Свекруха підняла тост, який змінив усе

Чек із супермаркету Марина чомусь не викинула. Він так і стирчав з-під магніта на холодильнику — довга сіра стрічка з переліком того, чим ця квартира мала зустрічати Новий рік. Качка, червона ікра, банка ананасів, мандарини, горіхи для тіста. Унизу сума. Рівно половина грудневої премії.

Пакети вона тягла від зупинки сама, по підмерзлій кризі, перекладаючи ручки з долоні в долоню. Ігор саме тоді написав, що затримається: «важливі перемовини». Перемовини скінчилися о четвертій ранку.

О пів на п’яту тридцять першого грудня телефон засвітився на кухонному столі. Марина витерла руки об рушник і взяла слухавку однією рукою — друга була в буряковому соку.

— Мариночко, ти моркву в олів’є кубиками ріжеш чи соломкою?

Голос свекрухи гримів так, що телефон довелося відсунути від вуха.

— Кубиками, Ларисо Іванівно. Як завжди.

— Отож і біда, що як завжди. Ігор соломкою любить. Я йому тридцять років соломкою різала. А ти за п’ять років шлюбу чоловікові салат нормально настругати не навчилася. Я приїду раніше, сама простежу.

Гудки.

Марина поклала телефон екраном донизу. Постояла хвилину, впершись долонями в стільницю. Спина боліла з восьмої ранку — рівно, тупо, як зубний біль, до якого вже звик.

Під мийкою стояла емальована миска. Змішувач крапав другий рік. Ігор двічі казав, що «на вихідних розбереться», і двічі забував. Викликати сантехніка Марина досі не наважувалася — щоразу здавалося, що це вже якесь остаточне визнання чогось.

* * *

У вітальні на дивані спав чоловік. Учора був корпоратив, повернувся під ранок, скинув черевики посеред коридору й проспав до полудня.

— Ігорю. Вставай, будь ласка. Мама скоро приїде, треба пропилососити.

Він натягнув плед на вухо.

— Марин, дай поспати. Свято ж.

— У мене свято біля плити з восьмої. Ти обіцяв допомогти.

— Я гpoші в дім приношу, — сказав він у спинку дивана. — Маю право відпочити.

Гpoші. Останні три місяці Ігор сидів на голому окладі: сезон у конторі закінчився, премій не було, а шукати підробіток не дозволяла гордість. Зате в жовтні він узяв новий телефон, бо старий «уже не тягнув». Платіж списувався першого числа, з її картки, бо на його до першого нічого не залишалося.

Марина не стала сперечатися. Дістала з комори пилосос — важкий, старої моделі, який гудів як трактор, — і пройшлася по кімнатах сама.

* * *

Рівно о шостій задзеленчав дзвінок. Ігор підхопився з дивана так, ніби й не спав, пригладив волосся долонею й побіг у коридор.

— Мамо! З прийдешнім!

— Ігорьочку, синочку!

Лариса Іванівна заходила в квартиру завжди однаково: спершу сумка, потім банка, потім вона сама. Цього разу банка була трилітрова, з квашеною капустою.

— Бо у вас же свого нічого нема, все з магазину, — оголосила вона, ставлячи капусту просто на тумбочку в передпокої. — Ой, синку, а який ти худий. Блідий. Заганяли на роботі?

— Та є трохи, — скромно опустив очі Ігор.

Свекруха дістала з пакета власні тапочки — рожеві, з помпонами, вони вже п’ять років жили в цій квартирі два-три рази на рік — і аж тоді помітила невістку.

— Здрастуй, Мариночко. Ти що, так і будеш у домашніх штанях? Свято ж. Могла б і причепуритися. Чоловік з роботи втомлений приходить, а ти отака.

— Я готувала, — сказала Марина. — Проходьте.

Лариса Іванівна пройшла у вітальню й одразу провела пальцем по полиці серванта.

— Пил, — констатувала вона. — Ну то й зрозуміло. Коли тій жінці хатою займатися, як вона цілими днями в конторі папірці перекладає. О, я ж подарунки привезла!

Ігореві дістався парфум у високій коробці.

— Щоб на роботі солідно пахло, синку.

Марині — м’який шелесткий пакет. Усередині лежали дві кухонні ганчірки кислотно-жовтого кольору.

— Дякую, — сказала Марина й поклала пакет на комод.

— А то в тебе всі застирані. Чоловікові апетит псують. Ну, що там у нас на гаряче?

Далі вечір ішов за перевіреним сценарієм. Свекруха сиділа на дивані й керувала звідти. Ігор грав у телефоні в «три в ряд», час від часу піддакуючи матері, не піднімаючи голови. Марина носила з кухні салатниці.

О пів на дванадцяту стіл був накритий. Кришталеві миски, холодець, качка, тарілка з бутербродами по центру. Марина сіла скраю, на той стілець, що ближче до дверей, і подумала, що єдине, чого вона зараз хоче, — щоб уже було перше січня.

— Салат без горіхів?

Лариса Іванівна колупнула виделкою в олів’є.

— Ігор не їсть горіхів, — сказала Марина. — Ви ж знаєте.

— Міг би раз потерпіти заради матері! Я вам той рецепт по телефону півгодини диктувала. Спеціально волоські купувала на базарі.

— Мам, ну справді, мене від них обсипає, — мляво озвався Ігор, накладаючи собі м’яса.

— Ой, обсипає. У дитинстві їв і нічого. Це все Мариночкові вигадки, аби свекрусі допекти.

Марина мовчала.

— А ікра якась дрібненька. — Свекруха покрутила бутерброд, роздивляючись його проти світла. — На акції брала? Вирішила на родинному святі зекономити?

— Нормальна ікра, — буркнув Ігор. — Марин, подай серветки.

— Звісно, нормальна. Чоловік гpoшиська в дім носить, можна було й добру банку взяти. Усе доводиться контролювати. Як ви без мене житимете, не уявляю.

Марина поклала виделку.

— Ларисо Іванівно. Ігор останні три місяці отримує тільки оклад. Це копійки. Цей стіл куплений з моєї премії. І виплата за його телефон теж іде з моєї картки.

Ігор закашлявся.

— Марин, ти що починаєш? Свято ж!

— Я не починаю. Я уточнюю, щоб твоя мама не хвилювалася за твої гpошиська.

Обличчя свекрухи взялося плямами. Вона вчепилася в край столу обома руками.

— Ти що собі дозволяєш? Ти мого сина докоряєш? Та він заради тебе горбатиться! Прийшла в його квартиру на все готове, живеш як королева, і ще рота розкриваєш!

Марина повільно обвела поглядом кімнату. Шпалери, які клеїла з мамою. Вікно, за яким сипав дрібний сніг.

— У його квартиру?

— А в чию ж! Мій хлопчик цю житлоплощу облаштовував!

— Мам, заспокойся, — Ігор спробував піймати матір за рукав.

— Ця квартира дісталася мені від бабусі, — чітко, майже по складах сказала Марина. — Спадщина. Я півроку ходила, збирала папери й платила за оформлення сама, ще до того, як познайомилася з вашим хлопчиком. Ваш хлопчик прийшов сюди з рюкзаком і сумкою інструментів, яку жодного разу не відкрив. За п’ять років не полагодив навіть змішувача.

— Брехня!

Долоня Лариси Іванівни ляснула по столу. Дзенькнули келихи.

— Ігорю, скажи їй! Чого ти мовчиш?

Ігор дуже уважно різав качку. На екрані телевізора було без п’яти дванадцята.

Свекруха врочисто підвелася й підняла келих.

— Ну, проводжаємо старий рік. Ігорьочку, синку, бажаю тобі терпіння. Тяжко тягнути на собі весь дім. Особливо коли поруч невдячна, жадібна жінка, яка навіть ікри нормальної купити не в змозі.

Марина не поворухнулася. Подивилася на свекруху, потім на чоловіка. Чоловік дивився в салат.

Вона взяла телефон.

— Ти кому пишеш? Зараз же привітання почнеться, — покосився Ігор.

— Викликаю таксі.

— Куди? — не зрозуміла свекруха. — Яке таксі під бій годинника?

— Додому. Вам обом.

— Ти здуріла? — Ігор кинув виделку на скатертину. — Дванадцята за дві хвилини!

— Устигнете, — Марина натиснула кнопку. — Комфорт. Усе, як Лариса Іванівна любить. Оплачено карткою. Машина чекає внизу, спускайтеся.

— Ти матір рідну з хати женеш? У новорічну ніч?

— З моєї хати, — поправила Марина.

Ігор схопився, перекинувши сільничку.

— Марин, ти хвора? Негайно вибачся перед матір’ю!

— Виходьте. Обоє.

— Та йди ти! Мам, ходімо. Хай сидить сама, раз така розумна. Ще прибіжиш. Подивимося, як ти без чоловіка заспіваєш.

У передпокої довго шурхотіли куртки. Лариса Іванівна голосно пояснювала синові, що вона казала ще на весіллі. Ляснули дверцята шафи. Дзенькнули ключі, які Ігор жбурнув на полицю для взуття.

Марина навіть не повернула голови.

Вхідні двері грюкнули. З телевізора долинув перший удар годинника.

Вона підсунула до себе тарілку з бутербродами, узяла один — той, що з найтовщим шаром масла, — і відкусила.

Ікра була чудова. Свіжа, в міру солона. Спина нарешті перестала нити.

* * *

У середині січня вдарили морози, і в під’їзді пахло холодом і мокрою вовною.

Марина стояла на порозі, притулившись плечем до одвірка. На сходовому майданчику переминався Ігор — в осінній куртці, з червоними вухами.

— Там ще коробка з зимовими черевиками лишилася.

Він дивився кудись у бік ліфта.

— Виставила в тамбур. Отам, біля лічильників.

Ігор переступив з ноги на ногу.

— Марин… Може, поговоримо? Мати тоді погарячкувала. Свято ж було, усі на нервах. Я теж не стримався.

Він спробував зазирнути їй в очі. Вона дивилася повз.

— Черевики не забудь.

— Ти серйозно? Через якусь ікру руйнувати сім’ю? Я ж тобі чоловік.

— У тебе є мама. Вона тобі і соломкою поріже, і парфум подарує.

Марина трохи відступила назад.

— Бувай, Ігорю.

Двері зачинилися м’яко. Вона пройшла на кухню, увімкнула чайник. На підвіконні позіхав і потягувався рудий кіт сусідки — Марина взяла його на два тижні, поки та їздила до дочки.

Змішувач більше не крапав: сантехніка вона викликала другого січня, він упорався за сорок хвилин і взяв менше, ніж коштувала та качка.

Марина дістала з шафки нову чашку. Велику, руду, з дурнуватим малюнком — купила її на розкладці біля ринку просто тому, що захотілося. Нікому в цій квартирі більше не було діла до того, як вона ріже моркву й на що витрачає премію.

Улітку вона вперше за багато років поїхала в Карпати. Сама. І чомусь жодного разу там не згадала, що комусь треба було пояснювати, чому салат без горіхів.