«Ваш кіт на мене дивиться з осудом», — заявила сусідка

Сьогодні у нашому дворі сталася історія, після якої я хвилин двадцять сиділа на лавці і не могла зрозуміти: сміятися мені чи все-таки хвилюватися за людство.

Почну з головного персонажа. У нас на першому поверсі живе кіт. Не просто кіт — особистість. Рудий, здоровенний, з такою мордою, ніби він щойно закінчив перевіряти квитанції за комуналку і знайшов там помилку. Звати Барсик, хоча йому пасувало б щось значніше. Борис Володимирович, наприклад.

Барсик має улюблене місце — підвіконня. Не всередині, а те широке, зовнішнє, під самим вікном. Сидить там годинами. Влітку — на сонці, восени — під тентом, який господарка спеціально йому натягнула. Сидить і дивиться у двір. Не спить, не грається, не полює на голубів. Просто дивиться.

І дивиться він так, як уміють тільки коти: мовчки, довго, не кліпаючи. Ніби ти вже в чомусь винен, а він просто чекає, коли ти сам зізнаєшся.

* * *

Я поверталася з магазину десь о четвертій. Спекотно, пакети важкі, руки відриваються. Сіла на лавку перепочити.

Барсик, як завжди, на своєму посту. Сидить, дивиться. Я йому кивнула — він навіть не поворухнувся. Тільки повільно перевів на мене погляд і так само повільно відвів. Мовляв, бачу тебе, жінко, з твоїми пакетами. Продовжуй.

І тут із-за рогу з’являється Валентина Петрівна з третього поверху. Вона у нас відома тим, що знає все про всіх і має власну думку з будь-якого питання — від паркування до того, як треба сушити білизну.

Іде вона повз вікно, і раптом — зупиняється. Розвертається. Дивиться на кота.

Кіт дивиться на неї.

Стоять. Мовчать. Секунд десять, не менше. Я сиджу з пакетами і не дихаю, бо розумію: зараз щось буде.

* * *

Тут із під’їзду виходить Оксана — господарка Барсика. З сумкою для сміття, у домашніх капцях, явно на дві хвилини.

— Оксано! — Валентина Петрівна повертається до неї так різко, що я аж здригнулася. — Оксано, можна вас на хвилинку?

— Так, звичайно. Щось трапилося?

— Трапилося. — Пауза. — Ви можете штори закривати?

Оксана моргає.

— Штори? У сенсі… які штори?

— Ваші. На вікні. Оці, — Валентина Петрівна тицяє пальцем.

— А… навіщо?

І от тут прозвучала фраза, заради якої я, мабуть, і живу в цьому будинку:

— Ваш кіт на мене дивиться з осудом. Мені неприємно проходити.

* * *

Я поставила пакети на землю. Просто щоб нічого не впустити.

Оксана мовчала секунди три. Видно було, як у неї в голові обробляється інформація.

— Валентино Петрівно… Він просто сидить.

— Ні. — Голос у сусідки став твердий, як у слідчого. — Він не просто сидить. Він усе бачить.

— Він кіт.

— Я знаю, що він кіт. Але подивіться на його вираз обличчя.

— На вираз… морди?

— Обличчя, Оксано. У нього обличчя. І воно осудливе.

Оксана обернулася до вікна. Барсик сидів. Не кліпав. Дивився на них обох з тією самою нейтральною величчю, з якою дивився на мене, на голубів, на припарковану боком «Ланос» і взагалі на все суще.

— Ну… — обережно почала Оксана. — Він так на всіх дивиться.

— На всіх — це одне. А на мене — по-особливому.

— Чим по-особливому?

— Я відчуваю.

* * *

Мене врятувало тільки те, що я вчасно закашлялася. Бо якби я засміялася вголос, то стала б другим фігурантом справи.

А в голові у мене крутилося одне: як це взагалі пояснити коту?

Уявляєте цю розмову? Сидиш увечері перед котом, серйозно так:

«Барсику. Нам треба поговорити. Ти дивишся на людей з осудом. Валентина Петрівна скаржиться. Давай ти будеш простіший, добре? Дивись нейтральніше. Ось так спробуй — розслаб брови. Ні, це занадто зневажливо. Ще раз».

А він сидить, слухає, і в очах у нього: «Продовжуй, мені цікаво, до чого ти дійдеш».

* * *

Оксана в підсумку сказала те єдине, що можна було сказати:

— Валентино Петрівно, я не можу закривати штори цілий день. У мене квітки на підвіконні, вони без світла загинуть.

— То заберіть кота з вікна.

— Це його вікно.

— Це наш двір.

— А вікно моє.

Валентина Петрівна набрала повітря, щось обдумала, потім видихнула і сказала:

— Добре. Я запам’ятала.

І пішла. Гордо, як людина, яка щойно програла бій, але виграла принцип.

* * *

Найсмішніше в усій цій історії — кіт. Він за весь час не поворухнув жодним вусом. Ні коли на нього тицяли пальцем, ні коли обговорювали вираз його обличчя, ні коли вирішувалася доля штор.

Сидів, як суддя на процесі, який уже все зрозумів на п’ятій хвилині і тепер просто дочікується перерви.

І чесно кажучи? Вигляд у нього справді був такий, ніби він багато про всіх нас знає. Хто коли повертається додому. Хто скільки разів на день виносить сміття. Хто на кого дивиться з вікна четвертого поверху.

* * *

Коли Оксана пішла, я підійшла до вікна.

— Барсику, — кажу, — ти хоч розумієш, що ти щойно наробив?

Він повернув до мене голову. Подивився. Довго.

І я, доросла жінка з двома вищими освітами, чомусь почала виправдовуватися:

— Та я нічого. Я на твоєму боці взагалі-то.

Він відвернувся до двору.

Розмову закінчено.

* * *

А потім я довго думала про це вже вдома, за чаєм.

Колись у нашому дворі конфлікти були зрозумілі. Хтось не там припаркувався. Хтось поставив пакети зі сміттям біля дверей. Діти галасують під вікнами. Лавку пересунули не туди.

Тепер ми дійшли до того, що кіт має неправильний погляд.

І знаєте, що мене найбільше зачепило? Що я її десь навіть розумію. Не в тому сенсі, що вона права — вона не права. А в тому, що людина, яка бачить осуд у морді рудого кота на підвіконні, скоріш за все, носить цей осуд у собі. І він їй звідусіль повертається. З вікон, з лавок, з облич сусідів.

Кіт тут ні до чого. Кіт просто сидить.

* * *

А тепер скажіть мені чесно.

Це сусідка просто шукала привід для сварки — чи у вас теж є такі коти у вікнах, які дивляться так, що мимоволі починаєш згадувати, чи все ти зробив правильно за останній тиждень?

Бо в мене відчуття, що Барсик знає більше, ніж показує.