Цок-Цок

Кошеня раптом виткнуло голову з сумки, подивилося просто на Олену й тоненько нявкнуло.

Той звук прошив її наскрізь. А очі — великі, довірливі — ніби про щось благали. Олена поспішила відвернутися.

Літо, яке вона придумала собі сама

До села Олена дісталася таксі. Речей набралося стільки, що водій аж крякнув: вона їхала на все літо.

Спершу вона пробувала взяти путівку — щоб і відпочити, і попрацювати. Але путівки на цей рік розібрали ще взимку. Олена не стала засмучуватися й вирішила влаштувати собі творчу відпустку самотужки.

Варіант знайшовся майже одразу. Подруга Катя працювала в перукарні, і одна з її клієнток обмовилася, що шукає дачників на літо. У мами тієї клієнтки був будинок у невеличкому селі за годину їзди від облцентра. Але сама Ганна Іванівна мусила на три місяці перебратися до старшої сестри в сусідній район — та невдало впала й тепер потребувала догляду.

Щоб хата не стояла порожня, Ганна Іванівна хотіла здати її під дачу.

Олена вхопилася за цю пропозицію обома руками. І вже за кілька днів виїхала за місто.

Село зустріло її такою тишею, що аж у вухах дзвеніло. Тільки коники сюрчали в траві та десь далеко ліниво погавкував собака. Хата стояла на відшибі, серед яблунь, які саме буяли цвітом. Солодкуватий запах паморочив голову й будив у душі якусь незрозумілу, безпричинну радість.

Назустріч вийшла Ганна Іванівна — на вигляд трохи втомлена, але прудка, як дівчина.

Вона обійняла Олену, наче стару знайому, хоча бачила її вперше в житті, і кинулася витягати речі з багажника. Олені було ніяково, особливо коли господиня заходилася сама перетягувати весь її скарб до хати. Але Ганна Іванівна тільки відмахнулася.

«Пальцем торкаєш — і воно вмикається»

Упоравшись із речами, вона повела Олену по хаті.

— Тут газ, тут вода, отут посуд, усім можна користуватися, — торохтіла вона, відчиняючи й зачиняючи дверцята шаф.

Кухня відділялася від великої кімнати тонкою перегородкою з відкритим прорізом. Збоку тулився невеличкий темний закапелок — там стояло тільки ліжко.

У великій кімнаті, крім старої стінки, був круглий стіл на товстих ніжках, диван під плетеним покривалом і величезний електрокамін із поличкою — імітація справжнього.

Обабіч каміна — два крісла, накриті такими самими покривалами, як диван.

— Камін цей — забавка одна, — буркнула Ганна Іванівна. — Діти на ювілей подарували, от і стоїть тепер. Хочеш — вмикай. Ви ж, міські, любите отаке-о…Там зверху штучка така світиться, бачиш? Сенсир, чи як його. Пальцем торкаєш — і воно вмикається. А збоку крутилка манюня — тепліше-холодніше робити. Ну, розберешся. Тільки дивись, за світло сама платиш.

Останнє, що показала Ганна Іванівна, — розкішну засклену веранду. Звідти відкривався такий вид на яблуневий сад, що Олена аж завмерла. Це проситься на полотно, подумала вона. Просто-таки проситься.

Одне кошеня, яке вона не забрала

Перед від’їздом Ганна Іванівна вийшла надвір і почала кликати кішку — збиралася забрати її з собою. Кішка не озивалася.

Тоді господиня вдалася до хитрощів: дістала з торбинки припасену рибку. Кішка з’явилася миттю — вилізла з-під хати через невеличкий отвір.

— Та-ак! — сердито протягла Ганна Іванівна. — Ось ти де. А ну-ка!

Ставши навкарачки, вона просунула руку в отвір і почала там нишпорити. Витягла біле кошеня з дрібними світло-сірими плямками.

— Ах ти ж, зараза така! — вигукнула вона. — Сховала-таки одного. Півтора місяця тому окотилася, бачиш. Я думала, всіх тоді знайшла. А цього проґавила, виходить.

— А куди поділися кошенята? — спитала Олена.

— А то ти не знаєш, що з ними роблять!

— Ні, не знаю…

Ганна Іванівна нахилилася й щось прошепотіла Олені на вухо — так, ніби боялася, що кошеня підслухає.

— Як? — жахнулася Олена.

— Ну а куди ж їх дівати? У селі й так котів більше, ніж людей. Споконвіку так роблять.

— І його ви теж?.. — Олена кивнула на кошеня, яке господиня досі тримала в руках.

— Я? Ні, я до Петровича по дорозі занесу, він з цим і розбереться. А хочеш — бери його собі. Тільки потім із собою до міста забереш. Ну як?

— Та я… — Олена відчула щось середнє між ніяковістю й страхом. — У мене взагалі ніколи не було… ніяких… Коли я маленька була, батьки не дозволяли, а потім… Коротше, якось не склалося. Я навіть не знаю, як із ними поводитися. Та й часу в мене не буде. І взагалі, якщо з ним щось… Он у подруги був кіт, а коли він… Знаєте, як вона переживала! Схудла кілограмів на п’ять. Так що дякую, але я, мабуть, відмовлюся.

— Ну дивись! Гаразд, пора мені, бо на автобус спізнюся. Днями заїду, ще дещо забрати треба.

Ганна Іванівна запхала кошеня в сумку, а кішку взяла під пахву. І тоді кошеня виткнуло голову, подивилося просто на Олену й тоненько нявкнуло.

Той звук прошив її наскрізь.

Перша ніч

Господиня пішла. Олена повернулася в хату й почала розпаковувати речі. Але думка про кошеня крутилася в голові, як настирлива муха, і будила в душі гнітюче почуття провини.

У якийсь момент вона не витримала. Кинула все й побігла на зупинку.

Там уже нікого не було.

Засмучена, Олена йшла назад. Треба було хоч спитати, де той Петрович живе — пішла б до нього. Можна, звісно, постукати в якусь хату й розпитати, але Олена вирішила, що це незручно. А взагалі — раз так сталося, значить, так і мало бути, вмовляла вона себе.

Увечері, коли сонце сховалося за яблунями, Олена ввімкнула камін. Для атмосфери.

На той час їй нарешті вдалося вигнати з голови думки про кошеня.

Вона принесла з кухні табурет, поставила на нього вазу з яблуками — торішніми, якими пригостила Ганна Іванівна. Приготувала про всяк випадок ніж, залізла з ногами на диван і почала гризти яблука та читати.

Незабаром очі почали злипатися. Олена дістала привезений із дому плед і вклалася там-таки, на дивані. Вирішила, що тут їй буде затишніше, ніж у тісному закапелку з ліжком.

Але заснути довго не вдавалося. Годинник цокав так голосно, наче хтось просто над вухом постукував молоточком по дошці.

Врешті-решт вона не витримала. Встала, підійшла до каміна, простягла руку й упіймала маятник, що ледь хитнувся вбік.

Годинник спинився.

Тиша миттю огорнула хату. Подумавши, Олена вимкнула й камін — нічого дарма електрику палити. Повернулася на диван, лягла і провалилася в сон.

Минуло не так багато часу, як крізь сон вона знову почула гучне, настирливе цокання.

Олена розплющила очі.

За вікном досі було темно. Але в кімнаті щось світилося. Вона повернула голову — камін горів.

Вона ж точно пам’ятала, що вимкнула його. І годинник спинила. А він іде.

— Хто тут? — голосно крикнула вона.

У відповідь щось зашаруділо. Від того шурхоту стало ще страшніше, і Олена ледь чутно прошепотіла:

— Матінко…

Знову тиша. Тільки цокання й мерехтіння каміна.

Олена вилізла з-під пледа, підійшла, вимкнула камін. Упіймала маятник, спинила годинник. Але щойно вона знову лягла — звідкись долинуло настирливе шкряботіння. Ніби хтось шкребеться в двері.

Олена схопилася, ввімкнула світло, вхопила ніж із табурета біля вази. Навшпиньки обійшла кімнату, зазираючи під стіл, у кожну шафу стінки й навіть під диван, на якому щойно спала.

Зазирнула в закапелок із господарським ліжком. Обстежила кухню. Наостанок навіть вийшла на веранду.

Нікого. Тільки тіні дерев танцювали на склі.

Сад, який просився на полотно

Уранці Олена почувалася розбитою, але здаватися не збиралася. Вона планувала вийти на пленер, проте небо затягло хмарами й пішов дощ. Дрібний, грибний — той самий, після якого світ стає інакшим.

Олена розчахнула великі стулки, щоб впустити на веранду повітря — прозоре, свіже. І знову задивилася на яблуневий сад, який тепер, мокрий і освітлений сонцем, здавався несправжнім.

Вона встановила етюдник, закріпила аркуш ґрунтованого картону, дістала фарби й почала.

Пензель літав по картону, ніби жив своїм життям. Повітря, насичене вологою й запахом яблуневого цвіту, змішалося із запахом олійних фарб — і це була найкраща суміш ароматів, яку Олена тільки могла собі уявити.

До вечора етюд був готовий. Олена подивилася на нього й усміхнулася: вийшов справді добрий пейзаж.

Спати лягла в чудовому настрої.

Слід маленької лапки

Уночі все повторилося. Знову сам собою пішов годинник, розбиваючи тишу гучним цоканням. Знову загорівся камін.

Олена прокинулася. Але цього разу вже не кричала — просто сиділа, зіщулившись у клубочок, і чекала, поки це закінчиться.

А потім із веранди долинув стук. За ним — дзвін розбитого скла.

Олена тихенько зойкнула, підбігла до дверей, але відчиняти не наважилася. Переконалася, що зачинені на засув, затамувала подих і прислухалася.

Начебто тихо. Тільки годинник у хаті цокає й цокає.

Вона спинила його, вимкнула камін і лягла, натягнувши плед на голову.

Уранці на веранді на неї чекав сюрприз.

Палітра лежала на підлозі. Поряд — розбита пляшечка з-під розчинника, який уже встиг випаруватися. Довкола видніли дрібні різнокольорові плямки, ніби якась маленька істота спеціально вимазалася у фарбі й розписалася на підлозі.

А на вчорашньому етюді, що досі стояв на етюднику, у нижньому кутку красувався чіткий відбиток маленької лапки.

Олені стало млосно. Вона схопила телефон і набрала подругу.

— Катю! Мені страшно, — прошепотіла вона в слухавку.

— Що сталося? — злякано спитала Катя.

— Тут тут ЩОСЬ є…

— Що трапилось? З тобою все гаразд?

— Ні, не гаразд! Я такого накоїла… — схлипувала Олена. — Я його не врятувала.

— Кого не врятувала?

— Кошеня.

— Яке ще кошеня?

— Ма-а-аленьке! — і Олена розридалася.

— Я щось тебе не розумію, — розгублено пробурмотіла Катя. — Давай я до тебе приїду, і ти мені все спокійно поясниш, добре?

— До-о-обре! — провила в слухавку Олена.

Засідка за диваном

Катя приїхала за дві години.

— Ну, розповідай!

Олена розповіла про відкинуте нею кошеня, з яким сталося страшне, і про те, що тепер ЩОСЬ приходить до неї ночами.

— Та ти просто… повітрям свіжим надихалася — он воно тут яке! Плюс тиша, природа… Ось тобі й ввижається всяке, — припустила Катя.

— А сліди на веранді?

— Ну, може, якась кішка залізла. У тебе ж усе навстіж.

— Ні, ти не розумієш, — заперечила Олена. — Це воно. Кошеня. Я мала його врятувати, але не змогла.

— Гаразд, давай зараз заспокоїмося, чайку поп’ємо. А ввечері…

Коли стемніло, Катя налила в блюдце молока й поставила його на камінну полицю.

— Сумніваюся я, що ВОНО випʼє молоко, — зауважила Олена.

— Мало що. Зголодніє. Він що, не живий, чи як? — заперечила Катя.

Катя лише відмахнулася.

Потім вони відсунули диван трохи від стіни й сховалися за ним.

Через якийсь час Катя задрімала. У Олени нерви були натягнуті до краю, вона напружувала слух, ловлячи найменший звук, але в хаті стояла глуха тиша.

Олена й сама вже майже поплила в сон, коли раптом хтось обережно зашкрябав. Чи то в двері, чи то в стіну.

Вона штурхнула подругу ліктем.

— Чуєш?

— Що? — сонно спитала Катя.

— Тихо ти! Слухай!

Шкряботіння припинилося. Подруги обережно визирнули з-за дивана.

Вдивляючись у темряву, вони побачили, як від кухні до них рухається ледь помітна біла пляма. Повільно. Безшумно. Ніби пливе над підлогою.

Пляма наблизилася до крісла й раптом злетіла на ослінчик, а з нього — просто на крісло. Затамувавши подих, Олена й Катя дивилися, як вона піднялася вище, на спинку, і звідти перелетіла на камінну полицю, майже злившись зі світлою поверхнею.

Минуло кілька секунд.

Камін спалахнув. А слідом оглушливо зацокав годинник.

Дві жовті цятки в темряві

Олена затиснула рота обома руками, щоб не закричати. Катя схопилася й похапцем увімкнула ліхтарик на телефоні.

Світло ніби розчинилося в темряві. Єдине, що побачили подруги, — дві жовті цятки, які спалахнули просто на них.

Олена відчула, що зараз знепритомніє. Вона заволала, не відриваючи рук від рота, і замість крику вийшов тільки приглушений писк.

Катя рвонула до вимикача, ввімкнула світло і…

На камінній полиці, зіщулившись у клубочок, сиділо маленьке біле кошеня.

Воно дивилося на них великими переляканими очима, ніби саме не розуміло, як тут опинилося.

Кошеня повернуло голову, глянуло на блюдце з молоком, потім знову на подруг — наче вагалося між бажанням утекти й бажанням занурити мордочку в те, що так апетитно пахне.

Голод переміг. Кошеня, ніби забувши про людей, підійшло до блюдця.

— Це воно, — прошепотіла Олена.

— Глянь, це ж він камін вмикав, коли сенсор лапкою чіпав. Цікаво ж йому було, що воно там світиться. А потім маятник штовхав — він же он який блискучий, як ялинкова цяцька. От годинник і починав ходити.

Олена підійшла до кошеняти, простягла руку. Воно не втекло — тільки здригнулося всім тільцем. Вона взяла його на руки, притисла до себе.

— Пробач, — прошепотіла. — Тепер я тебе не покину.

Кошеня тихо нявкнуло й тицьнулося носом у її долоню.

«Видно, так воно й мало статися»

В обід приїхала Ганна Іванівна — як і обіцяла, забрати дещо з речей. Побачивши в Олени на руках кошеня, вона хмикнула й похитала головою:

— Я ж його до Петровича так і не донесла — утік, паршивець. Видно, так воно й мало статися.

— Я тільки не розумію, як він у хату пробирався, — сказала Олена.

— Так там, на кухні, за плитою, лаз є з підпілля. Спеціально для кішки лишили. У мене ж усе життя коти живуть. Бувало, що й по двоє.

От він, видно, той лаз і знайшов. Ну і що ти з ним тепер робитимеш?

— Залишу собі, — сказала Олена.

— Ну й добре, — схвалила господиня.

— Згодна. А ти вже придумала, як його назвеш?, — шепнула Катя.

Олена погладила кошеня й усміхнулася:

— Цок-Цок.