й поклав на стілець біля робочого столу.
— Це тобі, — сказав він. — Бо на моїх кресленнях спати не дозволяю.
Кузя обнюхав подушку й одразу вклався.
Микола Іванович вдоволено кивнув.
— От бачиш. Можемо ж домовитися.
Одного разу до нього зайшов сусід, який приніс старий наручний годинник.
Побачив кота на стільці й усміхнувся.
— А це хто у вас такий?
— Помічник, — серйозно відповів майстер.
— І добре допомагає?
— Гвинтики розсипає, на робочому місці спить, підйом о шостій влаштовує.
— То навіщо тримаєте?
Микола Іванович хотів відповісти жартом, але чомусь замислився.
— Зате слухає уважно, — нарешті сказав він.
Сусід засміявся.
А Микола Іванович погладив Кузю й повернувся до роботи.
* * *
Валентина повернулася наприкінці третього тижня.
Прийшла після обіду, привіталася й одразу заходилася збирати котячі речі.
— Дякую вам, Миколо Івановичу. Ви мене так виручили. Я вже й не знала, до кого звернутися.
— Та нічого, — відповів він. — Кузя тут освоївся.
Кіт тим часом спав на своїй подушці біля робочого столу.
Валентина покликала його, але він не поспішав.
— Кузю, ходімо додому.
Той розплющив очі, подивився на господиню й знову поклав голову на лапи.
— Дивіться, який розлінився, — засміялася жінка.
Микола Іванович підняв кота й передав їй.
— Ну, прощавай, помічнику. Тепер уже вдома бешкетуватимеш.
Кузя спокійно вмостився в переносці.
За кілька хвилин Валентина пішла.
Микола Іванович зачинив двері й повернувся до кімнати.
Подушка залишилася на стільці.
Він хотів віднести її до комори, але передумав. Поклав на диван, потім знову переставив на стілець.
Увімкнув телевізор.
Посидів перед екраном із пів години й вимкнув.
На кухні налив собі чаю. За звичкою дістав друге блюдце, те саме, з якого Кузя любив пити воду. Постояв із ним у руках, а тоді прибрав до шафи.
У квартирі знову було чисто й охайно. Ніхто не заважав працювати, не займав крісла, не чіпав інструментів.
Усе повернулося на свої місця.
Тільки Микола Іванович чомусь не міг знайти собі місця.
Наступного ранку він прокинувся о шостій сам.
Полежав, дивлячись на двері спальні.
Потім усміхнувся зі своєї звички чекати кота й пішов на кухню.
За сніданком уперше за три тижні не було кому сказати:
— Не поспішай, зараз насиплю.
А коли він сів до робочого столу, то мимоволі повернувся до порожнього стільця.
— Ну що, Кузю, сьогодні в нас… — почав він і замовк.
Погляд упав на подушку.
Чоловік довго сидів нерухомо. Потім узяв її й акуратно поклав на полицю під робочим столом.
* * *
У неділю Микола Іванович, як завжди, дістав зі шухляди ключик для заведення годинників.
Підійшов до першого, повернув ключ, але не почув звичного цокання.
Спробував другий. Той теж стояв.
Лише тоді чоловік озирнувся на кімнату.
Великий настінний годинник із маятником так і залишився нерухомим. На кухні мовчала зозуля. Навіть маленький будильник на серванті показував зовсім не той час.
Микола Іванович пройшовся квартирою.
Усі одинадцять годинників зупинилися.
Він не заводив їх уже три неділі поспіль.
Того самого чоловіка, який чотири роки не пропускав жодного недільного обходу, тепер це навіть не засмутило.
Він поставив ключик на стіл і сів у крісло.
Три тижні його ранок починався не з годинників. Він спочатку годував Кузю, міняв воду, прибирав мисочки, а потім брався за роботу.
І вечорами вже не сидів перед телевізором до пізньої години. Бо кіт приходив, улаштовувався поруч і невдовзі засинав.
Микола Іванович згадав, як сміявся через маятник, як шукав під столом гвинтики, як сперечався через блюдце з водою.
А тоді глянув на порожній стілець.
— От же ж Кузя, — тихо сказав він. — Привчив мене до себе.
Уперше йому спало на думку, що одинадцять годинників зовсім не обов’язково мають працювати одночасно.
А от коли вранці до тебе ніхто не приходить, навіть найточніший годинник нічим не допоможе.
* * *
У вівторок увечері у двері постукали.
Микола Іванович саме лагодив старий будильник і спочатку подумав, що хтось із сусідів приніс чергове замовлення.
Але на порозі стояла Валентина.
Без переноски. Зате з таким виразом обличчя, ніби довго збиралася щось сказати.
— Миколо Івановичу, можна з вами поговорити?
— Заходьте. Щось із годинником?
— Ні. З Кузею.
Чоловік одразу відклав викрутку.
— А що з ним?
— Та все добре. Просто я до вас із проханням.
Валентина сіла на край стільця.
— Донька чекає дитину. Вони з чоловіком запросили мене переїхати до них. Допомагатиму, коли малюк з’явиться, та й мені там буде добре. Я вже погодилася.
— То це ж гарна новина. Вітаю.
— Дякую. Тільки є одна складність. Зять не хоче, щоб у квартирі жив кіт. Донька теж просить поки не привозити Кузю. У них свої домовленості, і я не можу наполягати.
Микола Іванович мовчав.
— Я думала віддати його знайомим, — продовжила Валентина. — Але він до вас так звик. Пам’ятаєте, як ходив слідом? Я ж бачила, коли приходила.
— Ходив, — підтвердив чоловік.
— От я й подумала… Може, ви погодитеся залишити його в себе? Уже назовсім.
Микола Іванович подивився на порожній стілець біля робочого столу.
На подушку, яку так і не прибрав.
Потім повільно перевів погляд на Валентину.
— Ви ж розумієте, що в мене тут годинники? Багато годинників.
— Розумію.
— І він уже один зупинив.
— Знаю. Ви мені розповідали.
— А ще гвинтики розсипає.
— Так, Миколо Івановичу.
— І будить о шостій.
Валентина опустила очі.
— Розумію, що прошу багато. Якщо не можете, я пошукаю інший дім.
Чоловік трохи помовчав.
Йому хотілося сказати, що коти заважають працювати. Що від них шерсть на меблях. Що за ними треба доглядати щодня.
Але він згадав, як уранці прокинувся о шостій і ще кілька секунд дивився на двері, чекаючи знайомих кроків.
— Валентино, — нарешті промовив він, — а Кузя зараз удома?
— Удома.
— То чого ж ви без нього прийшли?
Жінка підвела голову.
— То ви згодні?
— Я ж кажу: несіть. А то він там, мабуть, думає, що я про нього забув.
Валентина усміхнулася й поспішила до дверей.
— Я зараз. Усе принесу.
Коли вона пішла, Микола Іванович дістав із-під столу подушку, струсив із неї порошинки й поклав на стілець.
Потім оглянув робочий стіл.
Баночку з гвинтиками переставив у шухляду. Дрібні інструменти склав у коробку. Футляр дорогого годинника прибрав до шафи.
А біля кухонної тумби поставив блюдце з водою.
— Ну от, — сказав сам собі. — Тепер порядок.
* * *
Кузя повернувся за пів години.
Щойно Микола Іванович відчинив переноску, кіт вийшов, озирнувся й попрямував до вітальні.
Обнюхав ніжку серванта, перевірив робочий стіл і застрибнув на знайомий стілець.
Покрутився на подушці та вмостився.
— Бачите? — усміхнулася Валентина. — Наче нікуди й не йшов.
Микола Іванович кивнув.
— А ви думали? У нього тут робоче місце.
Валентина залишила корм, мисочки, лоток і улюблену підстилку кота.
Ще довго дякувала, перепитувала, чи точно чоловік не передумає.
— Валентино, ідіть уже збирайте речі, — нарешті сказав він. — У нас тут роботи багато.
— У вас із Кузею?
— А з ким же ще?
Коли за сусідкою зачинилися двері, Микола Іванович підійшов до кота й погладив його.
— Ну що, помічнику, тепер ти тут господарюватимеш?
Кузя підвів голову й тихенько муркнув.
— Тільки домовимося одразу. Робочий стіл не чіпати. Гвинтики не розкидати. І на годинники не лазити.
Кіт потягнувся й заплющив очі.
— Зрозуміло. Домовилися, — задоволено підсумував чоловік.
* * *
Минуло кілька місяців.
Тепер у квартирі Миколи Івановича працює лише один годинник — невеликий настільний будильник, який подає сигнал рівно о шостій ранку.
Решта десять показують різний час.
Один зупинився за чверть до третьої, другий — о пів на одинадцяту, третій — без двадцяти сьома. Кухонна зозуля теж мовчить.
Коли клієнти запитують, чому майстер не заведе свої годинники, він цілком серйозно відповідає:
— Це в мене тепер домашня експозиція. Кожен показує свій час.
Іноді хтось усміхається, але Микола Іванович не пояснює більше нічого.
Щонеділі о дев’ятій він, як і раніше, дістає ключик.
Тільки тепер йому вистачає кількох хвилин, щоб завести один будильник. Потім він прибирає зі столу інструменти, готує собі чай і вмощується в кріслі.
Кузя зазвичай приходить слідом.
А великий годинник із маятником так і висить у вітальні. Микола Іванович давно міг би його полагодити. Потрібно лише відкрити корпус, перевірити кріплення й підправити механізм.
Та він не поспішає.
Бо щоразу, дивлячись на нерухомий маятник, згадує той день, коли Кузя заліз на полицю, зупинив годинник і вперше за довгий час змусив його сміятися.
А будильник о шостій ранку, до речі, майже ніколи не встигає задзвонити першим.
Кузя щоранку приходить на дві хвилини раніше.
Застрибує на ліжко, сідає Миколі Івановичу на груди й дивиться йому в обличчя, доки той не розплющить очі.
— Уже шоста, помічнику? — сонно запитує чоловік.
Кіт муркоче й торкається лапою ковдри.
— Ну, ходімо снідати.
І вони йдуть на кухню.
Один — попереду, другий — слідом.
А одинадцять годинників залишаються у квартирі, де тепер і без їхнього цокання ніколи не буває порожньо.
