Слово мамі
— А тепер слово мамі нареченої! — оголосила ведуча, і жінка за головним столом поправила зачіску й відсунула стілець.
Та Соломія підвелася першою. Сама взяла у ведучої мікрофон, підібрала поділ сукні й пішла через увесь зал — повз матір, повз батьків нареченого, повз хрещених, повз Назарових колег — до шостого столу, де сиділа тітка Катя.
Катерина Данилівна бачила, як вона йде, і до останнього думала, що це не до неї. Може, до діджея. Може, щось негаразд із тортом. Вона навіть озирнулася, чи не стоїть хтось за спиною.
За спиною було тільки вікно.
* * *
Шістнадцять років тому Соломію привезли до неї в серпні — з рюкзаком, пакетом зимових речей і фікусом у відерці з-під майонезу, якого дівчинка навідріз відмовилася лишати сусідам. Їй було дев’ять. Люда, молодша сестра, стояла в передпокої вже взута.
— На рік, Катю. Тільки на ноги стану — і заберу.
Катерині тоді виповнилося 44. Вона працювала закрійницею в ательє, жила сама у двокімнатній квартирі й жодного разу в житті не заплітала нікому кіс. Першого вересня коса вийшла кривою. Соломія подивилася в дзеркало, нічого не сказала й переплела сама.
Рік минув. Потім другий. Люда дзвонила щонеділі о сьомій вечора, передавала грoші й пакунки: куртки, на розмір більші, цукерки в блискучих обгортках, згодом телефон. Приїздила раз на два-три роки, на тиждень, і весь той тиждень Соломія ходила квартирою чемна й тиха, як у гостях. А коли за матір’ю зачинялися двері, йшла у ванну, набирала відро й мила підлогу в усіх кімнатах підряд.
Катерина не розпитувала. Ставила чайник і чекала, поки дівчинка викрутить ганчірку.
Із сестриних грошей вона не взяла собі ні грuвні: усе до копійки йшло на Соломію, а що лишалося — відкладалося їй на навчання. Жили з Катерининої зарплати, і цього вистачало, бо шити вона вміла все — від шкільної форми до пальта.
У шкільних анкетах у графі «мати» Соломія писала Людине ім’я, а в дужках додавала тітчин номер телефону. Звала її «тітка Катя». Лише раз, років у дванадцять, влетіла з двору й гукнула з порога:
— Ма, а де мої кеди?
І обидві завмерли. Катерина відповіла, що кеди на балконі. Більше цього слова в їхній квартирі не чули.
Вона пошила Соломії сукню на випускний і тричі її перешивала. Просиділа з нею ніч перед іспитом з математики, хоча сама в тих формулах нічого не тямила, просто підливала чай. Першою побачила Назара: той прийшов знайомитися з тортом і з дрилем, бо Соломія проговорилася, що в тітки вже рік не висить карниз.
Фікус за ці роки виріс до стелі й переїхав із відерця в діжку.
* * *
Люда повернулася за тиждень до весілля. Сказала, що назовсім, що досить. Привезла весільну сукню, оплатила половину ресторану й за два дні переробила все, що вже було вирішено: інші серветки, інші квіти на арці, інше розсадження гостей.
— Я сяду біля молодих, — сказала вона, розклавши на Катерининому столі план залу. — Я ж мати.
Соломія підвела голову від списку запрошених.
— А тітка Катя?
— А Катя з родичами. Шостий стіл, там тітка Зоя, куми. Гарний стіл, біля вікна.
— Мамо…
— Що «мамо»? Я шістнадцять років чужі вікна мила, щоб у тебе було це весілля. Маю я право один вечір посидіти біля своєї дитини?
Катерина Данилівна дивилася на сестру: на руки з коротко обрізаними нігтями, на нову зачіску, яка їй не надто личила. І розуміла, що Люда каже правду. Вона справді мила ті вікна. І справді вважає, що це й була любов, просто надіслана поштою.
— Шостий то й шостий, — сказала Катерина. — Мені звідти й до танців ближче.
Увечері Соломія прийшла на кухню і стала у дверях.
— Тітко Катю, це неправильно.
— Це один день, Соломійко. Не починай його зі сварки. Вона твоя мама.
Соломія нічого не відповіла. Пішла у ванну, і за хвилину Катерина почула, як у відро ллється вода.
* * *
Із шостого столу головний було видно погано: заважала колона й чиясь висока зачіска. За вечір Катерина Данилівна роздивилася хіба що край фати та Назарове плече. Зате добре чула Люду. Та розповідала сватам, як обирала сукню, як домовлялася з рестораном, як мріяла про цей день. Свати кивали. Тітка Зоя поруч підкладала собі салат і час від часу казала: «Ну, Людка молодець, нічого не скажеш».
Катерина погоджувалася. Вона була в рожевій сукні з мереживним жакетом, який сама пошила за три вечори, і в перловому намисті — Соломія купила його їй із першої зарплати. Вона вирішила, що цього досить. Що головне вона бачить: дитина щаслива.
І от тепер ця дитина стояла перед нею з мікрофоном. Тітка Зоя перестала жувати.
— Я хочу дещо сказати, поки не розплакалася, — голос у Соломії тремтів, але мікрофон вона тримала міцно. — Мені пощастило. У мене дві мами. Одна мене народила й шістнадцять років працювала далеко від дому, щоб у мене було все, що є. Мамо, дякую тобі.
Вона обернулася до головного столу. Люда кивнула й притисла серветку до губ.
— А друга всі ці шістнадцять років була поруч. Вчила зі мною таблицю множення. Тричі перешивала випускну сукню, бо я вередувала. Жодного разу не сказала, що втомилася. І сьогодні сама попросилася за дальній стіл, щоб я не засмучувалася.
У залі стало так тихо, що було чути, як на кухні хтось поставив тацю.
— Ведуча оголосила слово мамі. То я й принесла мікрофон мамі.
І вклала його Катерині Данилівні в долоню.
Вона підвелася, бо сидіти з мікрофоном було якось негоже. Він виявився важчим, ніж здавався збоку. Гості за сусідніми столами обернулися разом зі стільцями. Катерина торкнулася намиста, наче перевіряла, чи воно на місці.
— Я тосту не готувала, — сказала вона. — Мене в списку не було.
Хтось засміявся, і дихати стало легше.
— Назаре. Коли вона сердиться, вона миє підлогу. Прийдеш додому, а підлога мокра — нічого не питай. Постав чайник і почекай.
Назар кивнув так серйозно, ніби записував.
— Соломійко. Фікус забереш, він твій. Я його шістнадцять років поливала, далі сама.
Вона перевела подих і подивилася через увесь зал — туди, де за колоною сиділа сестра.
— А тобі, Людо, дякую, що довірила її мені. Я знаю, що тобі це було нелегко. Кращого подарунка мені за все життя ніхто не зробив.
Віддала мікрофон ведучій і сіла, бо коліна вже не слухалися. Соломія нічого не сказала. Тільки нахилилася й притулилася лобом до її плеча — як у дев’ять років, коли не хотіла, щоб хтось бачив її обличчя.
* * *
Потім заграла музика, тітка Зоя пішла танцювати, і її стілець звільнився. Люда підійшла хвилин за десять. Сіла. Довго розгладжувала скатертину біля чужої тарілки.
— Про підлогу я не знала, — сказала нарешті.
— Звідки б ти знала.
— А чого вона її миє?
Катерина подумала.
— Бо я так роблю.
Люда коротко засміялася й одразу витерла очі тильним боком долоні.
— Я ж думала, Катю, приїду — і все буде, як було. А вона доросла. Я навіть не знаю, який вона чай п’є.
— Чорний, із мʼятою, без цукру. Запишеш чи запам’ятаєш?
— Запишу, — Люда дістала телефон і справді почала набирати.
— Тоді пиши далі. Суп їсть тільки з грінками. Спить із відчиненою кватиркою, навіть узимку. І коли каже «все нормально» — значить, не все.
Люда писала, не піднімаючи голови.
— А зараз — танець нареченої з мамою! — оголосила ведуча.
Люда підхопилася, поправила зачіску — і зупинилася. Подивилася на сестру.
Соломія вже йшла до них через зал. І руки простягала обидві.
