Справедлива бабуся

Людмила Олександрівна сама виховувала Діану після того, як матері дівчинки не стало. Маленькій було лише шість років, коли бабуся забрала її до себе. Відтоді все життя жінки оберталося навколо онучки.

Вона працювала на двох роботах, відкладала грoші на навчання Діани, купувала їй гарний одяг, оплачувала відпочинок. Коли дівчина виросла, бабуся продовжувала допомагати: давала грoші на оренду квартири, новий телефон, поїздки з друзями. Діана звикла, що будь-яке її прохання зрештою виконують. Якщо бабуся вагалася, достатньо було образитися, заплакати або нагадати, що вона виросла без матері.

Коли Діана познайомилася з Дмитром, Людмила Олександрівна щиро зраділа. Хлопець був працьовитим, розумним, наче добре ставився до онучки. Через два роки він зробив їй пропозицію.

Бабуся одразу сказала, що допоможе з весіллям. Вона навіть відклала певну суму, щоб подарувати молодим.

Але Діана уявляла своє весілля зовсім інакше: дорогий ресторан, сто двадцять гостей, ведучий, музиканти, фотограф, відеограф, розкішна сукня та квіткові декорації. Кошторис вийшов таким, що Дмитро тільки похитав головою.

— Діано, ми стільки не заробляємо. Давай зробимо скромніше.

— Не хвилюйся, бабуся допоможе, — безтурботно відповіла дівчина.

Одного недільного вечора вони прийшли до Людмили Олександрівни на вечерю. Бабуся приготувала запечене м’ясо, салати, картоплю, дістала святковий посуд. Вона раділа гостям, навіть не підозрюючи, чим закінчиться цей вечір.

Коли всі сіли за стіл, Діана поклала перед нею аркуш із весільними витратами.

— Бабусю, ми все порахували. Нам потрібно, щоб ти дала грoші на ресторан і сукню. Решту якось розподілимо.

Людмила Олександрівна уважно переглянула цифри.

— Діаночко, це дуже велика сума. Я хочу, щоб у тебе було гарне весілля. Справді хочу. І я готова допомогти. Але я не збираюся за все платити. У мене теж є свої потреби, плани, витрати.

Онучка невдоволено відсунула тарілку.

— Які ще плани, бабусю? Тобі сімдесят років! Куди ти збираєшся витрачати грoші?

— Наприклад, хочу поїхати в санаторій. І зуби давно треба полікувати.

— Господи, ну зуби можуть почекати! А весілля в мене один раз у житті!

Дмитро спробував втрутитися:

— Діано, ми можемо вибрати дешевший ресторан…

— Тебе ніхто не питає! — різко обірвала його дівчина.

Потім повернулася до бабусі.

— Я просто не розумію, для кого ти ті гpоші бережеш. У тебе, крім мене, нікого немає!

Людмила Олександрівна повільно поклала аркуш на стіл.

— Діано, я тобі не бaнкомaт. Я твоя бабуся.

Дівчина гірко засміялася.

— Ой, тільки не треба цих повчань! Ти все життя розповідаєш, як багато для мене зробила. А коли мені справді потрібна допомога, раптом згадала про себе!

— Я ніколи не відмовляла тобі в необхідному.

— То, може, досить удавати ідеальну бабусю?! — вигукнула Діана. — Ти думаєш, я приходила б сюди щонеділі, якби ти мені нічого не давала? Про що нам із тобою взагалі розмовляти?!

За столом запала тиша. Дмитро повільно повернув голову до нареченої. Навіть він не очікував почути від неї такого.

Людмила Олександрівна кілька секунд дивилася на онучку. Потім акуратно склала серветку, поклала її біля тарілки й підвелася.

— Отже, якщо я цінна для тебе тільки через грoші, то що ж… Тепер мені принаймні все зрозуміло.

— Бабусю, ну не починай драму! — закотила очі Діана.

— Я нічого не починаю. Я закінчую.

Людмила Олександрівна випросталася й уперше за двадцять років сказала онучці те, чого ніколи раніше не говорила:

— Діано, я прошу тебе піти з моєї квартири.

— Що?!

— Ти мене почула. Забирай свої речі й іди. Я не хочу, щоб зі мною так розмовляли у власному домі.

— Ти мене виганяєш?! Рідну онучку?!

— Так. Сьогодні — так.

Діана розгубилася. Вона звикла, що бабуся першою мириться після будь-якої сварки. Звикла, що достатньо грюкнути дверима — і за п’ять хвилин телефон задзвонить.

Але цього разу Людмила Олександрівна навіть не рушила з місця. Дмитро теж підвівся.

— Діано, ходімо. Ти наговорила зайвого.

— І ти туди ж?! — обурилася дівчина.

Він не відповів. Лише повернувся до бабусі.

— Людмило Олександрівно, вибачте. Я не знав, що Діана збиралася просити у вас стільки грoшей. Вона сказала, що ви самі запропонували оплатити весілля.

Бабуся втомлено усміхнулася.

— Я пропонувала допомогти, Дмитре. Допомогти — це не означає віддати все.

Перші три дні Діана навіть не згадувала про бабусю вголос. Принаймні намагалася. Вона ходила по квартирі з телефоном у руці, раз у раз перевіряла повідомлення, але щоразу, коли Дмитро запитував, чи все гаразд, відповідала:

— Чудово. Просто чудово.

На четвертий день вона не витримала.

— Ти уявляєш, вона досі не подзвонила!

Дмитро сидів за кухонним столом із ноутбуком. Він саме закінчував робочий звіт і спершу навіть не зрозумів, про кого йдеться.

— Хто?

— Бабуся! Хто ж іще? Четвертий день мовчить. Мене вигнала, образила, а тепер робить вигляд, що нічого не сталося!

Дмитро закрив ноутбук.

— Діано, ти сама чула, що їй сказала?

— І що я такого сказала? Правду! Я ж не чужа людина. Могла б і допомогти з весіллям.

— Вона й хотіла допомогти.

— Двадцять тисяч грuвень! — обурено вигукнула Діана. — Дмитре, у нас ресторан тільки на сто сорок тисяч виходить! Що я зроблю з тими двадцятьма?

— Можеш сказати дякую.

Діана подивилася на нього так, ніби він щойно запропонував їй вийти заміж у старих капцях.

— Ти зараз серйозно?

— Цілком.

Вона демонстративно відвернулася до вікна. Надворі дрібно накрапав дощ, по склу повзли криві доріжки води. Діана спостерігала за ними й думала, що бабуся просто вирішила її провчити. Нічого. Нехай посидить сама, нехай подумає. Ще кілька днів — і обов’язково зателефонує.

Людмила Олександрівна завжди телефонувала першою.

Навіть коли Діана в сімнадцять років грюкнула дверима й поїхала ночувати до подруги, бо бабуся не дозволила їй їхати на море з малознайомою компанією, телефон задзвонив уже за годину.

«Діаночко, ти поїла?»

А коли онучка у двадцять два образилася через те, що бабуся не змогла купити їй новий ноутбук, Людмила Олександрівна наступного дня прийшла з пиріжками й конвертом, у якому лежали її заощадження.

Так було завжди. Тому Діана не сумнівалася: цього разу буде так само. А Людмила Олександрівна того вечора сиділа на кухні й розглядала старий записник.

Він був у обкладинці, з потертостями на куточках. Колись вона записувала туди витрати на господарство, телефони майстрів, рецепти й дні народження. Останніми роками більшість сторінок займали короткі записи:

«Діані — на курси».

«Діані — доплата за квартиру».

«Діані — телефон».

«Діані — на відпочинок».

Жінка провела пальцем по одному з рядків і раптом подумала, що не пам’ятає, коли востаннє купувала щось дороге собі. Не продукти, не ліки, не нові домашні капці, бо старі вже зовсім розлізлися. А щось таке, чого давно хотілося.

Вона пригадала зелене пальто у вітрині магазину. Минулої осені довго стояла перед ним, навіть зайшла приміряти. Пальто сиділо чудово, колір пасував до її світлого волосся.

Та того самого дня Діана зателефонувала й сказала, що їй бракує гpoшей на оренду. Пальто залишилося в магазині.

Потім був санаторій. Подруга Ніна Михайлівна кликала поїхати разом, обіцяла, що вони гулятимуть парком, питимуть мінеральну воду й нарешті відпочинуть.

Людмила Олександрівна навіть вибрала путівку, але Діані саме знадобилися гроші на новий телефон. І знову відмовила собі. Жінка закрила записник.

На кухні було тихо. Годинник над дверима показував пів на дев’яту. На підвіконні стояла герань, яку давно треба було пересадити. Раніше в таку годину вона вже думала, чи не зателефонувати Діані. Запитати, як минув день, що їли, чи не застудилися.

Тепер рука сама потягнулася до телефону, але Людмила Олександрівна зупинилася. Вона згадала слова онучки.

«Ти думаєш, я приходила б сюди щонеділі, якби ти мені нічого не давала?»

Від цих слів досі пекло всередині. Не тому, що Діана накричала. Вони й раніше сварилися. А тому, що онучка сказала це так легко, ніби нічого страшного в її словах не було. Людмила Олександрівна підвелася, налила собі води й повернулася до столу.

— Ні, Діаночко, — тихо промовила вона. — Цього разу я першою не дзвонитиму.

Минув тиждень. Діана вже не просто сердилася. Вона нервувала. Щоранку перевіряла телефон. Увечері заходила до месенджера й дивилася, коли бабуся востаннє була в мережі. Людмила Олександрівна заходила регулярно.

Отже, телефон працював. Отже, вона могла зателефонувати. Просто не хотіла. У п’ятницю Діана не витримала й набрала номер тітки Ніни, давньої бабусиної подруги.

— Ніно Михайлівно, добрий день. Ви бабусю останнім часом бачили?

— Звичайно, бачила. Ми вчора в поліклініку разом їздили.

Діана випросталася.

— У поліклініку? А що сталося?

— Нічого страшного. Люда до стоматолога записалася. Нарешті наважилася зубами зайнятися.

— До стоматолога? — перепитала Діана.

— Так. Каже, давно збиралася, усе відкладала. А тепер вирішила, що досить.

Діана насупилася.

— І дорого це їй обійдеться?

На тому кінці дроту запала коротка пауза.

— Діано, а чому ти питаєш?

— Та просто цікаво.

— Тоді краще в бабусі запитай.

Розмова швидко закінчилася. Діана поклала телефон і невдоволено похитала головою. Виходить, на стоматолога грoші знайшлися. А на весілля власної онучки — ні. Увечері вона розповіла про це Дмитрові.

— Уявляєш, бабуся зубами зайнялася! Тепер зрозуміло, куди гpоші підуть.

— І добре, — відповів Дмитро.

— Що добре?

— Що зайнялася здоров’ям.

— Ти не розумієш! Вона ж спеціально!

— Що спеціально?

— Витрачає гpоші, щоб мені не дати!

Дмитро відклав телефон.

— Діано, послухай себе. Ти сердишся, бо сімдесятирічна жінка вирішила полікувати зуби за власні грoші.

— Не перекручуй!

— Я нічого не перекручую.

Він підвівся й почав прибирати чашки зі столу. Діана дивилася йому вслід, відчуваючи, як усередині закипає образа. Ще місяць тому Дмитро в усьому її підтримував. А тепер наче змовився з бабусею.

Людмила Олександрівна тим часом справді змінилася. Спершу вона сама цього не помічала.

Просто одного ранку прокинулася й зрозуміла, що їй нікуди не треба поспішати. Не потрібно бігти до банкoмата, щоб переказати Діані гроші. Не потрібно їхати через усе місто, бо онучка попросила забрати посилку. Не потрібно вигадувати, як прожити до наступної пенсії після чергового подарунка.

Вона неспішно поснідала, вдягла світлу блузку й поїхала до стoматолога. Після прийому зайшла в маленьку кав’ярню поруч із поліклінікою. Замовила чай із лимоном і сирник.

Раніше вона ніколи не заходила до кав’ярень сама. Здавалося, що це зайві витрати, та й незручно сидіти за столиком одній. Тепер сиділа біля вікна, дивилася на перехожих і повільно пила чай.

— Ну що, Людо, — сказала сама собі, — невже так важко було раніше?

Через кілька днів зателефонувала Ніна Михайлівна.

— Слухай, я знайшла путівки в той санаторій, куди ми торік збиралися. На початок наступного місяця. Поїдемо?

Людмила Олександрівна спершу хотіла відповісти звичне «треба подумати». Але раптом усміхнулася.

— Поїдемо, Ніно.

— Отак одразу?

— А чого тягнути? Ми ж не молодшаємо.

Подруга засміялася.

— Оце я розумію! Записую нас обох.

Того самого вечора Людмила Олександрівна дістала з шафи невелику валізу. Вона стояла там стільки років, що на кришці зібрався пил.

Жінка витерла її вологою ганчіркою, відкрила й перевірила застібки. На душі було дивно. Вона сумувала за Діаною. Дуже. Іноді хотілося просто почути її голос, запитати, як справи, чи не втомилася на роботі.

Але вперше за багато років цей сум не змушував її бігти виправляти те, у чому вона не була винна. Другого тижня Дмитро повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Діана сиділа на дивані з ноутбуком. На екрані був відкритий сайт весільного салону.

— Дивись, яка сукня! — сказала вона, навіть не привітавшись. — Правда, гарна?

Дмитро глянув на фотографію.

— Гарна.

— Тільки коштує сорок вісім тисяч. Але я знайшла майже таку саму за сорок дві.

— Діано, ми домовлялися обговорити бюджет.

— От я й обговорюю.

Він сів поруч.

— Я сьогодні порахував наші заощадження. Якщо не брати кредитів, ми можемо витратити на весілля приблизно сто тисяч грuвень. І то я б залишив частину на непередбачені витрати.

Діана повільно повернулася до нього.

— Сто тисяч? На все?

— Так.

— Дмитре, за ці грoші зараз нормального весілля не зробиш!

— Зробимо. Просто не на сто двадцять гостей.

— А кого ми не запросимо? Моїх подруг? Твоїх колег? Родичів?

— Можемо запросити найближчих. Тридцять людей, наприклад.

Діана різко закрила ноутбук.

— Ти хочеш, щоб я перед усіма осоромилася?

— Чому осоромилася?

— Бо в Олени було весілля на сто п’ятдесят гостей! У Марини — у заміському комплексі! А я що, гірша?

Дмитро довго мовчав.

Потім спокійно запитав:

— Діано, ти хочеш вийти за мене заміж чи хочеш весілля, як в Олени?

— Це несправедливе запитання.

— Можливо. Але я вже не знаю, що для тебе важливіше.

Діана відвернулася. Дмитро встав, підійшов до вікна й кілька хвилин дивився на освітлене подвір’я.

— Знаєш, що мене найбільше зачепило того вечора? — нарешті сказав він.

— Знову про бабусю?

— Так, про неї. Ти бачила її обличчя, коли сказала, що не приходила б до неї без грoшей?

Діана знизала плечима.

— Я розсердилася. Люди іноді кажуть зайве.

— Кажуть. Але потім вибачаються.

— Вона мене вигнала!

— Після того, як ти сказала, що вона тобі не потрібна без її грoшей.

— Я такого не казала!

— Діано, я сидів поруч. Я все чув.

Вона замовкла. Дмитро повернувся до неї.

— А що буде, коли ми постаріємо? Якщо я зaхворію чи не зможу заробляти стільки, скільки тобі хочеться, ти й мені скажеш, що зі мною нема про що розмовляти?

Діана здригнулася.

— Як ти можеш таке говорити?

— Я хочу знати, з ким збираюся прожити життя.

Це прозвучало тихо, без злості. І саме тому було особливо боляче.

— Ти що, передумав одружуватися? — запитала вона.

Дмитро не відповів одразу.

— Я хочу одружитися з тобою, Діано. Але мені страшно, що ти не бачиш нічого поганого в тому, що сталося.

Він пішов на кухню. А Діана залишилася на дивані, перед закритим ноутбуком, і вперше не змогла придумати, що відповісти.

Тієї ночі вона довго не спала. Згадувала бабусину квартиру. Старий сервант із порцеляновими чашками. Годинник над кухонними дверима. Запах пиріжків, які Людмила Олександрівна пекла щосуботи.

У дитинстві Діана любила сидіти на кухонному підвіконні й дивитися, як бабуся розкачує тісто.

— Бабусю, а чому ти собі нічого не купуєш? — запитала вона якось.

— А навіщо мені багато? — усміхнулася та. — Головне, щоб у тебе все було.

Тоді Діані було років десять. Вона обійняла бабусю за шию й сказала, що коли виросте, купить їй величезний будинок із садом.

Будинку не купила. Навіть нових капців, які бабуся якось розглядала в магазині, не купила. Зате добре пам’ятала, скільки грoшей Людмила Олександрівна подарувала їй на минулий день народження.

Діана перевернулася на інший бік. Вона раптом згадала, як минулої зими бабуся попросила допомогти вибрати телефон. Старий постійно вимикався, а Людмила Олександрівна не розбиралася в нових моделях.

Діана тоді поспішала на манікюр.

— Бабусю, ну зайди в магазин, там тобі все пояснять!

— Я хотіла з тобою, — тихо відповіла жінка.

— Мені ніколи.

Вона так і не дізналася, чи купила бабуся той телефон. Пізніше Дмитро допоміг налаштувати їй старий після ремонту.

Діана заплющила очі. Їй стало незручно від власних спогадів. На третій тиждень Ніна Михайлівна зустріла Людмилу Олександрівну біля будинку.

— Людо, ти сьогодні прямо красуня!

На жінці було нове зелене пальто. Не те саме, яке вона приміряла торік, але дуже схоже. Воно гарно сиділо в плечах, а темний шарф підкреслював колір очей.

— Купила собі, — трохи ніяково відповіла Людмила Олександрівна.

— І правильно зробила! Давно пора.

Вони пішли до аптекu, а потім вирішили прогулятися парком. Ніна Михайлівна знала про сварку з Діаною, але намагалася не розпитувати зайвого.

Та біля старої каштанової алеї Людмила Олександрівна сама заговорила:

— Знаєш, Ніно, мені іноді здається, що я погана бабуся.

— Це ще чому?

— Вигнала дитину з дому.

— Яку дитину, Людо? Діані двадцять сім років. Вона доросла жінка.

— Але ж я її виростила.

— От саме. Виростила. І тепер вона повинна навчитися жити самостійно.

Людмила Олександрівна зітхнула.

— Я все думаю, де помилилася.

Ніна Михайлівна зупинилася.

— А може, ти не помилилася, а просто надто довго боялася їй відмовляти?

Жінка нічого не відповіла.

— Пам’ятаєш, як ти торік не поїхала зі мною відпочивати? — продовжила подруга. — Бо Діані потрібен був новий телефон. А позаторік відмовилася від лікування зубів, бо вона просила грошей на оренду. І що? Тобі хоч раз сказали, що досить, поживи й для себе?

Людмила Олександрівна опустила очі.

— Ні.

— То, може, настав час?

Вони ще довго гуляли парком.

А ввечері Людмила Олександрівна повернулася додому, повісила нове пальто до шафи й уперше подивилася на себе в дзеркало без звичного почуття провини. Тим часом Діана намагалася знайти грoші на весілля.

Вона телефонувала до ресторанів, порівнювала ціни, рахувала внески, переглядала пропозиції фотографів. Цифри не сходилися. Одного дня подруга Олена порадила їй оформити кредuт.

— Ми так робили, — сказала вона. — Потім потроху виплатили.

— Скільки?

— Ну, майже два роки платили. Але весілля було шикарне!

Діана вже хотіла розповісти про це Дмитрові, та згадала його обличчя під час останньої розмови.

І вперше вирішила не поспішати. Вона відкрила таблицю з весільними витратами й почала викреслювати зайве.

Спершу — дорогий автомобіль для молодят. Потім — квіткову арку, за яку просили майже двадцять тисяч.

Далі — виступ музичного гурту. Найдовше дивилася на рядок із весільною сукнею. Сорок дві тисячі. Вона уявила, як стоятиме в ній перед дзеркалом, як подруги захоплюватимуться фотографіями.

А потім згадала бабусю, яка роками відкладала лікування зубів. Діана відкрила інший сайт. Знайшла просту сукню кольору слонової кістки, з акуратними рукавами й гарною спідницею. Вона коштувала значно дешевше.

Дівчина довго розглядала фотографії. Сукня їй сподобалася. І це було несподівано. Увечері, коли Дмитро повернувся додому, Діана поклала перед ним аркуш.

— Я тут дещо перерахувала.

Він насторожено подивився на неї.

— Що саме?

— Весілля. Можемо запросити тридцять п’ять людей. Ресторан знайшла менший, але затишний. І сукню іншу.

Дмитро взяв аркуш.

— Ти серйозно?

— Так.

Він уважно переглянув цифри.

— Діано, це вже зовсім інша сума.

— Я знаю.

— А як же Олена з її весіллям на сто п’ятдесят гостей?

Діана невесело всміхнулася.

— Нехай у Олени буде її весілля. А в нас — наше.

Дмитро сів поруч.

— Я радий, що ти це сказала.

Вона опустила очі.

— Дімо, я тоді справді наговорила бабусі страшного.

Він мовчки чекав.

— Я не знаю, як тепер до неї піти.

— Просто піди.

— А якщо вона мене не пробачить?

— Тоді доведеться дати їй час.

Діана провела пальцем по краю аркуша.

— А якщо більше не захоче мене бачити?

Дмитро взяв її за руку.

— Ти ж ідеш не по грoші. Ти йдеш до своєї бабусі. Скажи їй те, що справді відчуваєш.

Наступної суботи Діана купила невеликий букет хризантем. Не величезні троянди в дорогому пакуванні, а прості білі й рожеві квіти, які бабуся любила ставити у вазу на кухні.

Дорогою вона кілька разів хотіла повернути назад. Біля знайомого під’їзду зупинилася й довго дивилася на вікна третього поверху.

Світло горіло. Діана піднялася сходами, хоча ліфт працював. Їй потрібно було ще трохи часу, щоб зібратися з думками. Перед дверима вона завмерла.

Колись у неї був власний ключ від бабусиної квартири. Після сварки вона так і залишила його у своїй сумочці. Але тепер навіть не подумала ним скористатися.

Натиснула на дзвінок. За дверима почулися кроки.

— Хто там?

— Це я, бабусю. Діана.

Настала тиша. Потім клацнув замок. Людмила Олександрівна відчинила двері й зупинилася на порозі. Вона була в світлій домашній блузці, волосся акуратно зібране. Діана помітила, що бабуся наче трохи схудла, але виглядала добре.

— Добрий вечір, — тихо сказала онучка.

— Добрий, Діано.

Дівчина простягнула квіти.

— Це тобі.

Людмила Олександрівна подивилася на букет, але не одразу взяла його.

— Дякую.

Діана ковтнула клубок у горлі.

— Бабусю, я прийшла не по гроші.

Жінка підвела очі.

— Можна мені просто побути з тобою?

Людмила Олександрівна довго дивилася на онучку. Потім відступила вбік.

— Заходь. Чай якраз заварився.

На кухні все було знайоме. Та сама скатертина в дрібні квіти. Та сама дерев’яна хлібниця. На підвіконні — пересаджена герань у новому горщику.

Але дещо змінилося. На спинці стільця висів гарний світлий кардиган. На столі лежав рекламний буклет санаторію. А біля вікна стояла невелика дорожня сумка.

— Ти кудись збираєшся? — запитала Діана.

— Так. У санаторій. Із Ніною Михайлівною. На десять днів.

— О…

Діана хотіла запитати, скільки це коштувало. Питання вже було на язиці, але вона вчасно зупинилася.

— Це добре, бабусю. Ти давно хотіла поїхати.

Людмила Олександрівна уважно подивилася на неї.

— Хотіла.

Вона поставила на стіл дві чашки, дістала мед і невелику тарілку з печивом. Діана сіла на своє звичне місце біля вікна. Кілька хвилин вони мовчали.

Потім онучка заговорила:

— Бабусю, я хочу попросити вибачення.

Людмила Олександрівна повільно опустила ложечку.

— Я слухаю.

— За те, що сказала тоді. За те, як поводилася. І не тільки того вечора.

Діана стиснула руки на колінах.

— Я звикла, що ти завжди допомагаєш. Звикла настільки, що перестала помічати, скільки ти для мене робиш. Мені здавалося, що так і має бути.

Бабуся мовчала.

— Коли ти сказала, що не оплачуватимеш весілля, я розсердилася. Наче ти мені щось винна. А потім наговорила такого, чого не мала права говорити.

У Діани затремтів голос.

— Я не приходила до тебе тільки через гpоші. Це неправда. Я люблю тебе, бабусю. Просто того вечора хотіла зробити тобі боляче, щоб ти передумала.

Людмила Олександрівна відвернулася до вікна.

— Тобі вдалося, Діано.

Онучка опустила голову.

— Я знаю.

Жінка повільно провела долонею по скатертині.

— Знаєш, що було найгірше? Не те, що ти просила грoші. І навіть не те, що кричала. А те, що я на якусь мить повірила тобі. Повірила, що без моєї допомоги я тобі справді не потрібна.

— Бабусю…

— Я ж тебе маленькою на руках носила. Пам’ятаю, як ти боялася грози, як ночами сиділа біля твого ліжка, коли хворіла. Як ми разом уроки робили. А тут ти сидиш переді мною й питаєш, про що нам узагалі розмовляти.

Діана витерла очі.

— Пробач мені.

— Я хочу тебе пробачити. Але мені потрібен час.

— Я розумію.

— І ще одне, Діано. Я більше не хочу, щоб ти приходила до мене з готовими рішеннями, які я повинна оплачувати. Якщо можу допомогти — допоможу сама. Але мої грoші, моя квартира й моє життя залишаються моїми.

— Добре, бабусю.

— І я не хочу, щоб ти ображалася, коли почуєш «ні».

Діана кивнула.

— Я постараюся.

Людмила Олександрівна зітхнула.

— От і добре. А тепер пий чай, поки не охолов.

Вони просиділи на кухні майже три години. Уперше за довгий час Діана не розповідала тільки про себе.

Вона розпитувала бабусю про санаторій, про лікування, про подругу Ніну Михайлівну. Дізналася, що Людмила Олександрівна придбала нове пальто й навіть записалася на заняття з оздоровчої гімнастики.

— Ти? На гімнастику? — здивувалася Діана.

— А що такого? — усміхнулася бабуся. — Я ще не збираюся перетворюватися на музейний експонат.

Діана засміялася. Вони сміялися разом, і на якусь мить усе стало таким, як колись.