Вона скинула кошеня з ноги й пішла далі

— Привіт. Кота хочеш?

Ліза сказала це рівно тим голосом, яким питають, чи є вдома сіль.

— І тобі не хворіти, мегеро, — відповіли в слухавці без жодної паузи. — Хочу. Тільки не рудого, у мене світлі штори.

— Буде тобі не рудий. У мене тут багато котів.

— Вадим на роботі до сьомої. Привозь.

Жанна — подруга Лізи, з якою дівчина товаришувала 7 років, але близькими вони так і не стали. Кота Ліза привезла через сорок хвилин. Жанна взяла його на руки, оглянула з усіх боків і скривилася:

— А чого він такий облізлий? Гіршого не знайшлося?

— На жаль, ні. Так що забереш цього безхатька?

— Ну, добре. Ти її ще не знайшла?

— Не знайшла.

Двері зачинилися. З-за них ще було чути, як Жанна тягне кота до ванної й бурчить собі під ніс:

— Вічно мені від неї найгірше дістається. Місяць тепер відмивати.

А Ліза вже спускалася сходами вниз, до наступного під’їзду. Ішов третій день.

* * *

Боня зникла в понеділок увечері.

Просто не вийшла на кухню, коли зашурхотів пакет із кормом, а на цей звук вона приходила навіть з найглибшого сну. Ліза обійшла квартиру двічі, зазирнула за диван, у шафу, у ванну, під ліжко, у порожню переноску, яку купила п’ять років тому й жодного разу не використала, бо Боня їздила виключно на плечі.

Кішки не було.

Далі був двір. Потім підвал. Потім горище, куди Ліза залізла в спідниці й зіпсувала колготки. Потім гаражі за третім будинком, кущі біля дитячого майданчика, простір під припаркованими автівками і навіть трансформаторна будка, до якої вона підійшла з такою рішучістю, що двоє хлопців із сусіднього під’їзду мовчки відступили.

Улов вийшов вражаючий: три коти, чотири кішки і шестеро кошенят. Боні серед них не було.

* * *

Усіх знайдених Ліза роздала за два дні.

Роздавала швидко, дохідливо і без варіантів. Відмовити їй було майже неможливо: жінка з палаючим поглядом, розтріпаним волоссям і тримає на витягнутих руках кошеня. У кожного, кому щастило її відчинити, у голові розгорталася приблизно однакова думка.

«Зараз відмовлю, а вона ж не піде. Стоятиме тут до ночі. Візьму. Відмию, відгодую — буде цілком пристойний звір».

Так кіт дістався сусідці з другого поверху, майстру, який тиждень тому лагодив Лізі пральну машину, кумі, двом колегам, голові ОСББ і жінці, яка просто йшла повз і мала необережність сказати «ой, який маленький».

Навіщо Ліза це робила? По-перше, вони плуталися під ногами й збивали з пошуку: щоразу серце підстрибувало, а потім виявлялося, що знову не та. По-друге, від однієї думки в неї всередині все стискалося: а раптом хтось із цих підвальних старожилів образив її домашню, розпещену Боню? Полізла кішка не в той куток, а місцеві їй і пояснили, хто тут головний.

Тому підвали залишалися порожні, а сусіди — з котами.

* * *

Боня в’їхала в Лізине життя п’ять років тому. Верхи на правій нозі.

Був вересень, тепло, Ліза зупинилася посеред тротуару, бо подзвонила подруга з новиною державної ваги: у магазині навпроти ринку знижки на крем і туш, до суботи, треба бігти. Хвилин десять вони обговорювали стратегію: що брати, що не брати, чи справді той нічний крем такий добрий, як обіцяють.

Ліза сховала телефон і аж тоді помітила, що лівій нозі чомусь тепло.

Кошеня влаштувалося просто на кросівці. Обійняло лапками ногу, притислося всім тілом і дивилося вгору круглими очима. У них читалося одне-єдине питання:

— Чого стоїмо? Додому не збираємось?

Ліза збиралася. Сама. Попутник у планах не значився. Вона струсила кошеня з ноги й пішла далі, навіть не озирнувшись.

Нічого не сталося. Просто в грудях щось тоскно стиснулося. Ліза сповільнила крок, вилаялася про себе і все-таки обернулася.

Кошеня лежало в придорожньому пилу на спині й навіть не намагалося звестися. Ліза добре бачила темні смужки на крихітному животі, який майже прилип до хребта.

Вона поверталася до нього довго. Кроків двадцять — секунд тридцять.

Зупинилася поруч і виголосила цілу промову. Сказала, що совісті в декого немає зовсім. Що вона, між іншим, кішок не любить. Що руками їх брати гидує принципово. Що в неї орендована квартира, робота до сьомої і взагалі життя за розкладом, у якому нічого такого не передбачено.

Та, що ще не знала, що стане Бонею, вислухала уважно. Зітхнула. Підвелася, обтрусилася і знову залізла на кросівок. На той самий, лівий.

Весь її вигляд говорив без слів:

— Довго ще будеш? На руки не хочеш — не бери. Я і на нозі доїду.

Так і доїхала. За тиждень Ліза вже не уявляла вечора без цієї вуличної кішки. Уся гидливість зникла безслідно: тепер вона зарювалася обличчям у м’яку шерсть і вдихала запах чистоти, домашнього тепла й чогось такого, чого в порожній квартирі раніше просто не було.

А ім’я з’явилося саме собою. Кошеня вміло спати, скрутившись у неможливий вузол — хвіст під вухом, лапи невідомо де.

— Ти знову бубликом закрутилася? Тобі так справді зручно?

Їй було зручно. Бублик поступово став Бубонею, Бубоня — Бонею. І вже за місяць Ліза сама не пам’ятала, чому кішку звати саме так.

* * *

На третій день вона вкотре спустилася у власний підвал.

Ішла повільно, світила ліхтариком телефона в кожну щілину, зазирала за труби і примовляла:

— Бонечко, киць-киць-киць… Знайду — вуха надеру і з дому більше не випущу. Кицю моя, ну де ж ти? Тільки б жива була.

За трубами щось шурхнуло.

Ліза міцніше стиснула викрутку й пішла на звук. За поворотом, притиснувшись до стіни, стояв чоловік.

— Не махайте цим, будь ласка, — сказав він. — Я тут по вентилю.

З’ясувалося, що звати його Тарас, живе він у першому під’їзді, а в квартирі в нього потік вентиль на гарячій воді. Щоб його поміняти, треба перекрити стояк, тому він і спустився. А потім, за його словами, стало якось незручно виходити: підвалом ходить кудлата жінка, щось бурмоче, комусь погрожує і розмахує викруткою.

— Я не кудла, — образилася Ліза. — Це об’єм. Я його щоранку по півгодини роблю. І пінка, між іншим, коштує як пів комунальної платіжки.

Далі відбулося швидке з’ясування обставин, у ході якого Ліза спитала чи не бачив Тарас кішку.

— Плямисто-смугасту? — обережно уточнив Тарас.

Ліза примружилася і схопила його за куртку:

— Де. Ти. Її. Бачив.

Тарас без особливих зусиль звільнився.

— У себе вдома. Відчиняю двері в понеділок увечері — сидить на килимку. Запросив — зайшла. Поїла, вмилася, залізла на ліжко, скрутилася бубликом і заснула. Я думав, чиясь із першого поверху. Оголошення хотів завтра клеїти.

* * *

Це справді була вона.

Сонна, трохи невдоволена, Боня терпіла обійми, схлипування і поцілунки з виразом глибокої втоми. Насуплений лоб говорив за неї краще за будь-які слова:

— І чому так довго? Де ти взагалі була? Невже так важко було мене знайти? Я тут, між іншим, зачекалася. І на майбутнє: за своїми кішками треба стежити.

Уже вдома, розібравши сумку і виклавши на місце свіжий наповнювач, Ліза раптом згадала, що Тарас дуже гарний і тихенько зраділа, що номерами вони обмінялися ще в підвалі. І розійшлися.

Тимчасово.

Бо тих, кого познайомила кішка, уже нічого не розлучить.