Заразний

Вантажники виносили небагатий скарб із квартири на третьому поверсі, що давно стояла порожня. Останнім з дверей вийшов трохи пом’ятий чоловік у кепці та широких штанах, які при кожному кроці погрожували сповзти з пояса аж до колін. Він дбайливо тягнув на собі старе крісло.

На жаль, у машину воно вже не влізло. Що ж, чоловік насунув кепку ще нижче на очі й затягнув крісло назад до під’їзду, лишивши його під сходами, майже біля самого входу.

Ніхто й не помітив, як у кріслі опинився звичайнісінький кіт. Чоловік присів поруч, погладив його й повідомив усім мешканцям, хто в ту мить був поблизу:

— Хай постоїть поки що, пізніше по крісло заїду.

— А кота куди? — спитала Петрівна з першого поверху. — Ти диви, морда яка бандитська! Він, мабуть, ще й заразний?!

— Чому «мабуть»? — вкрадливо, з якоюсь навмисне турботливою погрозою перепитав чоловік. — Він на сто відсотків заразний!

Підтягнув штани, що сповзали, і зник за під’їздними дверима. А люди потупцювали, з сумнівом розглядаючи кота, та все ж розійшлися по квартирах.

Таке сусідство, хай навіть тимчасове, нікому не було до душі. Старий мотлох у під’їзді, а до мотлоху — ще й якийсь незрозумілий кіт. А раптом він і справді заразний?

Повз крісло мешканці ходили боком, сахаючись від найменшого поруху невеликого кота. А він лежав там: боязкий, наляканий, щоразу з надією вдивляючись у кожного, хто проходив мимо. «Доброго дня… Я тут тимчасово… Не кривдьте, будь ласка…»

Першою «розтанула» Петрівна. Проходячи повз, покрутила в руках миршавого хека, куплений на акції: «Чи то голову тобі відірвати, чи то хвіст… А, гаразд, забирай цілого!»

І дбайливо вклала рибину в крісло, поряд із котом, на свіжу безкоштовну газету.

Віталій, чоловік п’ятдесяти шести років, вирішив, що від банки тушонки не збідніє, і відкрив її просто перед котом: «О! Глянь, саме м’ясо! Найкращу тобі вибирав. Ти їж, я баночку потім заберу, мені під цвяхи згодиться».

Олена Юріївна, дитячий лікар, принесла краплі від бліх і пакетик вологого корму.

Генко, місцевий бешкетник і хуліган, притягнув коту ряжанку та свиняче вухо.

Підношення потягнулися до кота, і кожне з них було таємним. Бо ж він був Заразний, і ніхто не хотів, щоб його бачили поруч із котом. Він наївся, пригрівся, уткнувся в потертий підлокітник і замуркотів.

Був уже вечір, і майже всі жителі цього будинку саме поверталися до себе. Хто з роботи, хто з навчання, а хтось просто вискакував у магазин.

Усього кілька миттєвостей кіт був у полі зору кожного. Самотнє маленьке створіння, що обіймало всім собою старе крісло, лапками перебираючи по підлокітнику. І муркотіло… Муркотіло ніжно, жалібно, заспокійливо. Заспокоюючи передусім самого себе.

Тієї ночі в будинку ніхто не спав, а вранці кожен прийняв для себе важливу істину. Про те, що кожен мусить мати свій дім, квартиру, кухню, диван. А не тільки одне старе крісло!

Але всіх, УСІХ того ранку спіткало розчарування. Ні крісла, ні кота вже не було. Вони зникли, випарувалися, наче їх ніколи й не було. Лише темна пляма на підлозі свідчила, що крісло тут таки стояло. І обгризена риб’яча голова не давала забути, що ще вчора тут був кіт.

А люди… А люди перезиралися й мало не плакали. Кожен хотів кішку чи кота, ось прям зараз! Душа людей жадала котячих обіймів. Таємних перезирань, найніжнішого муркотіння. Пазуристих лагідних лап.

Кішка Мурка, що вже рік жила при дворі, була в шоці! Усіх її котенят, увесь виводок, повз який люди цілий місяць ходили, не помічаючи, раптом розхапали.

Розхапали, вихоплюючи одне в одного з рук, а саму Мурку забрала до себе Петрівна. Їй котеняти не вистачило, ну й нехай! Із дорослою кішкою навіть краще серіали дивитися!

Чоловік не збрехав. Кіт справді був заразний. Він заразив людей безмежною любов’ю до котів. Для цього йому знадобилося лише два дні.

Тієї ночі, забираючи з собою кота, пом’ятий чоловік шепотів сплячому звіряті:

— Нічого не бійся, я завжди поруч. Ти спи, а на тебе вже чекає твій господар. Дуже чекає, хоч сам про це ще не знає. Ти забудеш про своє колишнє життя, але потерпи… Ще хвилин десять тобі доведеться провести в старому кріслі.