Як сусід хотів отримати з нас грoші за паркан, а що отримав насправді
У моїх батьків є садова ділянка — невеличкий куточок землі, який вони придбали ще років 50 тому і поступово перетворили на справжнє родинне гніздечко.
Розташована вона неподалік від міста, на околиці тихого селища біля лісу. Місце мальовниче: восени ліс палає золотом і багрянцем, навесні пахне конвалією та мокрою землею, а влітку тут така прохолода, яку в місті й за грoші не купиш.
Тому кілька ділянок поряд з лісом давно облюбували саме городяни — вчителі, лікарі, інженери, які втомилися від асфальту й бетону.
Ми з дружиною часто приїжджали сюди, поки не мали власного житла — тут і шашлики смажили на травневі свята, і кавуни різали просто неба в серпні, і картоплю копали разом із батьками.
Коли батьки свого часу оформляли ділянку, по сусідству якраз зводилася дача. Сусід — Валерій Петрович — будувався швидко і завзято, явно мав досвід у таких справах.
Але коли дійшло до огорожі, він навіть не подумав порадитися з батьками — ні про матеріал, ні про висоту, ні про вартість. Просто одного дня з’явився паркан. Батьки тоді махнули рукою: нехай ставить, принаймні нам платити не треба. На тому і вирішили.
Так тривало кілька років, аж поки Валерій Петрович не надумав продавати свою дачу.
Новий власник — Олег — виявився людиною діловою й одразу взявся вивчати, що до чого. Дізнавшись, що батьки не платили за паркан ані копійки, він прийшов до них рішучим кроком і поклав на стіл свої розрахунки: мовляв, паркан спільний, отже, половина вартості — за нинішніми цінами — наша.
Сума вийшла чимала.
Батьки, звісно, не погодилися. По-перше, паркан ніхто з ними не погоджував — ні зовнішній вигляд, ні матеріал, ні вартість.
По-друге, батьки завжди мріяли про гарний дерев’яний паркан — такий, як у старих українських садибах, теплий і затишний. Вони навіть запропонували Олегові компроміс: замінити паркан на новий дерев’яний, при цьому самостійно сплатити три чверті вартості. Здавалося б — вигідна пропозиція.
Але Олег хотів живих грoшей. І тільки грoшей.
Що ж, грoші — то справа серйозна. Тоді батьки вирішили підійти до питання так само.
Якщо ділити паркан — то по-чесному. А для цього спершу треба з’ясувати, де саме проходить межа ділянок. Викликали землевпорядника.
Фахівець приїхав, розгорнув документи, провів виміри — і ось тут почалося найцікавіше.
Виявилося, що паркан стоїть не по межі ділянок. Він зміщений на цілий метр углиб батьківської землі. Тобто покійний Валерій Петрович, зводячи огорожу без жодних погоджень, просто-напросто відкусив у сусідів метр землі по всій довжині ділянки.
Олегу виставили офіційний припис: паркан підлягає перенесенню на законну межу.
Але найсмішніше — і водночас найсумніше для Олега — було попереду.
Виявилося, що рівно за метр від паркану на його ділянці стоїть капітальна цегляна споруда — щось на кшталт літньої кухні чи комори. І якщо паркан перенести на законне місце, то ця будівля опиниться фактично на межі або й за межею ділянки, що автоматично робить її самочинною забудовою.
А перенести цегляну споруду — це вам не парканну дошку переставити.
Казали батьки Олегові: домовимося по-людськи, зробимо новий паркан, і всі задоволені. Він же хотів грoшей.
Що ж — скупий платить двічі, як кажуть в народі. Хотів сусід копійки, а отримав клопіт на довгі роки.
