Кіт із тонкою душевною організацією

Худенький був, голодний, увесь дрижав від холоду і кожного шереху лякався. Жив під сараєм і вилазити відмовлявся навідріз. Чим він там харчувався, поки я його не знайшла, — досі загадка.

Але почнімо не з цього. Почнімо з чаю на веранді й однієї розмови, яка мене неабияк спантеличила.

Зустріч через три роки

— Привіт, подруго!

Люся розглядала колишню однокласницю так, ніби бачила її вперше. Три роки не бачилися. І треба визнати — Ірині ці три роки пішли тільки на користь.

— Виглядаєш чудово. Помолодшала, погарнішала. Ну ж бо, зізнавайся: у чому секрет? Чи, може, в кому? Хто він? Я його знаю?

Ірина розсміялася так заразливо, що Люся й сама мимоволі заусміхалася.

— Люсю, не торохти. Познайомлю, обов’язково познайомлю. Нагуляється, зголодніє — сам прийде.

Люся аж закліпала.

— І ти про це так спокійно? Не боїшся, що загуляє — і не повернеться? Такого краще на короткому повідку тримати.

— Що ти, він у мене волелюбний. Який там повідок, — махнула рукою Ірина. — Та й повертається завжди. Особливо ближче до ночі. У нього ж місія — мій сон охороняти, поганi сни відганяти.

— Це як?

Ірина трохи задумалася, добираючи слова.

— Ну от, наприклад. Ти ж знаєш, як я люблю читати. Жанр не важливо, аби сюжет був цікавий і мова гарна. І от захопилася я останнім часом містикою. Начиталася так, що очі заплющити страшно було — до кожного шурхоту прислухалася. А він відчув мій страх. Прийшов, притулився — і я проспала до ранку, як немовля.

— Оце тобі й наука на майбутнє: не читай усякі дурниці, — повчально зауважила Люся.

Хоча, чесно кажучи, її муляло зовсім інше. І, на правах близької подруги, вона це й запитала:

— Тобто виходить, ви частіше окремо ночуєте? Він до тебе тільки в екстрених випадках приходить?

— Я ж кажу — ми обоє самодостатні, вільні особистості. Мені досить знати, що він удома. І що, де б він не був, він передає мені свою любов і ніжність.

— Високі у вас стосунки, однак, — гмикнула Люся.

— А що там щодо перспектив? Обручка, одне прізвище на двох… — Люся вичікувально втупилася в подругу.

Та знову дзвінко розсміялася:

— Так у нас і є одне прізвище на двох! Моє.

Люся від несподіванки мало не вдавилася чаєм.

— А чого це так? У нього прізвище таке, що носити не хочеться? Якийсь Задерихвіст чи Підопригора?

Ірина пирхнула. Мабуть, уявила такий оригінальний запис у своєму паспорті.

— Просто так вийшло. Треба було обов’язково прізвище вказати — от він і став Лапченком.

Люся не встигла ані здивуватися, ані обуритися.

Рудий на підвіконні

У розчиненій стулці вікна виник новий персонаж. Рудий великий кіт легко перетік на підвіконня і коротко нявкнув — привертаючи увагу до своєї особи.

— А ось, до речі, і він, — Ірина розреготалася, дивлячись на Люсине обличчя. — Рудько Лапченко, власною рудою персоною. Прошу любити й жалувати.

Кіт тим часом зістрибнув на підлогу й прошествував до ніг гості. Зупинився за крок, сів і втупився в незнайомку вивчаючим поглядом.

— Люсю, знайомся, це Рудько. Мій кіт. Рудьку, це Люся. Моя подруга, — цілком серйозно відрекомендувала їх одне одному Ірина.

Люсі на секунду здалося, що вираз котячої морди змінився. Став якимось прихильнішим, чи що. Ба більше — кіт точно всміхався.

Вона помотала головою. Ну от, уже і їй ввижається, що цей кіт наділений людськими емоціями. Як там Іра казала? З тонкою душевною організацією. Аякже.

А кіт, зробивши, вочевидь, якісь свої висновки, недбало потерся об Люсині ноги — тим і позначив прихильність до гості. Потім повернувся до Ірини й докірливо на неї подивився.

— Рудьку, я зрозуміла. Зараз пригощу твоїх приятелів.

Вона дістала мисочку й щедро наповнила її.

— Ти хочеш сказати, що розумієш, чого твій кіт хоче? — обережно поцікавилася Люся.

— Ходімо, перевіримо.

Ритуал на ґанку

Вони разом вийшли на ґанок і побачили двох котів — сірого й темного, — які сиділи там з виглядом терплячого очікування. Точніше, з абсолютною впевненістю, що це очікування винагородиться.

Люся поставила миску. Коти чинно, не поспішаючи й не штовхаючись, узялися до трапези. Задоволений Рудько сидів поруч і поглядав на них, навіть не поривався відібрати їжу. Вигляд у нього був як у гостинного господаря, що частує званих гостей.

— Котики ж угодовані, доглянуті, — зауважила Люся. — Явно не дворові. Навіщо ти їх підгодовуєш?

Ірина на секунду задумалася.

— Розумієш, це в нас щось на кшталт ритуалу. Рудько добрий, радий пригостити приятелів. А ще… якщо знати його історію — це допомагає забути голодне дитинство.

— Іро, розкажи! — зажадала Люся. — Ти ж у нас письменниця. Певно, історія цікава.

— Твоя правда. Я її вже написала. І назвала «Кошеня, яке вижило».

— Це як у Гаррі Поттері?

— Ага, — погодилася Ірина. — Тільки там інше чарівництво було. Без жодної чарівної палички.

Кошеня, яке вижило

— Це зараз він увесь із себе кіт шляхетних кровей. А коли ми вперше зустрілися — худенький був, голодний, увесь дрижав від холоду і всіх боявся.

Жив у мене під сараєм. Вилазити відмовлявся навідріз. Чим харчувався, поки я його не знайшла, — і зовсім незрозуміло. Є підозра, що дворові коти підгодовували. А може, мені просто хочеться в це вірити. Неважливо. Тільки голод не тітка — виліз він одного разу зі свого сховку.

— І ти, звісно, одразу його додому потягла, — гмикнула Люся.

— Не одразу, — заперечила Ірина.

І замовкла на кілька секунд.

— У мене тоді був такий період… Згадувати не хочеться. Віру в людей втратила, писати закинула. Жила так — аби день минув. А тут кошеня. Куди мені живність заводити?

Але пожаліла. Стала їжу лишати біля сарая. Потім з’явилася потреба перевірити — як він там? Чи здоровий? Чи не кривдить хтось малого?

— І потихеньку власні проблеми відійшли на другий план, — сказала Ірина. — А коли він підійшов і дозволив себе погладити, було таке відчуття, ніби всередині щось розпустилося. Як квітка.

Люся слухала, не перебиваючи.

І раптом зрозуміла, що подруга справді дуже змінилася. Голос звучав співуче, м’яко — так розповідають про щось потаємне, дуже особисте. Обличчя ніби світилося зсередини, роблячи її молодшою, красивішою.

«І це все через якогось кота?» — майнула думка і зникла. Бо нічого не пояснювала.

Як з’явилася муза

— Потім він зайшов на ґанок. Уже не тікав, коли я їжу виносила. Далі — більше. Увійшов мій Рудько одного разу в дім і залишився. А разом із ним прийшли радість і спокій, — говорила Ірина. — Знову почала оповідання писати. Вірші. Ось така в мене муза.

Вона всміхнулася.

— А коли він лапку ненароком пошкодив — я переживала так, ніби це дитині боляче й страшно, а не котові. Тоді він і став Лапченком. Утім, наука пішла на користь: обережнішим став, уже не стрибав куди попало. Правда ж, Рудьку? Було таке?

Кіт кліпнув і роззявив рота. Ніби знехотя визнаючи: «Ну, було. Я був юний і нестриманий. Один раз і було — не варто згадувати».

— А можна його погладити? — раптом попросила Люся.

Їй чомусь дуже сильно захотілося торкнутися м’якої рудої шерсті. Відчути її тепло. А ще краще — сидіти б зараз у зручному кріслі, а кіт щоб на колінах лежав, грів і тихенько мурчав.

— Ти не мене питай. Ти його спитай.

— Рудьку, можна погладити?

Люся нахилилася. Кіт спочатку явно трохи напружився, а потім усе ж підставив під долоню руду спину.

Вона почухала його, погладила. Той замуркотів. І Люся раптом відчула себе так, ніби після довгої й важкої дороги нарешті опинилася вдома. Сунула ноги в хутряні капці й здобула небувалий спокій.

Нікуди не треба поспішати. Не треба метушитися. І все в цьому світі влаштовано правильно й мудро.

Вечір на веранді

Увечері вони пили на веранді чай із варенням. Десь поруч заливалися солов’ї, вітерець навівав із саду непередаваний аромат, а на колінах у Люсі зручно влаштувався рудий кіт.

Їй було так неймовірно добре, як буває, мабуть, тільки в дитинстві.

І тільки одне запитання вона все ж поставила. Не стрималася:

— Іро, ти така красива, добра, самостійна. У тебе кіт такий чудовий. Але ж усе одно важко самій із господарством давати раду? Дому потрібна чоловіча рука, тут не посперечаєшся.

Ірина не образилася. Подивилася на подругу й усміхнулася:

— Не сперечатимусь. Як тільки зустріну таку людину, щоб на мого Рудька була схожа, — одразу зрозумію: це він. А може, Рудько підкаже: ось він, твій. А на менше я, Люсю, ніяк не згодна.

— Розумію, — проговорила Люся. — Потрібен хтось особливий. З тонкою душевною організацією.

— Саме так.

— Мяу! — додав Рудько, підвівши голову.

Зірка над садом

А Люся подумала, дивлячись на зорі:

«Нехай їй обов’язково пощастить, і вона зустріне такого чоловіка. І я… Бо кожному потрібен хтось добрий, лагідний, люблячий. Кому не страшно відкрити всю душу. Хто не образить, не посміється. Тільки твоя людина. Або кіт…»

З неба зірвалася зірка й полетіла вниз — ніби у відповідь на її світлі, чисті думки. А рудий кіт широко розплющив очі й простежив за цим польотом.

І було щось спільне в цьому пізньому вечорі, небі, зорях, солов’їних трелях і крихких мріях.

Може, це і є щастя?