Яблуня за чужим парканом

Перші два тижні Аліса була певна, що сусідка за нею стежить.

Будинок на краю села вона купила в серпні, після трьох років пошуків і безлічі переглянутих оголошень. Цегляний, з дерев’яним ганком і різьбленими перилами, збудований ще в шістдесятих. За ним тягнувся сад аж до лугу. Попередні господарі давно перебралися до дітей у місто, і хата кілька років стояла зачинена, тож у першу ніч Аліса довго не могла заснути від тиші.

Вона працювала маркетологом у столичній агенції і ще позаминулої зими перейшла на віддалену роботу. Тепер ноутбук стояв на широкому підвіконні веранди, а замість вікна на сусідню багатоповерхівку перед нею була хвіртка, стежка вздовж паркану і половина сільської вулиці.

Звідти вона вперше й помітила Людмилу Марківну.

Сусідка жила в будинку з синіми віконницями, через паркан. Невисока, сиве волосся зібране у вузол, темна в’язана кофта навіть у теплі дні. Щодня близько четвертої вона проходила вздовж Алісиної сітки, зупинялася біля яблуні, що росла майже впритул до паркану, і стояла. Хвилину, іноді дві. Дивилася на дерево, потім на ганок, потім на вікна. І йшла далі, не обертаючись.

Професійна звичка зіграла з Алісою дивний жарт. Вона роками розбирала, як люди поводяться на сайтах: де затримуються, куди дивляться, що змушує їх повертатися. А тепер мимоволі вела таку саму аналітику за власним парканом. Четверта година. Яблуня. Ганок. Вікна. Знову яблуня. У понеділок, у середу, у суботу. Навіть під дрібним дощем, з парасолькою.

— Може, вона хоче купити твій будинок? — припустила подруга Іванна по телефону. — Або попередні господарі їй щось винні лишилися.

— Або вона вважає, що я, міська, тут усе зіпсую, — зітхнула Аліса. — Знаєш, як вона дивиться? Наче перевіряє, чи все на місці.

— Постав вищий паркан, і нехай дивиться на профнастил.

Аліса посміялася, але ввечері справді відкрила сайт із парканами й навіть порахувала, скільки метрів знадобиться вздовж вулиці.

Одного дня вона не витримала. Побачила знайому кофту біля яблуні, вийшла на ганок і гукнула:

— Людмило Марківно, ви щось хотіли?

Сусідка здригнулася, наче її застали за чимось недозволеним.

— Ні-ні, дитино, я так. Яблука у вас цього року гарні вродили.

І пішла так швидко, як дозволяли її роки. Аліса лишилася на ганку з відчуттям, що сама зробила щось не те.

* * *

У жовтні вона нарешті взялася за горище. Майстер, який мав утеплювати дах, попросив звільнити простір до холодів, і Аліса два вихідні носила вниз порожні рамки, бутлі, зв’язки газет, валізу без ручки.

Теку вона знайшла останньою. Та лежала під балкою, акуратно загорнута в клейонку з вицвілими вишнями, ніби хтось ховав її не від пилу, а від чужих очей. Сіра, з твердою обкладинкою, як у бухгалтерії колись тримали звіти.

Усередині були дитячі малюнки. Будинок із ганком, і на ганку ті самі перила з різьбленими стовпчиками. Яблуня, ще зовсім тоненька. Дівчинка з двома косами. Внизу кожного аркуша кривуватими літерами: «Люда». Далі грамота «учениці 3 класу Гончар Людмилі за відмінне навчання та зразкову поведінку». І фотографії. На одній дівчинка років семи сидить на ганку цього будинку, підібгавши ноги, і мружиться від сонця. На іншій чоловік у кашкеті втоптує землю біля молодого деревця, а та сама дівчинка тримає відро, яке для неї явно заважке.

На дні теки лежав крафтовий конверт. У ньому аркуш у клітинку, складений учетверо. План будинку, накреслений олівцем від руки, з підписами: «кухня», «веранда», «комора». І в кутку, біля вікна, що виходило на схід: «кімната Люди. Вікно на схід, щоб сонце будило».

А під планом, іншим олівцем, приписано: «Яблуню посадили 14 квітня, в день, коли Людочці виповнилося шість».

Аліса довго сиділа на дошках горища з цим аркушем у руках. Четверта година. Яблуня. Ганок. Вікна. Вона так старанно шукала в цій поведінці підступ, що й не подумала шукати щось просте.

* * *

Наступного дня о пів на четверту Аліса вже стояла біля хвіртки.

— Людмило Марківно, зайдіть до мене на чай. Будь ласка.

Сусідка зупинилася й подивилася насторожено.

— Та незручно якось, ти ж працюєш…

— Я вам дещо показати хочу. Мені здається, це ваше.

На порозі кухні Людмила Марківна завмерла. Обвела поглядом стіни, підлогу, вікно й тихо сказала, ні до кого не звертаючись:

— Отут піч стояла. Біла, з лежанкою.

Аліса налила чаю у прозорі склянки, бо інших у неї ще не було, і поклала на стіл теку. Долоню залишила зверху. Сусідка тримала склянку обома руками й не зводила з теки очей.

— Що там? — спитала вона нарешті, і голос у неї був напружений. — Якісь папери на землю? Ти паркан переносити будеш?

Аліса відкрила теку і посунула її через стіл.

Людмила Марківна поставила склянку. Узяла верхній малюнок, той, де дівчинка з косами, і довго мовчала.

— Мені тато олівці з райцентру привіз, — сказала вона так, наче продовжувала давно почату розмову. — Дванадцять кольорів, у залізній коробці. А я все одно все сірим малювала, бо сірий був найгостріший.

Вона перебирала аркуші повільно, по одному. На фотографії з відром усміхнулася.

— Я тоді відро розлила йому на чоботи. Він не сварився. Сказав, що яблуня тепер точно приживеться, бо її полили від душі.

* * *

Історія виявилася простою, як і все справжнє.

Цей будинок звів її батько, Марко Гончар, разом із братами, за одне літо. Люда народилася вже в ньому. А коли їй виповнилося дванадцять, батькові запропонували роботу на заводі в обласному центрі, з квартирою. Відмовлятися від такого тоді не було прийнято. Хату продали.

— Я так ревіла, що тато мені пообіцяв: виростеш, заробиш і купиш назад, — вона хитнула головою. — Я виросла. А тут бачиш як вийшло: на танцях у клубі познайомилася зі Степаном, а він із цього села. І привіз мене сюди, у свою хату, якраз через паркан. Сорок три роки поруч живу. Щодня повз ходжу.

— І ніколи не заходили?

— А як? Люди живуть своїм життям, а тут я: пустіть подивитися на мою кімнату. Перші господарі хвіртку на гачку тримали, не любили, щоб чужі ходили. Другі були привітні, але я так і не насмілилася. А потім хата стояла порожня, і я ходила хоч на яблуню подивитися. Вона ж для мене посаджена.

Вона помовчала і додала тихіше:

— А як ти приїхала, я злякалася. Думаю, міська, зріже, бо криво росте й гілками на сітку лізе.

Аліса розсміялася, і їй самій від цього сміху стало легше.

— А я думала, що ви за мною стежите. Вже паркан вищий порахувала. Ще трохи, і замовила б.

Людмила Марківна теж засміялася, вперше за весь час, прикриваючи рот долонею.

— Ото було б мені на старість. Ні хати, ні яблуні.

* * *

Потім Аліса показала їй кімнату. Ту саму, з вікном на схід, де тепер стояли її ліжко і стелаж із книжками. Людмила Марківна підійшла до вікна, торкнулася пофарбованої рами й кивнула на стіну над ліжком.

— Сонце о сьомій отут. Смужкою.

— Отут, — підтвердила Аліса. — Я з першого тижня будильник не ставлю. Думала, просто так виходить.

Теку вона віддала сусідці всю. Майже всю: Людмила Марківна сама поклала план будинку назад у крафтовий конверт і повернула його Алісі.

— Хай тут буде. Тато його для цієї хати малював, не для мене.

Той конверт тепер стоїть на кухонній полиці, між банкою з гречкою і настінним годинником, що відстає на п’ять хвилин.

* * *

Паркан Аліса таки переробила. Тільки не вищим.

У листопаді місцевий майстер, якого порадила та сама Людмила Марківна, вирізав у сітці біля яблуні маленьку хвіртку, просто між двома дворами. Без замка, на звичайній клямці. Під яблунею з’явилася дерев’яна лавка, пофарбована в той самий колір, що й ганок.

Тепер о четвертій сусідка не зупиняється біля паркану. Вона заходить. Іноді з пирогом із тих самих яблук, іноді просто так, посидіти. Розповідає, де колись був погріб, яку квасолю садила її мама вздовж стежки, як батько щовесни білив яблуню і казав, що дерево, як людина, любить, коли про нього пам’ятають.

Іванна, приїхавши в гості, довго дивилася на ту хвіртку і спитала, чи Аліса не боїться, що тепер до неї ходитимуть щодня.

— Боюся, що колись перестануть, — відповіла Аліса.

А звечора, перш ніж закрити ноутбук, вона ще раз подивилася у вікно веранди. Під яблунею на лавці лежала забута сусідкою в’язана рукавичка. Завтра о четвертій по неї прийдуть.