Три години його не могли знайти

О пів на одинадцяту Люда втретє набрала транспортний цех і втретє почула довгі гудки.

Це було не просто дивно — це було неможливо. Сергій Петрович не запізнювався ніколи. За одинадцять років жодного разу: ні після свят, ні в ожеледицю, ні того тижня, коли в його під’їзді робили ремонт і половина будинку ночувала в родичів. Його кухоль зі щербатим краєм стояв на підвіконні порожній. Папери лежали рівною стопкою, як він залишив їх напередодні ввечері.

А телефон мовчав.

— Де начальник транспортного цеху?! — голос директора було чути, здається, аж біля прохідної. — Три години немає людини на робочому місці, телефон вимкнений! Хтось мені пояснить?

Люда стояла в дверях кабінету й мовчала. Поруч переминався старший економіст Анатолій, тримаючи під пахвою теку, яку так і не встиг відкрити.

— Микола Івановичу, у нього поза зоною, — обережно сказала вона. — Я з ранку набираю.

— Я чув. Я не глухий.

— Може, щось сталося?

— Може, сталося. А може, й не сталося. — Директор ляснув долонею по столі так, що жалюзі на вікні здригнулися. — З’явиться — пояснювальну мені на стіл. Написану від руки. Все, ідіть працювати.

* * *

Сергій Петрович з’явився близько дванадцятої.

Люда потім розповідала, що спершу його навіть не впізнала. Незголений, куртка мокра на плечах, на рукаві світлого светра шерсть. Він поклав на директорський стіл кілька списаних аркушів, притиснув їх скляним прес-пап’є, щоб не рознесло протягом, і сказав тільки:

— Микола Іванович у цеху? Добре. Передайте, будь ласка, що я все написав.

І пішов. Не в цех — до виходу.

Люда встигла помітити тонку подряпину в нього на тильному боці долоні. І ще одне: він усміхався. Не винувато, не нервово. Просто усміхався, ніби думав про щось своє.

* * *

Після обіду директор повернувся до кабінету, побачив папери й важко сів у крісло.

Зверху лежала пояснювальна. Під нею — ще три аркуші.

«Пояснювальна.

Пишу вдома, о пів на дев’яту ранку. Руки в мене пахнуть ліками, на светрі повно шерсті, а на роботі я сьогодні буду не раніше обіду. Ви маєте право знати чому, тому напишу все як було, хоч і вийде довго.

Почалося це вчора ввечері.

Ви знаєте, що я живу сам. Ні дружини, ні дітей, ні собаки, ні кота — навіть хом’яка немає. І справа не в тому, що не склалося. Справа в тому, що я практично живу на заводі. Хто це витримає поруч зі мною? Людина — навряд чи. Тварина — тим більше, бо її треба годувати за годинником, а я і себе годую коли вийде.

Учора темніло рано, сіявся дрібний листопадовий дощ, і на мене накотило те, що накочується щоосені. Я вдягнувся й вийшов на вулицю.

У такі вечори я люблю ходити центром і дивитися у вікна перших поверхів. Мабуть, це не дуже пристойна звичка, але я нікому не заважаю. Там живуть різні люди, і майже всі вони здаються щасливими. Хтось вечеряє, хтось разом дивиться телевізор, хтось перевіряє в дитини домашнє завдання і сердиться на неправильно списаний стовпчик.

Я йшов повз одне вікно на Гоголівській і зупинився.

Звичайна кухня, звичайний абажур. Жінка смажила картоплю з м’ясом — я навіть відчув запах, хоча за склом це неможливо, значить, придумав. Чоловік бавився з малим сином, той верещав від сміху. Старша дівчинка сиділа на дивані з планшетом, а в неї на колінах, підібгавши лапи, влаштувалася кішка. Найзвичайнісінька смугаста кішка. Але сиділа вона так спокійно, так по-хазяйськи, з напівзаплющеними очима, що мені за холодним склом раптом стало тепло. Одна маленька деталь — і вся картинка склалася.

Я стояв під дощем і розумів, що хочу кота. Не абстрактно. Просто до болю в грудях хочу, щоб удома мене хтось чекав. Я навіть провів рукою в повітрі, ніби гладив.

І тієї ж миті почув шурхіт біля ніг.

Це був не вітер у кущах і не мокре листя. Це біля моїх черевиків копошилося кошеня — крихітне, наскрізь промокле, з облізлим хвостом. Воно навіть не тікало. Мабуть, уже не мало сил.

Я підняв його однією рукою — воно вмістилося в долоні — і пішов додому, затуляючи від вітру. Дорогою мені здавалося, що всі зустрічні дивляться на мене із заздрістю. Ніби вони теж вийшли цього вечора шукати свого кота. А пощастило тільки мені.

Потім я розстібнув куртку і сховав його на грудях. І відчув дуже дивну річ: наче в мене з’явилося друге серце. Бо він муркотів у такт першому, а воно радісно відгукувалося. Я ніколи в житті так не поспішав додому.

* * *

Удома під лампою я його роздивився й зрозумів, що малий хворий. Очі позліплювалися, ніс мокрий, дихав із присвистом. А на годиннику вже майже ніч.

Я розгубився. Чесно кажу: я тридцять років керую людьми й технікою, я знаю, що робити, коли о третій ночі стає фура з вантажем, — а тут стояв над картонною коробкою і не знав, з чого почати.

Зрештою я відкрив інтернет і знайшов міську групу котолюбів. Написав туди о пів на одинадцяту вечора, думав, відповідять уранці.

Мені відповіли за дві хвилини.

Далі почалося те, чого я досі не можу до кінця пояснити. Жінка на ім’я Віра, яка на котах знається краще за будь-якого фахівця, розпитала мене про все — про дихання, про очі, про те, чи їсть, — і сказала, що вранці нас чекатимуть на огляд.

Я півночі їздив вечірнім містом. Заїжджав за адресами, яких ніколи в житті не чув. У панельній дев’ятиповерхівці мені винесли краплі й піпетку. У новому кварталі за кільцем — пакетик порошку й маленьку в’язану підстилку, теплу, ще пахла праскою. Одна жінка тицьнула мені в руки банку домашнього бульйону: «Ви ж, мабуть, самі не вечеряли». Я не вечеряв.

Мене зустрічали з усмішками, розпитували, як він, вибачалися, що приймають так пізно, просили обов’язково писати, якщо буде треба ще щось.

До мене ніколи в житті не ставилися з такою теплотою. Було відчуття, що я випадково потрапив у якесь закрите товариство, де всі свої, знають одне одного на ім’я і нікого не залишають самого. Хоча насправді це просто люди, Миколо Івановичу. Просто наші люди.

* * *

Кошеня тим часом спало.

Спало воно, притиснувши до себе клаптик тканини, якою я протираю окуляри. Вчепилося в нього обома лапами й не віддавало. Ніс ледь помітно піднімався від дихання, очі були заліплені. Я обережно, щоб не розбудити, промив усе, до чого зміг дотягтися.

Він навіть не прокинувся. Мабуть, так намучився на вулиці, що сил вистачало тільки на сон і дихання. Більше ні на що.

Потім він усе-таки розплющив очі. Я годував його з найменшого блюдця, яке знайшов у буфеті. Він їв жадібно, тицяючись мордою в розім’ятий паштет, куди я підмішав ліки, і раз чхнув мені просто в долоню.

Заснули ми під ранок. Я тримав його лапу між пальцями й ніколи ще не почувався так спокійно.

Я назвав його Малим. Не через брак фантазії — просто всю ніч тільки так до нього й звертався: «Ковтай, малий». «Дихай, малий». Під ранок він уже повертав голову на це слово.

Через це я проспав. Не почув ні основного будильника, ні контрольного. Прокинувшись, спершу нагодував його й дав усе необхідне, а вже потім поїхав на завод.

До пояснювальної додаю заяву на звільнення і заяву на відпустку. Мене влаштує будь-яка з двох, підпишіть ту, яку вважаєте за потрібне. Зараз мені треба бути вдома.

Його фотографію теж додаю».

* * *

Люда тихенько зазирнула в кабінет через сорок хвилин — спитати, чи нести чай.

Микола Іванович стояв біля вікна й ридав, уткнувшись обличчям у світлі жалюзі. Пізніше він щиро шкодував, що торік замінив у кабінеті штори на жалюзі: у штори було б зручніше.

Поруч стояв Анатолій, гладив директора по плечу й теж голосно сопів розпухлим носом. У руках він тримав третій аркуш — фотографію. Худе скуйовджене кошеня спало на боці, вчепившись у ганчірку для окулярів.

— Я підпишу йому відпустку, — сказав директор, обернувшись до економіста червоними очима. — Позаграфіком, нічого страшного, підмінимо. А за запізнення оштрафую. Правильно?

Анатолій упевнено кивнув.

— Правильно. Оштрафувати, а потім виписати премію. Я зараз бухгалтерії подзвоню. Ви згодні?

Микола Іванович витер обличчя рукавом.

— Згоден.

— І переноску йому купіть від колективу, — додав Анатолій уже в дверях. — Йому ж тепер малого возити.

* * *

Сергій Петрович, начальник транспортного цеху, повертався додому просто Сергієм.

Малий вибіг у коридор одразу, як тільки провернувся ключ, — уперше за добу вибіг сам. Сергій підхопив його на руки, промив ніс, вуха й очі, як учили, посадив у коробку з в’язаною підстилкою й повіз на огляд, де їх уже чекали.

А ввечері, награвшись і втомившись, вони вдвох умостилися на дивані. Малий заліз йому на груди, туди, де вчора під курткою було найтепліше, і завів своє.

— Все, — тихо сказав Сергій. — Тепер я вечорами з дому більше не виходжу. Те, що мені було потрібно, я вчора знайшов просто під ногами. Та не муркочи ти так, бо я зараз розплачуся.