Свекруха вивезла мого кота за місто, поки я була на роботі: «Від нього тільки шерсть і мікроби»

Свекруха вивезла мого кота за місто, поки я була на роботі: «Від нього тільки шерсть і мікроби».

— Де Кузя? — ще з порога мене накрило тривогою. Зазвичай мій рудий клубочок першим летів у коридор, голосно «скаржився» на порожню миску і вимагав уваги. А цього разу — меpтва тиша.

Олег сидів на кухні, втупившись у стіл, і вперто не дивився на мене. Його мати, Галина Іванівна, що гостювала в нас уже більше тижня, спокійно пила чай, ніби в квартирі нічого не сталося.

— Де кіт? — повторила я, вже відчуваючи, як холонуть руки.

— Та заспокойся, — відмахнулася вона. — Немає більше твого кота. Пропав.

— Як це — пропав? Він домашній! Він навіть балкону боїться! Хто відкривав двері?

— Я його вивезла, — холодно сказала свекруха. — За місто. У ліс. Там йому краще: повітря, простір, миші. А не оця ваша антисанітарія — шерсть по всій хаті, лоток смердить. Ми ж із Олежиком про майбутніх онуків думаємо, а в такому бруді дитину ростити не можна!

Мене наче прибило до підлоги.

— Ти… ти це дозволив? — я подивилася на чоловіка.

— Лєно, ну мама ж сказала… У неї алергія… — пробурмотів він, не піднімаючи очей.

— У неї алергія на співчуття, — прошипіла я. — Де саме ви його залишили?!

— Та хто ж пам’ятає, — фиркнула вона. — Десь на трасі, кілометрів за двадцять від міста. Уже не знайдеш. І не драматизуй — я ж добру справу зробила.

Я мовчки схопила ключі від машини.

— Якщо я його не знайду… — сказала крізь зуби. — Вам це дуже не сподобається.

Три дні я шукала Кузю. Ходила по заметах, кричала його ім’я, розклеювала оголошення, брала відгули, майже не їла й не спала. Жила тільки однією думкою — встигнути.

На третій день пролунав дзвінок:

— Ви рудого кота шукаєте? Він тут, біля заправки. Сидить, нявчить, ніби плаче.

Я летіла туди, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Це був він. Худий, брудний, тремтячий, з обмороженим вухом. Побачив мене — одразу кинувся на груди й замуркотів, хоча сил майже не залишилося.

Клінікa, крапельниці, уколи, стаціонар. Лікарі сказали — житиме.

Додому я повернулася під ранок — виснажена, зла і порожня всередині.

Галина Іванівна спала у вітальні, розлягшись на моєму дивані. У кутку стояла її валіза — вона збиралася їхати лише за кілька днів.

Я мовчки взяла валізу, дістала з шафи її пальто, чоботи, шапку й усе це завантажила в багажник.

Потім розбудила Олега:

— Вставай. Поїдемо.

— Куди? — сонно буркнув він.

— Проводжати маму.

Ми розбудили свекруху.

— Збирайтеся. Терміново їдемо на вокзал.

— Який вокзал?! У мене квиток через два дні! — обурилася вона.

— Плани змінилися.