Забуті скарби: 12 українських слів, від яких мова заграє по-новому

А знаєте, що в українській мові близько трьохсот тисяч слів? І це ще скромна оцінка. Ми ж у побуті обходимося кількома тисячами — решта тихенько лежить у старих словниках, у бабусиних приказках, у народних піснях. Наче скриня на горищі, до якої давно ніхто не заглядав.

А там же справжні перлини. Слова соковиті, точні, з характером. Одне таке слово інколи замінює ціле речення. Давайте разом трохи покопаємося в цій скрині — обіцяю, буде цікаво.

Бескед — коли гора обривається просто під ноги

Так наші предки називали крутий стрімчак чи урвище. Слово має цілий виводок родичів: бескеддя, бескет, бескеття, бескид. Впізнаєте? Саме звідси й назва цілого гірського масиву в Карпатах — Сколівські Бескиди.

Уявіть: ви йдете лісовою стежкою, і раптом дерева розступаються, а перед вами — прірва, від якої перехоплює подих. Ось це і є бескед. Одне слово — а вже ціла картина в голові.

Громовина — блискавка, яка лякала змалку

Це блискавка. Але яка ж вона в українській багата на імена — блискавиця, блиски, грімниця, громовиця, моргавка. Одне гарніше за інше.

«Він заліз під ковдру не просто так — боявся громовини». Знайома картина, правда? Хто з нас у дитинстві не ховався від грози з головою під ковдру, поки за вікном небо розколювалося навпіл.

Огуда — тінь на добре ім’я

Огуда — це погана слава, зіпсована репутація, темна пляма на честі людини. Синонімів теж чимало: гана, засудження, знеслава, осуд, очорнення, хула.

«Огуда — усе, що виражало його обличчя щодо неї». Скільки в цьому одному слові непромовленого — і зневаги, і осуду, і холоду.

Почвара — те, що приходить у нічних жахіттях

Монстр, потвора, страховисько. Українська й тут не скупиться: потороча, страхіття, чудовисько. Але саме «почвара» звучить якось особливо моторошно — наче щось із давньої казки, від якої холоне спина.

«Таких почвар він ще не бачив за все своє життя. Від одного погляду на них у нього завмирало серце».

Незугарний — той, у кого все з рук падає

Незграбна, невміла, неповоротка людина. «Попри свою молодість, він був геть незугарний до роботи». У кожного в родині є такий — руки золоті, та ростуть не з того місця. І сказано це не зі злом, а радше з усмішкою.

Суціга — хитрун, якому палець у рот не клади

Спритна, лукава людина, що завжди знайде свою вигоду. Пройдисвіт, паливода — це все про нього. «Не водися з ним, бо він ще той суціга!» — так бабуся застерігала онуків від сумнівних приятелів.

Гойний — про широку душу і щедру руку

Про людину — щедра, добросерда. Про землю чи стіл — багатий, врожайний, пишний. «Вони любили життя і були настільки гойними, що заслужили славу перших добродійників у місті». Красиве ж слово — тепле, як хатній коровай.

Баляндраси — ті самі порожні розмови, від яких не відірватися

Пусті, веселі теревені про всяку дрібницю. Балачки, патякання, базікання. «Ой, дівки, ті ваші баляндраси відривають від роботи — беріться за нитки та веретена, поки язики не постирали!» Так гомоніли колись на вечорницях, за прядкою, при світлі каганця.

Длятися — коли час тікає, а ти все ніяк

Баритися, зволікати, гаятися. «Мишку, не можна довго длятися, а то мама сваритиме, що знову пізно прийшли». Одне слово — а скільки в ньому материнської турботи й легкого докору.

Шкодляк — той, у кого й серед зими снігу не випросиш

Скупа, жадібна людина. Жмикрут, скнара, загреба, скупендряга. «Усі знали, що він ще той шкодляк, тож по допомогу до нього навіть носа не потикали». Влучно й безжально — народ завжди вмів дати точну характеристику.

А ось ще кілька, про які варто знати

Раз уже ми відкрили скриню, гріх не дістати ще пару перлин.

Вирій — це не просто теплі краї, куди відлітають птахи. У давнину так називали таємничий світ, де завжди тепло, де немає ні смутку, ні холоду. Казковий рай, до якого летіли журавлі. Коли кажемо «птахи полетіли у вирій» — ми несвідомо повторюємо слова наших далеких предків.

Світанкувати — зустрічати світанок, не спати до ранку. Уявіть закохану пару, що просиділа цілу ніч на лавці й дочекалася перших променів сонця. Вони світанкували. Хіба не гарно?

Навіщо нам ці слова сьогодні

Хтось скаже: та кому вони потрібні, ці старі слова, коли ніхто так уже не говорить? А я відповім так. Мова — це наче сад. Якщо доглядати лише кілька грядок, а решту закинути, сад поволі здичавіє. А коли час від часу навідуєшся в найдальші куточки, обтрушуєш пил зі старих слів, вставляєш їх у розмову — сад оживає, буяє, пахне.

Не обов’язково вживати «бескед» чи «почвару» щодня. Але знати їх, відчувати їхній смак, передавати онукам — ось у чому справжнє багатство. Бо доки живі ці слова, доти жива й пам’ять про тих, хто говорив ними до нас.

То, може, наступного разу, коли за вікном спалахне громовина, ви усміхнетеся й пригадаєте це гарне забуте слово? А хтось поруч запитає: «Що це ти сказала?» — і ось так, з однієї усмішки, стара скриня знову прочиниться.