Запах дощу і щастя

Дощ Андрій терпіти не міг. Штани вічно обляпані, як не обходь калюжі, а ноги все одно мокрі. Погана в природи звичка — лити воду згори. Але з цим він нічого зробити не міг, тож просто мирився й заспокоював себе: решта життя в повному порядку. Робота стабільна, квартира нормальна, дружини немає. Та вона йому й не дуже потрібна.

Він людина практична, не сентиментальна. Усі ці зітхання, квіти, компліменти — марнування часу, не більше. Щоранку він ішов через парк на роботу, щовечора повертався тією ж дорогою. По боках не дивився, перехожих не помічав.

Аж поки одного разу…

Знову лив дощ. Червень плакав, мочив землю, лавки, листя і якогось неохайного чоловіка з собакою. Саме через собаку Андрій і сповільнив крок. Вона була неймовірна. Колись, ще підлітком, він про таку мріяв.

Бернський зенненхунд снився йому ночами. Могутній, чорний, з хвилястою шерстю, з рудими «шкарпетками» на лапах і білими грудьми, що вдихали духмяне повітря. «Виросту — і заведу собі такого!» — мріяв юний Андрій.

Він виріс. Тільки чомусь стало не до собаки. Справи, робота, дорослі клопоти. Не знайшлося в житті місця для розкішного зенненхунда. Юнацькі захвати випарувалися, наче сни на світанку.

«Я хочу!» пішло. Лишилося тільки «так треба». Міцне, надійне, правильне. А сьогодні він раптом побачив собаку зі своєї хлоп’ячої мрії. І те несміливе «я хочу!» знову тихенько нагадало про себе.

Андрій розглядав цих двох і дивувався: породистий пес — і в такого доходяги!

— Моніко! Ах ти ж моя дівчинко! — «доходяга» потріпав собаку по голові.

Був він у літах. Мабуть, сьомий десяток розміняв. Одяг небагатий, але охайний, поголений гладко. Значить, худо-бідно за собою стежить.

Чоловік помітив Андріїв погляд:

— Що, товаришу, мій пес сподобався? Чи мене вивчаєш? Ми з Монькою начебто в паркові статуї не записувалися.

— Та чого на тебе дивитися? — чомусь роздратувався Андрій.

— А ти не сердься, — розвеселився чоловік. — Породу цю навіть тверезий не одразу вимовиш, щелепу звихнути можна. Ось дружина моя легко з цим давала раду.

І він раптом посумнів. Опустив очі, зарився пальцями в собачу шерсть. Андрій пішов далі, до дому. На душі чомусь було муторно. Хоч яке йому діло до чужих чоловіків та їхніх собак? Але думки не слухалися, поверталися до дивної парочки.

«Шерсть у цієї Моніки давно не чесана, та й помити б її не завадило. Зате видно, що не голодує. Господар худіший за неї буде», — розмірковував Андрій. Того вечора йому вдалося вигнати собаку з нерадивим господарем із голови. Тільки ненадовго…

* * *

Моніка дощ любила. Особливо літній. Він робив світ чистим, свіжим, будив мільйон запахів. А ще тривожив собаче серце. Наче відчинялася чудова скринька, у якій зберігалися найдорожчі спогади.

Господар із дружиною йдуть під червоною парасолею, Моніка бігає поруч. Вбирає носом увесь світ: мокру траву, землю після дощу, парфуми господині, безліч усього. Запахи переплітаються з настроєм, голосами, краплями дощу — і виходить щастя.

Тепер усе інакше. Від господаря часто пахне сумом і безнадією. Навіть дощ не може цього змити. Бо господар самотній. Дружина пішла два роки тому. Залишила свого Митька. Вона не хотіла — просто прийшов її час.

Моніка знала: у господині всередині щось оселилося. Воно було темне й ненаситне, гризло й терзало, нагадувало, що скоро кінець. Господиня це розуміла, тому перед відходом попросила Моніку:

— Ти бережи господаря, Моню. Він у нас крихкий, як теплична троянда. Зламатися може. Допоможи йому… пережити.

Легко сказати. Моніка старалася, а він не хотів допомоги. Ішов у якийсь каламутний туман, де сни важкі, а пробудження гірке. Вона тримала його, як могла. Утішала, була поруч, водила гуляти в парк. Але він був слабкий.

Потім із роботи його звільнили. Не за щось погане, ні. На роботу він ходив, як огірочок. Вставав уранці, брів у душ, голився, вдягав свіжу сорочку. Уся його провина була в тому, що він постарів. А там потрібні молоді, креативні, багатозадачні. Начальник звелів звільнити місце.

Стало зовсім кепсько. Господар жалів себе, Моніці скаржився:

— Мотлох я старий. Дід непотрібний. Куди тепер податися, не знаю. До пенсії ще рік. Хто мене візьме?

Місце він зрештою знайшов. Поганеньке, але вже яке було. Сидів тепер сторожем на автостоянці — доба через дві.

— Ех, Монько, місце нікудишнє, зарплата смішна. У нас із тобою надзавдання — протриматися. Впораємось?

Вона махала хвостом, підбадьорювала. Утім, у поганої роботи були й плюси: багато вільного часу. Вони часто гуляли там, де колись їм було радісно. Тепер господар сумував, сідав на лавку, гладив Моніку й казав, що життя — злюща штука. Потім замовкав, ворочав важкі думки в голові. Іноді задрімував сидячи. Вона штовхала його, будила, вела додому.

На них ніхто не звертав уваги. І Моніку це влаштовувало — так спокійніше. Але сьогодні сталося дивне: їх помітили. І хто! Якийсь дядько в костюмі. З тих, що вічно кудись поспішають. А як він дивився на Моніку! Правда, недовго. Йому вдалося засмутити господаря, і життя поповзло звичною колією.

* * *

Дмитро Іванович колись ховався від дощу під парасолею. Але це було в іншому, щасливому житті. До того, як він почав називати себе дідом Митьком. А дід Митько дощу не помічав. Яке йому діло, що там на небі коїться? Йому б на грішній землі день прожити. Так, щоб рівновагу втримати. Важкі думки притлумити й людську подобу не втратити. Моніка, бідна, замучилася з ним.

Добре, що вона поруч, а то зовсім кепсько. Коли це дід Митько встиг так долі набриднути, що вона, он, як над ним куражиться? Дружину відібрала, роботи позбавила. Спасибі, хоч собаку залишила.

Хоча чи добре це для Моніки? Який із нього господар. Ганьба ходяча. А вона його любить, жаліє. Он, сидить поруч, охороняє. Той дядько сьогодні як на неї дивився! Позаздрив, пінгвін у костюмі. Напевно, подумав: звідки в такого обшарпаного діда така пречудова собака?

Шкода тільки, що дід Митько марку втримати не зумів. Розкис, розклеївся. Ну та нехай. Не винен він, що дружину досі без сліз згадувати не може. Два роки минуло, а в душі чорна діра. І не заростає, не затягується.

Він підвівся з лавки, Моніка схопилася, хвостом завиляла, потягла до дому. Пора. Сам мокрий наскрізь, та й їй сидіти під дощем навряд чи в радість.

* * *

Літо йшло своєю чергою, Андрій ходив через парк так само. Одне змінилося — чоловік із собакою тепер постійно маячили десь неподалік. Наче доля насміхалася: «Дивись, заздри, Андрійчику».

І він заздрив, спостерігаючи здалеку. Чоловік дратував, Моніку було шкода: дістався господар бідоласі. Андрій не розумів, чому його це хвилює. Намагався ввімкнути здоровий глузд: «Чого ти заводишся? Яке тобі до них діло? Собаку таку хочеш? Купи!»

Раціональний підхід. Правильний. Але не працювало. Його тривожила саме Моніка. Може, тому, що вона розбудила хлопчиська в його душі. Розворушила забуте «хочу». Нагадала про мрію.

«Викупити її в цього… Ну видно ж, що грошей у нього немає. Нормальний корм він їй навряд чи купує, вітаміни там усілякі, шампуні, іграшки. А що? Варто спробувати. Руку даю на відсіч — погодиться, та ще й зрадіє!» — одного разу вирішив Андрій.

Зібрався з духом і підійшов:

— Слухайте, як вас звати?

— Дід Митько мене звати, — насторожився той. — З якою метою цікавишся?

— А я Андрій. Пропозиція в мене є, діду. Ділова!

— Добре, що ділова, а то я вже злякався.

— Собачку вашу купити хочу. Яка сума вас влаштує?

Дід Митько вчепився в нашийник, похмуро глянув на Андрія:

— Іди-но ти звідси, Андрію! І гроші свої сховай сам знаєш куди. Я друзями не торгую!

Звідкись узялася в його голосі криця. Андрій такого відкоша не чекав. Стало ясно — собаку він не віддасть. Лишалося тільки відступити. «Добре, що я сам собі руку на відсіч дав, — думав збентежений Андрій, крокуючи геть. — А то бути б мені без руки».

* * *

Давно він так не розчаровувався. Тому тепер Андрій проскакував парк, уткнувшись у телефон і не дивлячись по боках. Ну його, того діда Митька. І Моніку краще забути. Але того вечора його гукнули:

— Андрію!

Він обернувся й побачив їх: дід скорчився на лавці, Моніка — поруч. Андрій підійшов.

— Діло є, — сказав дід Митько і зайшовся кашлем.

Його бив дрож, обличчя сіре, очі запалені, лоб у випарині.

— Що з вами? — Андрій присів.

— Занедужав я. Зовсім погано. Ледь із квартири виповз. Тебе зустріти хотів. Візьми Моніку. Задарма візьми. Я, схоже, того… кепський геть. Як вона сама буде?

Моніка примостила голову на господарських колінах.

— У лікарню вам треба. Рідні є? — Андрій поліз по телефон.

— Самі ми з нею, тому й прошу.

— Собаку я візьму, не переживайте. З нею все гаразд буде. Зараз викличу швидку. А з рештою потім розберемося.

Дід Митько не сперечався, гладив Моніку, сипло шепотів:

— Усе буде добре, Моню. Усе на краще. Ти його не ображай, він про тебе дбати обіцяв. Ще побачимось…

Вона слухала, зітхала й розуміла. Андрій готовий був у цьому заприсягтися. Бо дозволила відвезти господаря. Не обірвала повідок, не кинулася слідом. Провела машину тужливим поглядом і тихенько заплакала.

* * *

У діда Митька виявилося запалення легень. Та ще й з ускладненнями. Загалом, у лікарні він застряг. Андрій дізнався про це телефоном.

— Житиме твій господар, — повідомив він Моніці. — Тепер займемося тобою.

Моніка мляво махнула хвостом, уляглася на кухні, притихла, вслухаючись, як за вікном шелестить майже осінній дощ. Вона тепер увесь час лежала. То біля дверей, то під столом. Непомітна, нечутна.

«Звикне, розійдеться, — утішав себе Андрій. — Собака здорова, тільки трохи занедбана. Але це ми виправимо. Корм добрий їстиме, іграшок накупимо. Усе буде як слід».

Але як слід не вийшло.

Андрій старався. Усе робив за правилами. Ні, зовні собака покращала. Погладшала, шерсть заблищала. Просто картинка. Ось тільки очі… Андрій бачив, що немає в них життя й радості. Навіть коли Моніка слухняно приносила м’ячик, погляд залишався пригаслим.

Його розбирала злість: «Ну що їй не так? Усе є в собаки!» І сам розумів, що не все. Так, він добрий господар. Відповідальний. Але любить вона свого діда Митька. І Андрій може хоч навиворіт вивернутися — Моніка старого господаря не забуде.

Зрештою він не витримав:

— Годі страждати! Ходімо в лікарню. Дзвонив я твоєму власнику. Його гуляти вже відпускають. Ось у парку й зустрінемось!

* * *

Дід Митько сидів на лавці перед лікарнею. Осінь жбурлялася кольоровим листям. А він чекав. Коли розлучався з Монікою, не сподівався побачитися знову, а он, як доля повернулася. Андрій зателефонував, сказав, що прийдуть, провідають. Дивовижно.

Вони з’явилися на доріжці, усипаній жовтим. Моніка побачила, завмерла, не вірячи. Похмурий Андрій відчепив повідок. І вона рвонула до діда Митька. Чорним ураганом над золотою землею.

Секунда — і вона вже цілує запалі щоки, злизує непрохану сльозинку.

— Монько, Монько моя! — дід уткнувся в чорну шерсть.

— Ожила, — почулося поруч. — Очі засвітилися. Зі мною вона не така.

Андрій стояв неподалік і дивився на них.

— Дякую, — дід Митько зніяковіло всміхнувся. — Я ж для неї як краще хотів. Господаря доброго. Але, видно, доля нам бути разом.

— Мабуть, так, — озвався Андрій. — Їй не господар потрібен, а друг.

А в голові заворушилися тужливі думки: «Усі комусь потрібні. Навіть непутящий дід Митько. А я, начебто правильний, порядний, заробляю нормально — і все одно сам».

— Ти чого розкис, Андрію? — спитав дід.

— Та так. Про життя задумався.

— І як?

— Так собі.

— От і в мене так собі було. Поки сюди не загримів. А тут зрозумів: усе просто. Життя треба жити. Обіцянку собі навіть дав: якщо виберуся звідси, себе жаліти перестану. Нагорі мене, видно, почули. Вас ось привели. Слухай, Андрію, я в друзі не набиваюся. Але раптом поділитися чимось захочеш — я вислухаю. Та й собака в нас тепер, виходить, спільна.

«Як усе в нього просто! — подумав Андрій. — А може, так і треба?»

— Я подумаю, — сказав він уголос. — Моніко, ходімо, дощ починається. Не переживай, скоро твого господаря випишуть.

* * *

Діда Митька й справді виписали за кілька днів. Потім зима прийняла вахту в осені. Андрій тепер ходить на роботу й з роботи по снігу. Сніг він любить більше.

На знайомій лавці частенько сидить дід Митько, поруч бігає Моніка.

— Привіт, Андрію!

— Вітаю. Давно гуляєте?

— Та ні, вийшли тебе зустріти. З тобою пройдемося. Моню! — кличе він.

Собака біжить, розтинає білизну чорним криголамом. Тицяється носом Андрієві в кишеню.

— Вимагачка, — усміхається той і дістає жменьку печива.

Вони йдуть через парк, розмовляють про різне. Вони поки не друзі, просто двоє самотніх людей, яких зв’язала одна собака.

Моніка крокує попереду й думає про своє: «Усе змінюється в цьому світі. Пори року, люди, запахи. Нинішній день пахне снігом, холодом, чистотою, довірою, Андрієвим одеколоном і затишною, недавно випраною курткою діда Митька. Пора заводити нову скриньку для найдорожчих спогадів».

Вона знає, що все тепер буде добре. Андрій нещодавно запропонував дідові перейти охоронцем до них в офіс. У теплі, та й платять більше. Вони просто живуть і намагаються бути щасливими.